Володимир В’ятрович
Прийнято вважати, що Україну і Польщу розділяє пам’ять про Українську повстанську армію. Насправді це не зовсім так.
Наші країни дедалі частіше розділяє не пам’ять про реальну УПА, а політичний образ УПА, сформований у польському суспільстві протягом останніх двох десятиліть.
Образ, який лише частково спирається на історичні події і значною мірою є продуктом політичних потреб, інформаційних кампаній та давньої комуністичної спадщини.
Образ, який деякі нинішні польські політики оголошують таким, що не може бути предметом дискусій, який вони намагаються зацементувати політичними рішеннями.
Парадокс полягає в тому, що ще тридцять років тому нинішні уявлення про УПА не були домінуючими у Польщі. Для більшості поляків УПА взагалі не була важливою частиною історичної пам’яті.
Безпосередній досвід польсько-українського конфлікту мали лише ті середовища, які походили з колишніх східних воєводств Другої Речі Посполитої. Для решти поляків уявлення про УПА формувалися переважно через комуністичну пропаганду — книги, фільми та публіцистику 1960–1980-х років, які зображували український визвольний рух виключно як злочинний та антипольський. Разом із занепадом комунізму наприкінці 1980-х років почав руйнуватися і цей образ. Саме тоді стало можливим зближення між польською та українською антикомуністичними опозиціями.
Для діячів “Солідарності” та Народного Руху України значно важливішим за суперечки про минуле було усвідомлення спільного противника — радянської імперії. У 1990-х роках ця співпраця переросла у стратегічне партнерство між незалежними Польщею та Україною. І це саме по собі спростовує популярну сьогодні тезу про те, що пам’ять про УПА нібито прирікає наші народи на конфлікт. Якби це було так, польсько-українське зближення після 1989 року просто не відбулося б.
Чому тема УПА повернулася
На початку 2000-х років ситуація почала змінюватися. Відбулося накладання двох процесів. Перший був внутрішньопольським. Значна частина польського суспільства традиційно сприймала власну історію через образ Польщі як жертви зовнішніх агресій та історичних несправедливостей.
На початку нового століття цей комфортний образ зазнав серйозного випробування через дискусії про Єдвабне та участь частини поляків у злочинах проти євреїв під час Другої світової війни. У цій ситуації тема Волині дозволяла повернутися до звичної та морально комфортної схеми: поляки — жертви, українці — злочинці. Саме тому вона швидко вийшла за межі середовищ, які мали безпосередній зв’язок із подіями 1940-х років.
Другий процес був геополітичним. Прихід до влади Володимира Путіна означав початок політики відновлення російського впливу на пострадянському просторі. Для Кремля особливу загрозу становило польсько-українське партнерство, адже саме Польща стала одним із головних адвокатів України в Європі.
У цій ситуації історичні суперечки між українцями та поляками перетворювалися на надзвичайно ефективний інструмент розколу. Особливо активними стали середовища, пов’язані з так званим кресовим рухом, для яких українська незалежність часто сприймалася не як союзник Польщі, а як проблема.
Від примирення до політики історичних претензій
Важливо пам’ятати, що на початку 2000-х років політичний мейнстрим обох держав ще усвідомлював цю небезпеку. Саме тому у 2003 році президенти Александр Кваснєвський і Леонід Кучма намагалися перевести дискусію про Волинь у русло примирення. Було відкрито меморіал у Павлівці, пролунала формула “прощаємо і просимо прощення”, відбулися спроби узгодити спільне бачення трагічного минулого. Зокрема Верховна Рада України і Сейм зуміли ухвалити одночасно єдиний текст заяви із засудженням взаємних вбивств.
Ще показовішим є досвід президентства Віктора Ющенка. Саме за нього українська держава вперше системно повернула до суспільної пам’яті діячів визвольного руху. Саме тоді Роман Шухевич отримав звання Героя України. Якщо справжньою причиною польсько-українських конфліктів була сама пам’ять про УПА, то криза мала б настати саме тоді. Але цього не сталося. Президент Лех Качинський розумів значення стратегічного партнерства з Україною і не дозволяв історичним суперечкам руйнувати співпрацю між державами. Особливо після російської агресії проти Грузії у 2008 році він дедалі чіткіше бачив спільність загроз для Варшави та Києва.
Ситуація змінилася після 2010 року. Поразка Ющенка та прихід до влади проросійського Віктора Януковича відкрили нові можливості для дискредитації українського визвольного руху. Вперше антиупівські наративи почали отримувати підтримку не лише з Москви та польських кресових середовищ, а й від частини української політичної еліти. Загибель Леха Качинського та його найближчого політичного оточення весною цього року змінила образ правого табору польської політики, посиливши в ньому антиукранські тенденції.
Символічним став 2013 рік, коли депутати Партії регіонів звернулися до польського Сейму із закликом засудити дії УПА як геноцид. Таким чином проросійські сили в Україні фактично легітимізували зовнішній тиск на власну історичну пам’ять.
