9 квітня 2026 р. володимир путін підписав закон про кримінальну відповідальність за «заперечення та схвалення геноциду радянського народу» («отрицание и одобрение геноцида советского народа»), а також «осквернення поховань жертв геноциду» («осквернение захоронений жертв геноцида»).
Черговий законодавчий репресивний акт проти реальності, спроба переписати історію і закріпити це на рівні кримінального кодексу.
Очевидним є інше: так званого «радянського народу» ніколи не існувало.
Це була штучна ідеологічна конструкція, створена для того, щоб стерти національні ідентичності, знищити історичну пам’ять і підпорядкувати десятки народів одній імперській волі. Під цією вивіскою не об’єднували, а асимілювали. Не захищали, а нищили.
Реальна історія Радянського Союзу це не історія єдиного «народу жертви». Це історія масових злочинів проти різних народів, кожен з яких зазнав свого геноциду, своєї трагедії, свого нищення.
Українцям влаштували Голодомор, цілеспрямоване винищення мільйонів селян голодом.
Народи Балтії, литовців, латишів, естонців масово депортували до Сибіру, знищуючи їхні еліти.
Білорусів системно русифікували, витісняючи мову та ідентичність.
Казахи пережили катастрофічний голод, який забрав значну частину населення.
Народи Кавказу, чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці були насильно і тотально виселені зі своєї землі на голу землю.
Кримські татари зазнали депортації, яка фактично стала етнічною чисткою.
Башкири, татари та інші народи імперії переживали репресії, розстріли і придушення будь якого спротиву.
Черкеси ще раніше стали жертвами імперського геноциду, наслідки якого Росія не визнає й досі.
Це і є правда. Не вигаданий «геноцид радянського народу», а реальні злочини радянської імперії проти підкорених народів.
Але сучасна Росія не шукає правди. Вона будує паралельну реальність. У цій реальності немає окупацій, є «визволення». Немає репресій, є «захист держави». Немає геноцидів, є «єдиний народ, що страждав разом».
Новий путінський закон це не про пам’ять. Це про заборону і витравлення пам’яті і криміналізацію історичної правди.
В умовах, коли в росії тисячі політичних в’язнів, коли за слово можна отримати строк, коли інтернет піддається цензурі і блокуванням, цей закон стає ще одним елементом тотального контролю над свідомістю росіян і поневолених Росією народів.
Але це і свідчення слабкості Москви. Кремль не просто боїться правди, він намагається карати.
Бо правда руйнує імперію значно швидше, ніж будь які санкції чи зброя.
І саме тому сьогодні росія карає за пам’ять про злочини.
Але історія має одну вперту властивість: її неможливо остаточно заборонити.
І як би не намагався Кремль створити нову «офіційну реальність», факти залишаються фактами, а злочини залишаються злочинами.
Олег Медуниця
