«Та вже такого розкішного міста, як Відень, мабуть, і в світі нема»
25 лютого українці відзначають 155 років з дня народження геніальної поетеси та письменниці Лесі Українки (Лариси Косач). Походячи з давнього та відомого українського дворянського роду Косачів, Леся не тільки майстерно описувала сучасну для неї Україну, але й західноєвропейську будучність та культуру, з якою познайомилась особисто під час численних подорожей за кордон. Це дозволило їй почати інтеграцію української літератури кінця 19- початку 20 століття у європейську культурну спадщину та розширити теми вітчизняних творів.
Одна з мандрівок, яка надихнула Лесю, була до столиці Австрії-Відня. Приїхала туди лікувати наслідки хвороби дитинства-туберкульоз кісток, а повернулась з невичерпними враженнями на все життя. Як це було? Розкажуть листи Лесі.
На початку 1891 року Леся Українка разом із матір’ю вирушила до Відня для консультації у відомого хірурга, професора медицини Віденського університету Теодора Більрота. Вона сподівалася, що за кордоном їй проведуть операцію, яка завершить її «митарства». Однак лікар не ризикнув оперувати хвору ногу і порекомендував використання спеціального «апарату», який дозволяв комфортно сидіти, вільно пересуватися і навіть обходитися без тростини.
Косачі оселилися в старій частині міста за адресою Florianigasse, №7, перший поверх, квартира №4. Леся поділилася враженнями про столицю:
«Недалеко від нас починається Burg (цісарські будови і парк), – ділиться враженнями Леся, – там же Burgtheater, недалеко Rathaus (ратуша) – Parlament – все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури, так що якось аж чудно дивиться. І коли ті люди успіли стільки всього понаставляти! Так немов би ті статуї були якісь ляльки порцелянові і їх нічого не стоїть цілими десятками накупити. Що не дім, то зараз каріатиди, атланти, маски, генії і бог зна що! Та вже такого розкішного міста, як Відень, може, і в світі нема. А громадські будови, концертові зали, театри! Яке то урядження, скільки скульптури, малярства, орнаментики всякої – страх!»
Їхнє помешкання швидко стало «salon artistique», де щодня збиралися «січовики» – члени студентського товариства «Січ», які прагнули поспілкуватися з «жінками з України». Значна частина «січовиків» симпатизувала радикальним ідеям, що здивувало Лесю. В поглядах на літературу нові знайомі інколи нагадували їй російських народників: ‘’«Тут можливі ще суперечки, подібні таким: що краще – Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т.п.». Розповідає, як їй доводиться «стинатися з «січовиками» за неоромантизм, доводячи, що в літературі мають вартість портрети, а не фотографії … бо без «видумки» нема літератури.
Розпорядок днів Лесі та її матері в Австрії також мав свої особливості.
«Вранці прокидаємось близько десятої години; почувши наші голоси й розмову, німка (господиня наша, вона вслуговує) підходить, стукає, я встаю їй одчинять en déshabille [неодягненою], вона кожний ранок конечне дивується: «Ah, die Damen sind noch nicht auf?! [ах, пані ще не встали?!]», потім, на потіху, либонь, провіщає: «Die Kaffe ist schon ganz kalt» [кава вже зовсім холодна]…, ставить на стіл тацю з двома «чарками» (бокалами) кави і зникає. Мама п’є каву трошечки теплу, а я, поки вмиюся і приведу себе в належний стан, випиваю свою, подібно до кофейного крему. Потім приходить знов німка, озброєна, зо стиркою, щіткою, щіточкою і стирочкою і починає Ordnung machen [наводити порядок]…
Далі мама йде на місто по вино, апельсини (нігде, певне, немає таких дешевих і добрих апельсин, як тут) або ще яку там їду чи то по білети на який театр; я зостаюся вдома, читаю, граю на фортепіано або пишу листи, остатнім, врешті, мало займаюсь, уліти ледве-ледве лізуть… приходить мама, ідемо обідати, зараз напроти нас через вулицю, за обідом п’ємо пиво і читаємо німецькі газети, замічаємо, в який театр слід би піти… По обіді сидимо вдома. Далі прибігає котора «молодая», а то й дві-три разом, кна-кни «січові»… говорять, спорять, грають, співають, розповідають про вибори, галицькі справи і т.д. Потім надвечір коли не йдемо до театру, то або сидимо вдома, або йдемо в кна-княчу кофейню…»-пише Леся.
«Кожний чоловік тута має потребу читати газети, – зауважує Леся Українка – а не кожний може виписувать собі газету, та не кожний і вдовольниться однією, от він іде в кафе, перегляне з двадцять газет, вип’є шклянку кави, чи там пива, чи що, разом з тим, там же, в кафе, назначаються різні rendez-vous, так що людина не потребує бігати по різних кутках міста, аби побачитись на кілька хвилин з яким знайомим».
У своєму листі до сестри Ізидори поділилася враженнями від Віденського театру: «Але от вчора-то і я, і мама були дуже довольні, що пішли в театр, бо там співали добре, і п’єса була цікава і гарна: «Отелло» Верді. Дездемона дуже гарно виспівала пісню про вербу і «Ave, Maria», так що аж мені плакати хотілося, а деякі німки то так плакали, що страх. Тут німки дуже часто плачуть по театрах, як тільки що-небудь таке жалібне, то вони просто аж падають з жалю, я собі тільки думаю: ну і чого вже там так розливатися?! От тільки як представляли тут «Івана Грозного», то ніхто не плакав, бо там і справді якось нікого нітрошки не було жалко. Тільки ти собі подумай, Пуцю, що «Івана Грозного» представляли італьянці по-італьянськи! То було дуже смішно і чудно, і костюми у них теж були смішні і поводитись по-кацапськи вони не вміли, один тільки Іван Грозний то таки був похожий на кацапа, дарма, що італьянець грав. Але сама п’єса дуже бридка, і скучна, і невміло написана».
«Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую Європу та європейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо, – зізнається Леся М. Драгоманову. – Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно».
Далі каже: «Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світу – ні того, що в вікні, ні того, що поза вікном. Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них «вчуже стыдно» стало, а надто було жаль бідної російської публіки, що мусить такі ліберально-поступові газети читати, як, наприклад, «Новости».
Водночас розповіла дядьку і хороші новини: «Поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу… ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства».
Джерело: 0412 cайт міста Житомира
Олександра Чорна
