У звичайній скляній банці — кілька свіжих квітів і прикріплена маленька листівка, написана від руки. Простий букет без зайвої розкоші, який для людини, що отримує його, може означати набагато більше, ніж просто квіти: увагу, тепло і нагадування про те, що про неї пам’ятають. Саме такі букети Ренді та Кріс Окігіро регулярно привозять мешканцям будинків для людей похилого віку у Торонто. Вони приходять без урочистостей і попереджень: вітаються, тиснуть руки, розмовляють, слухають і залишають квіти. У деяких закладах їх уже жартома називають «щасливими людьми з квітами». Для подружжя це не волонтерський проєкт у звичному розумінні. Це спосіб життя і спосіб служити Богові через працю власних рук.
Для Кріс Окігіро служіння іншим почалося задовго до квітів. Вона добре пам’ятає своє коріння та дитинство на Філіппінах, де виросла в родині зі скромними можливостями. «Я навчилася бути вдячною навіть за найменші речі», — згадує вона. Дитинство навчило Кріс цінувати те, що маєш, наполегливо працювати й розуміти, що навіть невеликий внесок може змінити чиєсь життя. Особливий вплив на неї мали слова пастора, які вона почула ще в юності: нехай «праця твоїх рук» буде даром служіння Богові. Ця думка залишилася з нею на все життя.
Коли Кріс відчуває гнів, розчарування чи безпорадність, вона намагається не зосереджуватися на тому, що вже неможливо змінити. Натомість шукає можливість зробити щось добре для іншої людини. «Я чула, що якщо людина настільки розгнівана, що прагне помсти, то найкраща помста це жити хорошим життям. Я помітила, що в процесі служіння гнів і бажання помсти швидко зникають, а натомість приходять співчуття, милосердя та вдячність», — каже вона.
Волонтерський досвід Кріс почався задовго до Канади. Після переїзду з Філіппін до Сполучених Штатів вона долучилася до волонтерської організації Jersey Cares (Джерсі Дбає)
Однією з улюблених її ініціатив була програма переобладнаного фургону із морозивом, який їздив громадами та розвозив не морозиво а їжу, зупу та інші необхідні та потрібні речі. Пізніше Кріс стала волонтеркою лікарні. Щотижня по три години вона проводила у відділенні інтенсивної терапії новонароджених, де просто тримала немовлят на руках, даруючи їм тепло та людський контакт. Згодом вона допомагала у відділенні дитячої онкології та читала дітям, які проходили лікування, розмовляла з ними та просто була поруч. Переїзд до Канади не змінив цього ставлення до життя. Кріс допомагала з молоддю в Рексдейлі, а після знайомства з Ренді вони почали разом долучатися до інших громадських ініціатив. Останніми роками особливе місце в їхньому волонтерстві посіли люди похилого віку.
Спершу Ренді та Кріс приходили до будинків для літніх людей, щоб відвідати рідних та знайомих. На День подяки та Різдво вони почали купувати шкарпетки, блокноти, невеликі настільні гри та інші подарунки для мешканців. Але поступово вони помітили, що під час свят про людей похилого віку пам’ятають багато хто. А от у звичайні місяці та будні уваги стає менше. Тож подружжя вирішило приносити квіти не тільки на свята а в будні. Невеликі букети, скляна банка замість вази і кілька слів, написаних від руки, — так народилася традиція.
Кріс навіть звернулася через соціальні мережі (Facebook) до наречених та флористів із пропозицією віддавати їм квіти, які залишилися після весіль. Люди з радістю діляться, квіти отримували ще кілька днів життя і водночас приносили комусь радість. Подружжя також купує квіти на місцевих квіткових ринках, підтримуючи фермерів, а влітку додає до букетів квіти зі свого городу. За кожним таким букетом, кілька днів підготовки. Ренді та Кріс збирають у друзів і сусідів скляні банки, миють їх, знімають наліпки, готують листівки. Напередодні візиту ставлять квіти у воду, складають букети й готують усе до ранку. Їхні візити до домів зазвичай не оголошуються заздалегідь.
