Коли американський політичний лідер заявляє, що Україна нічого не дала Сполученим Штатам, варто згадати одну промовисту сторінку спільної історії двох держав. Вісімнадцять українських могил. Вісімнадцять військовослужбовців, які не повернулися додому після служби в Іраку. Хіба це – ніщо?
У 2003 році, коли Сполучені Штати розпочали війну в Іраку, Україна долучилася до міжнародної військової присутності. Україна не була членом НАТО, не мала жодних гарантій колективної оборони, але відправила своїх військових служити поруч із силами коаліції. Українці виконували небезпечні завдання, допомагали місцевому населенню й ризикували власним життям. З 11 серпня 2003 року до 9 грудня 2008-го українська місія в Іраку стала наймасштабнішою миротворчою операцією в історії незалежної України. Через службу в Іраку та Кувейті пройшли близько 6,100 українців. Чисельність контингенту в окремі періоди сягала 1,690 військовослужбовців. Українські підрозділи діяли у складі багатонаціональної дивізії «Центр-Південь».
Вісімнадцять українських військових загинули. Понад 40 отримали поранення.
Уявімо на мить київський аеропорт 2005 року. Додому повертаються останки восьми українських військовослужбовців, які віддали життя в Іраку. Вісім домовин. Вісім родин, чиє життя розділилося на «до» і «після». Вони поїхали служити не за свою держану а за солідарність, та повернулися назавжди в домовинах.
Це і є відповідь тим, хто стверджує, що Україна нічого не дала Америці.
Український внесок не вимірювався лише військовою присутністю. Наші військові сприяли відновленню 14 шкіл, семи дитячих садків, чотирьох автошляхів, трьох ліній електропередач і чотирьох об’єктів водопостачання. За сухими цифрами – діти, які могли повернутися до навчання, громади, які отримували доступ до необхідної інфраструктури, люди, чиє повсякдення ставало безпечнішим і кращим.
Так, можна сперечатися про політичні рішення, обставини та наслідки війни в Іраку. Можна аналізувати, чи виправдали себе тодішні стратегії. Але заперечувати сам факт української участі, жертв і солідарності – означає заперечувати історію. Україна не була членом НАТО. Вона не була зобов’язана доводити свою відданість Америці ціною життів своїх громадян. І все ж українці там служили. Вони ризикували. Вони гинули.
Сьогодні Україна сама потребує підтримки у війні проти російської агресії. І саме тепер особливо цинічно чути, що вона нібито нічого не дала своїм партнерам. Адже союзництво – це не бухгалтерська книга, у якій сильніші вирішують, чия жертва має значення, а чия ні.
Вісімнадцять могил в Україні нагадують: українці вже стояли поруч з Америкою. Вони заплатили за це власним життям.
Надя Ґерелюк
kinney_305847035 copy.jpeg
Данкен Кінні фотографує пам’ятник улітку 2021 року.
Фото із камер спостереження надане судом.
nazi-statue-graffiti copy.jpeg
Волонтер відчищає фарбу з пам’ятника Романові Шухевичу на території Дому Української Молоді в Едмонтоні, 10 серпня 2021 року.
Тоді, колишнього директора організації Progress Alberta Данкена Кінні тільки звинувачували у пошкодженні пам’ятника.
Фото: Девід Блум / Postmedia.
