«СТАН ВІЙНИ. ДУМКИ З КИЄВА»КОЛОНКА ТІМОТІ СНАЙДЕРА

“Привіт з Києва. Останні кілька днів я провів в Україні, тут, у столиці, а також у південних областях, Одеській, Миколаївській та Херсонській, намагаючись відчути стан війни. Я напишу більше про цей досвід, але подумав, що зараз саме час поділитися моїми найзагальнішими відчуттями.

Це переломний момент, частково через те, що відбувається, а частково через наше власне відчуття часу. Півтора року – це незручний період для нас. Нам хотілося б думати, що його можна швидко завершити, тим чи іншим наступом або зброєю. Коли війна не закінчується швидко, ми приходимо до думки, що це «патова ситуація», тобто ситуація, яка триває вічно. Це неправда і слугує своєрідним виправданням, щоб не розбиратися в тому, що відбувається. Це війна, яку можна виграти, але тільки якщо ми будемо достатньо терплячими, щоб побачити її обриси і можливості”.

Американський історик, професор Єльського університету Тімоті Снайдер у новій колонці спробував розтлумачити своїм читачам, скільки Україна докладає для перемоги і чому це так важливо для США та усього демократичного світу. Переклад Сергія Громенка.

• • •

Успіхи росії в цьому вторгненні були майже повністю досягнуті протягом перших кількох тижнів, у лютому і березні 2022 року. Ці успіхи стали значною мірою можливими завдяки тому, що росія захопила Кримський півострів під час свого попереднього вторгнення в Україну в 2014 році. Протягом 2022 року Україна виграла битви за Київ, Харків і Херсон та повернула собі близько половини території, завойованої росією.

У першій половині 2023 року росія здійснила наступ, в ході якого не здобула майже нічого, окрім міста Бахмут. У другій половині цього року Україна провела контрнаступ, який охопив значно більшу територію, ніж російський наступ, але який (поки що) не змінив загальне стратегічне положення (але міг би). В росії спробу військового перевороту здійснив євґєній пріґожин, лідер угрупування найманців, яке захопило Бахмут. Він і путін уклали угоду, після чого путін його вбив. У зв’язку з цим сєрґєй суровікін, ймовірно, найздібніший російський генерал, був відсторонений від командування. У росії зараз немає значного наступального потенціалу. Її стратегія полягає в тому, щоб продовжувати терор проти цивільного населення доти, доки українці не зможуть більше терпіти. Це в будь-якому разі, судячи з мого досвіду, не є життєздатним підходом. З іншого боку, росія мала час, щоб значно укріпити довгу лінію оборони на сході і півдні та підготуватися до українських наступальних дій. Це робить український наступ дуже складним.

Україна хотіла просуватися вперед минулого року, ще до того, як були збудовані укріплення. Їй не вистачало необхідного озброєння, а Ілон Маск вирішив відрізати Україну від комунікацій. Цей крок, ймовірно, подовжив війну. Оскільки рішення Маска ґрунтувалося на засвоєнні ним російської пропаґанди про ядерну війну і супроводжувалося повторенням цієї пропаґанди, він зробив ядерну війну більш імовірною. Якщо впливові люди доносять месидж про те, що одних лише розмов про ядерну війну достатньо, щоб виграти звичайні війни, то ми матимемо більше країн з ядерною зброєю і більше звичайних воєн, які можуть перерости в ядерні. На щастя для всіх нас, Україна не піддалася на це російське залякування.

Минулого року Україна не мала зброї, якої потребувала, частково з тієї ж причини: американці дозволили російській пропаґанді відтіснити вбік стратегічний розрахунок. На сьогоднішній день, однак, американська сторона в цілому зрозуміла, що ядерні погрози з боку росії були психологічною операцією, спрямованою на уповільнення поставок озброєнь. Сполучені Штати та європейські партнери надали Україні зброю, яка була абсолютно необхідною. Однак, з історичної точки зору, темпи цього є повільними. Винищувачі надходять, але на рік пізніше, ніж потрібно для нинішнього наступу. Тож українці зараз намагаються наступати в умовах, які американські штабні офіцери вважали б складними. Американці сприймають як належне економічну перевагу, попереднє знищення логістики та панування в повітрі, але нічого з цього не описує позицію України. Українці навіть не мають чисельної переваги, не кажучи про варіанти 3:1 чи 5:1, що було б стандартною порадою для наступу.

Бої цього літа були дуже важкими і дуже дорогими для України, важчими і дорожчими, гадаю, ніж вони мали бути. Сьогодні вранці я відвідав поранених солдатів у реабілітаційному центрі; серед багатьох почуттів, які це викликало, було почуття провини за те, що мій народ міг би зробити більше, щоб захистити цих людей.

Тим не менш, українських територіальних досягнень цього літа було достатньо, щоб викликати шквал закликів до припинення вогню з боку дружніх до кремля голосів. З огляду на те, як працюють ЗМІ, ці заклики (а не події на місцях) іноді здаються новинами. Прокремлівські публіцистичні статті проштовхують припущення, що Україна не просувається вперед, хоч насправді це відбувається. Союзники кремля висувають арґументи про страждання українців, але ніколи не цитують українців або дані опитувань, які свідчать про переважну підтримку війни.