Цього року польські законодавці вперше використали слово “геноцид” в оцінці дій УПА, хоча в ухваленому акті йшлося лише про його ознаки. Остаточно цей термін вони утвердили вже в 2016 році.
Поступово тема Волині та УПА стала одним із головних елементів польської внутрішньої політики. Вона перестала бути предметом дискусії окремих середовищ і перетворилася на частину загальнонаціонального політичного консенсусу.
Якою була справжня УПА
Проблема цього консенсусу полягає в тому, що він дедалі менше спирається на реальну історію УПА. Головна мета Української повстанської армії була сформульована абсолютно чітко: здобуття незалежної української держави. Саме це відображало головне гасло українського визвольного руху: “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”.
Поляки ніколи не були головним ворогом УПА. Вони сприймалися як противник лише тією мірою, якою могли перешкоджати реалізації українського державницького проєкту.
Для українських націоналістів свіжою була пам’ять про польсько-українську війну 1918–1919 років та Ризький мир 1921 року, який позбавив мільйони українців власної держави. Саме тому недовіра до польських намірів була значною.
Проте конфлікт між українським і польським підпіллям виник не тому, що УПА була антипольською за своєю природою. Причина була іншою. Українське та польське підпілля відстоювали два національні проєкти, які претендували на ті самі території.
Польське підпілля прагнуло відновлення кордонів 1939 року. Українське підпілля вважало Галичину і Волинь основою майбутньої української держави. Саме ця суперечність і привела до конфлікту.
Але навіть під час війни українське підпілля виробляло значно ширшу політичну концепцію, ніж просто боротьба за територію. Її виражало інше ключове гасло: “Свобода народам, свобода людині”. У цьому гаслі містилося бачення світу як простору незалежних національних держав і вільних громадян. Воно було насамперед антиімперським.
Головним екзистенційним противником українського визвольного руху залишалася Росія — незалежно від того, виступала вона у формі імперії чи СРСР.
Саме тому після завершення найгострішої фази польсько-українського конфлікту 1943-1944 років стало можливим перемир’я між українським і польським підпіллям, а потім і співпраця. Її найяскравішим проявом стала спільна акція УПА та польського підпілля в Грубешеві у 1946 році. Якби УПА справді була рухом, сутність якого полягала у боротьбі проти поляків, така співпраця була б неможливою.
Міф про ксенофобську УПА
Сучасний польський образ УПА тримається не лише на концепції “Волині-43”, а на ширшій тезі про нібито ксенофобський характер українського визвольного руху. Для цього постійно повторюються твердження про те, що УПА боролася за етнічно чисту державу, що вона була антисемітською, що брала участь у Голокості, що її сутність полягала в ненависті до інших народів, їх винищенні на українських теренах як нібито перешкоді для визвольного руху. Саме на підставі такого образу робиться висновок про неможливість будь-яких порівнянь між УПА та Армією Крайовою. Теза, яку нещодавно знову повторив президент Навроцький. Але жодні програмні документи українського визвольного руху не дають підстав для такого трактування. В цьому легко пересвідчитися бо ці документи давно відомі.
Проте цей образ є надзвичайно зручним політично. Адже тоді предметом критики стає вже не лише сама УПА, а сучасна Україна.
Якщо УПА була ксенофобською силою, то будь-яке її вшанування автоматично подається як доказ моральної неповноцінності української держави. Саме це є основою для тези російської пропаганди про потребу денацифікації України. Відтак назви військових підрозділів, пам’ятники чи згадки про діячів визвольного руху починають трактуватися як загроза і для Польщі. Саме тут історична дискусія остаточно перетворюється на інструмент сучасної політики.
Чому ця дискусія важлива сьогодні
Для відновлення польсько-українського порозуміння недостатньо просто нагадувати, що УПА боролася не лише проти поляків, а й проти нацистів та совєтів. Потрібно деконструювати сам хибний образ УПА як ксенофобського та антипольського руху. Тому що саме цей образ був створений комуністичною пропагандою, пізніше підхоплений російською пропагандою і сьогодні використовується в межах концепції “денацифікації України”.
Проблема сучасного польсько-українського діалогу полягає не в існуванні різних пам’ятей про УПА. Проблема полягає в тому, що дедалі більший вплив отримує образ УПА, який має своє коріння в радянських інформаційних кампаніях і який дедалі частіше сприймається не як політична інтерпретація, а як беззаперечний історичний факт.
Саме тому суперечка про УПА сьогодні є значно меншою мірою суперечкою про минуле, ніж боротьбою за майбутнє польсько-українських відносин. І саме тому деконструкція цього міфу потрібна не лише Україні. Вона потрібна і Польщі, якщо обидві держави хочуть зберегти той фундамент взаєморозуміння, який колись заклали українські та польські дисиденти, Єжи Гедройць і політики, що бачили в незалежній Україні не проблему, а необхідну умову безпеки всієї Європи.
Володимир В’ятрович
історик, ексголова Українського інституту національної пам’яті, народний депутат ВРУ
