Організація Українських Націоналістів (бандерівців) із занепокоєнням спостерігає за черговим загостренням дискусій у Республіці Польща навколо українсько-польських відносин, діяльності ОУН та УПА і трагічних подій на Волині.
Вважаємо за необхідне нагадати, що Організація Українських Націоналістів, а згодом і Українська Повстанська Армія, були створені з єдиною метою – боротьби за відновлення та захист Української Самостійної Соборної Держави на українських етнічних землях. Ні ОУН, ні УПА ніколи не ставили перед собою завдання знищення будь-якого народу, захоплення чужих територій чи ведення війни проти цивільного населення. Нашою місією була і залишається визвольна боротьба за право українського народу на власну державність.
ОУН і УПА боролися не проти польського народу, а проти імперських режимів, які поневолювали Україну та інші народи Європи. Українські націоналісти вели боротьбу як проти німецького нацизму, так і проти російського комунізму, що був лише новою формою російського імперіалізму. Внаслідок цього члени ОУН опинилися у нацистських концтаборах, зокрема в Заксенгаузені та Аушвіці, також у радянських тюрмах, таборах ГУЛАГу та місцях заслання. Десятки тисяч українських націоналістів були знищені обома тоталітарними режимами. Саме цей факт найкраще спростовує будь-які спроби представити ОУН чи УПА як союзників однієї з імперій.
Трагічні події на Волині стали наслідком складного і кривавого українсько-польського конфлікту в умовах, що склалися напередодні і під час Другої світової війни. Ми не заперечуємо фактів загибелі польського цивільного населення. Водночас наголошуємо, що не існує жодного документа, який би підтверджував існування наказу Проводу ОУН чи командування УПА щодо знищення польського населення за національною ознакою.
Сьогодні неможливо вести чесну розмову про польсько-український конфлікт, вириваючи його з історичного контексту. Після поразки Української Народної Республіки значна частина українських етнічних земель опинилася під владою Польщі. Ризький договір 1921 року, укладений між Польщею та більшовицькою росією без участі української сторони, став фактичним поділом українських земель між двома державами та перекреслив право українського народу на власну державність.
У міжвоєнний період польська держава проводила політику денаціоналізації українського населення на західноукраїнських землях. Закривалися українські школи, обмежувалося використання української мови, здійснювалася колонізація українських територій польськими осадниками з метою насильницької зміни етнічного складу населення, українці зазнавали дискримінації при доступі до державної служби та місцевого самоврядування. Пацифікація 1930 року, масові арешти, переслідування громадських діячів, політичні процеси та утримання українських націоналістів у концтаборі Береза-Картузька стали проявами державного політичного терору щодо українського визвольного руху.
Слід прямо називати речі своїми іменами. Політика Другої Речі Посполитої щодо українських земель мала виразні риси внутрішнього колоніалізму. Українці на власній землі розглядалися як об’єкт асиміляції та політичного контролю.
Історичним фактом також є злочини проти українського населення, вчинені польськими збройними формуваннями в роки Другої світової війни. Документально зафіксованими є напади відділів Армії Крайової та інших польських формувань на українські села Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини та інших регіонів, що супроводжувалися вбивствами мирного населення, підпалами та примусовим вигнанням українців із місць їхнього проживання. Тисячі українців загинули лише тому, що були українцями.
Після завершення війни антиукраїнська політика продовжилася у формі масових депортацій та операції «Вісла», під час якої велика кількість українці були примусово виселені зі своїх історичних земель, позбавлені майна та можливості зберігати власну національну ідентичність. Ці дії стали важкою історичною травмою для українського народу.
Особливе занепокоєння викликає той факт, що в сучасній Польщі дедалі частіше замовчуються або применшуються злочини проти українців, натомість окремі учасники антиукраїнських акцій та структур, причетних до насильства щодо українського населення, продовжують вшановуватися на державному рівні.
На жаль, доводиться констатувати, що порозуміння між Україною та Польщею, досягнуте після відновлення української незалежності у 1991 році та засноване на принципах взаємного прощення і взаємної поваги, сьогодні фактично односторонньо переглядається частиною польського політикуму, в чому також проявляються задавнені імперські комплекси.
Протягом десятиліть українська сторона демонструвала готовність до діалогу, спільних досліджень та взаємного вшанування пам’яті жертв. Натомість останніми роками дедалі помітнішою стає тенденція до одностороннього висування історичних претензій до України та українського визвольного руху. Фактично відбувся перехід від професійної дискусії істориків до політичного конструювання історичної пам’яті.
Не досягнувши бажаного результату в історичних дебатах, окремі польські політичні сили перенесли боротьбу у сферу законодавчих актів, резолюцій та публічних кампаній. При цьому дедалі частіше використовуються тези, які протягом десятиліть були складовою російської пропаганди проти українського національно-визвольного руху. Особливу тривогу викликає те, що такі підходи об’єктивно працюють в інтересах росії, держави-агресора, що традиційно намагається посварити український і польський народи.
Ми змушені констатувати, що в сучасній Польщі сформувалася ціла політична індустрія експлуатації історичних образ, в якій тема Волині, етнічної української території з переважаючою більшістю українського населення, яка стала об’єктом безвідповідальної політики колонізації, що її здійснювала польська держава у міжвоєнний час, використовується як інструмент внутрішньополітичної боротьби та мобілізації електорату. Такий підхід не наближає історичну правду, а лише поглиблює взаємну недовіру між нашими народами.
ОУН виступає за розвиток добросусідських відносин між Україною та Польщею, за співпрацю двох суверенних держав на засадах рівноправності та взаємної поваги. Проте добросусідство не може будуватися на вимозі до українців відмовитися від власної історії, власних героїв чи власного права на національну пам’ять.
Українці не мають підстав каятися за природне прагнення бути господарями на власній землі. Саме боротьба за власну державу була головним змістом діяльності Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії. Ми визнаємо трагізм українсько-польського конфлікту та схиляємо голови перед пам’яттю всіх невинних жертв. Водночас ми рішуче відкидаємо спроби представити український визвольний рух як злочинний або позбавити український народ права на власних героїв.
Історична правда повинна допомагати народам долати спадщину минулих конфліктів, а не ставати заручницею політичної кон’юнктури. Ми закликаємо польське суспільство та польських політиків повернутися до шляху рівноправного діалогу та взаємної поваги без подвійних стандартів і політичних спекуляцій.
Сьогодні, коли Україна веде боротьбу проти російського імперіалізму, який знову має наметі наблизитися до кордонів Польщі, наші народи мають шукати те, що об’єднує, а не те, що роз’єднує. Майбутнє українсько-польських відносин повинно будуватися на правді, справедливості та взаємній повазі, а не на нав’язуванні історичних комплексів провини чи політичних ультиматумів.
Слава Україні! Героям Слава!
Провід ОУН (б)