Приходячи до будинку вони спочатку звертаються до адміністрації. Працівники допомагають визначити, кого саме краще відвідати, а іноді супроводжують подружжя, адже добре знають мешканців, їхні алергії та інші потреби. «Ніколи не знаєш, про що тебе запитають, у якому настрої буде людина і чи захоче вона взагалі тебе прийняти», — зізнається Кріс.
Іноді квіти залишають у їдальні чи кімнаті відпочинку, щоб ними могли милуватися всі.
Особливим для Ренді та Кріс став зв’язок з Пансіоном Івана Франка у Міссіссазі. Познайомила їх із будинком колишня сусідка Вера, яка переїхала туди жити. Відтоді подружжя регулярно навідується до мешканців і привозить їм свої букети. Одного разу одна з жінок навіть запитала, чи можна замовити у них квіти для доньки на Різдво. Вона здивувалася, почувши, що Ренді та Кріс не мають квіткового магазину. Їхні букети не продаються і не виготовляються на замовлення. Вони призначені лише для того, щоб подарувати їх людині, яку подружжя прийшло відвідати. Для Кріс цей епізод дуже точно передав суть їхнього служіння. Йдеться не про те, щоб віддати комусь те, що залишилося. Йдеться про те, щоб свідомо подумати про іншу людину і зробити щось саме для неї. «Потрібно перетворювати співчуття на дію» – каже Кріс.
Для Ренді допомагати іншим так само природно, як і для Кріс. Вона називає його «найдобрішою людиною» і говорить, що служіння родині та громаді є для нього невід’ємною частиною життя. Подружжя підтримувало продовольчий банк Daily Bread, організацію Second Harvest, яка рятує продукти харчування, та Global Medic, що надає допомогу під час надзвичайних ситуацій. Вони бачать, наскільки легко звичайна родина може опинитися у складному становищі, навіть якщо працює лише один із подружжя. «Потрібно, щоб чужий біль торкнувся тебе “достатньо”, аби спонукати діяти, але не настільки, щоб ти боявся хоча б спробувати щось зробити», — каже Кріс.
Регулярні відвідини будинків для літніх людей змінили і їхнє власне розуміння про старіння. «Коли регулярно приходиш у будинки для літніх людей, бачиш певне відображення того, яким потенційно може бути твоє власне майбутнє», – говорить Кріс. Може змінитися здоров’я, мобільність, спосіб життя чи життєві обставини. Але потреба у гідності, спілкуванні та відчутті, що тебе пам’ятають, залишається.
Кріс не вважає, що для служіння потрібно бути досконалим. «Я стала такою, якою є, саме тому, що робила помилки», — говорить вона. Вона порівнює життя із городом: город стає кращим завдяки досвід, також й завдяки рослинам, які не вдалося зберегти, та спробам, які не спрацювали. Так само ми вчимося на власних помилках і на досвіді інших. А головне маємо допомагати наступному поколінню стати кращим за нас. «Я хочу, щоб наступне покоління було кращими за мене», — каже Кріс.
На її світогляд вплинули різні культури. Вона згадує японське поняття «шьоґанай» (shōganai), яке часто повторювала тітка Ренді, Гіса. Це прийняття того, що деякі речі в житті неможливо змінити. Це не поразка, а спокійне прийняття того, що деякі речі в житті неможливо змінити. Ми не можемо контролювати все, що відбувається, але можемо обирати власну реакцію. Для Ренді та Кріс ця реакція — вдячність, співчуття і служіння. «Чим старшою я стаю, тим меншою себе відчуваю, просто тому, що Бог стає більшим у моєму житті», — говорить Кріс.
Вона не надто переймається тим, як її пам’ятатимуть після того як їх не стане. «Не йдеться про пам’ятники. Кому важливо, як мене пам’ятатимуть? Мене все одно вже не буде».
Важливе інше: що людина зробила за життя, кому допомогла, які стосунки створила і скільки добрих моментів подарувала іншим. Для подружжя Окігіро ця спадщина може бути дуже простою: квітка у скляній банці, маленька листівка, рукостискання або щира усмішка. Можливо, людина навіть не запам’ятає їхніх імен, але кілька хвилин уваги залишаться.
Іноді служіння справді починається не з великих слів чи масштабних проєктів. Іноді воно починається з квітки, яку хтось приніс просто так.
Надя Ґерелюк
