3 вересня 1864 року в селі Турівка, що на Полтавщині, народився Мусій Кононенко – майбутній поет і прозаїк, активний громадський діяч, один із очільників таємної політичної організації “Братство тарасівців”.
Дитинство малого було зовсім не безхмарним. Батько працював кухарем, майже щодня заглядав у пляшку. Мати – Антоніна була донькою садівничого. Колись Кононенки були козаками. Але один із предків так любив оковиту, що пропив себе за дві кухви поміщику й став кріпаком, а разом із ним – і син Степан. Його паном був Андрій Маркевич, батько знаменитого автора однієї з перших фундаментальних праць з історії України – “Історії Малоросії”.
Коли Мусію виповнилося 9 років, у тому ж селі народився Микола Міхновський. Два хлопчики стануть друзями й побратимами-тарасівцями.
Ще змалечку Кононенко мріяв ходити до школи, і коли прийшла пора, він як на крилах летів отримувати знання. Одного холодного осіннього ранку зібрався вже на навчання, а чобіт немає. Так босоніж і побіг. Вчитель зглянувся над малечею й дав матері грошей на взуття.
Дуже скоро Мусій почав писати віршики. Його старший брат, послухавши ті складанки, зауважив, що писати треба розмовною народною мовою, а не російським суржиком.
За два роки школу довелося кинути. Батько помер, злидні душили холодними пазурами. І хоч він та його брати вже не були кріпаками, та треба було хоч якось на кусень хліба заробити. Пішов у козачки до поміщиці. Потім ходив по наймах.
Коли хлопцеві виповнилося 16 років, він поїхав до Києва шукати долі й пішов у службу до Олексія Шкляревського (український патолог, гігієніст, біофізик). Саме тут, у великому місті Мусій вперше в житті купив книжку. Це були твори Тараса Шевченка. Хлопець не міг стримати сліз і ридав над “Наймичкою”. Професору стало цікаво, його лакей – талановитий самоук, дивина та й годі. Придивившись пильніше до юнака і до його допитливого розуму, познайомив із Михайлом Комаровим – письменником-фольклористом, у якого була величезна бібліотека. Як згадував Мусій: “Увесь 1882 рік минув у мене за читанням української літератури”.
На 19-ліття хлопець отримав подарунок від своїх покровителів. Григорій Ґалаґан і Олексій Шкляревський оплатили видання поеми Кононенка “Нещасливе кохання”. Молодий письменник тут описав почуття Олени, дівчини-сироти до одруженого чоловіка. Нещаслива любов його героїв зробила Мусія знаменитим. І Шкляревський подарував Мусію гроші на життя, а Ґалаґан – книги, та ще порадив літературу, яка допоможе хлопцеві для підготовки на народного вчителя.
Коли служив у Чернігові, Мусій Кононенко заприятелював із Леонідом Глібовим. Там же познайомився з майбутньою дружиною Тасею.
Повернувшись до Києва, одразу поринув у творчість. З-під його пера вийшли “Москаль, змій та царівна”, “Княгиня-кобзар” – 1889 рік; “З Богом не змагайсь” у 1895-му; “Оповідання про Т. Шевченка: з народних уст” – 1892-му; нарис “На Шевченковій могилі” – 1894-му. А ще активно друкував свої твори у різних часописах.
Щоб заробити грошей і мати вільний час для творчості Мусій працював нічним сторожем. Він тоді жив в Одесі та друкував твори у місцевий періодиці. Якось, завидівши праці письменника у газеті, міський голова викликав Кононенка на авдієнцію та заявив: “Извините, но держать писателей на службе ночного сторожа я не могу (Вибачте, але тримати письменників на службі нічного сторожа я не можу)”, – і звільнив його.
Після того Мусій понад 10 років працював на залізниці і дослужився до начальника пасажирського відділу Управління Південно-Західної залізниці й мав пристойну заробітну плату. Але свого майбутнього в ролі чиновника Кононенко не бачив, тому службу покинув. Купив собі шматину землі під Києвом і зайнявся господарством.
Пізніше Кононенко увійшов до “Братства тарасівців”, головною метою якого було поширення серед українців творів Кобзаря, а також його безсмертних ідей. Там вже був його друг Міхновський, а ще Олександр Лотоцький, Іван Стешенко та Євген Тимченко. І згодом він став довіреною особою товариства.
Коли Мусію виповнився 31 рік, він одружився із давньою знайомою Таїсією Сафоновою. Спочатку дітей не мали, тому взяли з сиротинця дівчинку, яка у майбутньому стане відомою громадською діячкою й увійде в історію під ім’ям Харитя Кононенко. Згодом у пари народилося два сини.
Активна політична діяльність, зрештою, привела до в’язниці. Мусія заарештували у 1905-му і хоча потім й відпустили, він ще понад 10 років перебував під пильним оком поліціянтів, а ще йому заборонили працювати на державній службі. Попри все це, письменник поринув у творчу роботу. Написав багато праць: збірка “Струни”, поеми – “Мати” і “Свекруха”, вірші, пісні.
У 1911-му Мусій Кононенко продав свою садибу і повернувся до Києва, але, не знайшовши хорошої роботи, подався у Лубни, де до 1917-го служив у Кооперативному споживчому товаристві. Видав книжку “Кооперативи Лубенського повіту”, в якій описав життя та побут селян.
До волі ми не доросли,
Ми знову станемо рабами,
Сильніші духом та умом
Коверзуватимуть над нами
У 1917 році Мусій Кононенко був обраний членом правління Полтавського кредитного союзу кооперативів (так званого Союзбанку), і письменник переїхав до Полтави.
За два роки Мусія знову заарештували. І хоча волю він побачив вже через пару місяців, із в’язниці вийшов чоловік зламаний морально й хворий на сухоти. Більшовики ліквідували Союзбанк, а сім’ю Кононенків виселили зі службової квартири. Туберкульоз прикував письменника до ліжка.
О, Боже правий, дай надію
І сподівання дай мені,
Що я хоч духом не зотлію
В далекі ті, ясні ті дні.
Що привіта хоч дух Вкраїну
В тому веселому раї,
І за гірку життя годину
Уп’ється радістю її!
14 червня 1922 року голод і проґресуюча хвороба звели Мусія Кононенка в могилу. Йому було 58. Поховали письменника на Полтавщині в Нових Санжарах. Із його смертю забулося і його ім’я.
Значно пізніше, вже за доби Незалежності у 1994-му в Києві надрукували збірку “Хвилі”. Кошти на видання надала онука Мусія Кононенка Оксана Колесніченко, громадянка США.
Фото: «Книжкова хата», «УІ»
Мар’яна Шевелєва,
«Український інтерес»