Немає жодних підстав вважати, що кремль дійсно відчув би себе обмеженим такою угодою в будь-якому місці; він навіть не почав дотримуватися умов (Мінських – С.Г.) угод після свого останнього вторгнення. Вторгнувшись знову, москва порушила всі свої домовленості з Україною (при цьому чітко давши зрозуміти, що не вважає Україну державою). російські пропаґандисти, виступаючи перед російською аудиторією, не приховують, що їхньою метою є знищення української нації, а припинення вогню буде лише засобом виграти час. Тепер, коли ядерний блеф значною мірою вичерпав себе, москва змінила свій підхід, намагаючись змусити людей повірити, що на полі бою нічого не відбувається. москва сподівається заохочувати союзників України стримувати Україну достатньо довго, щоб росія змогла змінити баланс сил на свою користь.

Україна розгортає власні ударні засоби дальнього радіусу дії для знищення літаків і логістики на російській території, що є необхідною умовою для перемоги у війні. Це незручний розвиток подій, оскільки західні партнери не завжди продумують, як можна закінчити таку війну. Вона закінчується, коли одна сторона перемагає. Питання в тому, хто перемагає і за яких умов.

Американські союзники дотримуються правильної думки, що Україна для перемоги повинна прорвати російську оборону. Але українців не так багато, щоб просто кидати їх в атаку, і, з української точки зору, ці життя будуть поставлені під загрозу, коле поле бою буде підготовлене (противником). Поняття прориву також занадто вузьке. Навіть якщо не зважати на цінність життя, за яке і ведеться ця війна, військова історія показує, що перемоги на полі бою є завершальною стадією більшого процесу, який починається з логістики.

Ця війна принесла цілком нову теорію того, що означає оборона: боротьба лише на власній території. Це не відповідає міжнародному праву і ніколи не мало жодного сенсу. Це трохи схоже на те, як вболівати за баскетбольну команду, але при цьому вважати, що вона повинна грати, не виводячи м’яч за межі своєї половини майданчика, або вболівати за боксера, але стверджувати, що він не має права завдавати удару після того, як це зробить його суперник. Якби таке розуміння (оборони) було в минулих війнах, жоден з партнерів України не виграв би жодної з воєн, перемогою в яких вони пишаються.

Висловлюється занепокоєння, що росія може «піти на ескалацію». Цей арґумент є тріумфом російської пропаґанди. Жоден з ударів України через кордон не призвів ні до чого іншого, окрім зменшення російського потенціалу. Жоден з них не змусив росію робити те, чого вона ще не робила. Поняття «ескалація» в цьому контексті є непорозумінням. Намагаючись зруйнувати російську логістику, Україна намагається закінчити війну. Україна не буде робити в росії більшість з того, що росія зробила в Україні. Вона не буде окупувати чи захоплювати території, не буде страчувати цивільних, не буде будувати концтабори і катівні. Що їй треба дозволити, щоб мати шанс зупинити ці російські дії в Україні, так це мати можливість перемогти у війні. В кожному селі, яке Україна повертає назад, ми бачимо найважливішу деескалацію: перехід від воєнних злочинів і геноциду до чогось більш схожого на нормальне життя.

Перемога буде важкою, але це актуальна концепція. Я не знаю жодного українця, який би не втратив друга або члена сім’ї на цій війні. Мої друзі зараз, як правило, мають темні кола навколо очей і розсіяний погляд. І все ж рівень рішучості дуже, дуже високий. За кілька днів, що я тут перебуваю, відбулися ракетні обстріли обох міст, де я ночував, або їхніх околиць, кривавий російський удар по ринку, і спроба росії перекрити експорт українського зерна за допомогою ракет і безпілотників. Це повсякденне життя – але це українське повсякденне життя, а не наше. Українці ведуть всі бойові дії, а ми частково фінансуємо їх. Однак те, що захищає український спротив, виходить далеко за межі України.

Українці захищають правовий порядок, встановлений після Другої світової війни. Вони виконали всю місію НАТО з відбиття нападу росії з мізерним відсотком військових бюджетів НАТО і з нульовими втратами з боку членів НАТО. Українці роблять війну в Тихому океані набагато менш імовірною, демонструючи Китаю, що наступальні операції є складнішими, ніж здається. Вони зробили ядерну війну менш імовірною, продемонструвавши, що ядерний шантаж не обов’язково спрацює. Україна також бореться за відновлення експорту зерна до Африки та Азії, де мільйони людей опинилися під загрозою через напад росії на українську економіку. І останнє, але не менш важливе: українці демонструють, що демократія може себе захистити.

Українці поставляють нам такі види безпеки, яких ми не могли б досягти самостійно. Я боюся, що ми сприймаємо ці здобутки у сфері безпеки як належне. (У свої більш цинічні миті я боюся, що деякі з нас, можливо, навіть деякі кандидати на президента, ображаються на українців саме за те, що вони нам так багато допомагають).

Ця війна не закінчиться через одну раптову подію, але й не триватиме нескінченно. Коли і як вона закінчиться, багато в чому залежить від нас, від того, що ми робимо, наскільки допомагаємо. Навіть якби ми взагалі не турбувалися про українців (а нам варто було б), доведення цієї війни до перемоги України, безумовно, було б найкращим, що американці могли б зробити для себе. Справді, я не думаю, що в історії зовнішніх відносин США хоч колись був шанс забезпечити так багато для американців, доклавши так мало зусиль з боку американців. Я сподіваюся, що ми скористаємося цим шансом.

«Локальна історія»