Сьогодні Климентину Авдикович-Глинську називають першою бізнес-леді Галичини та «королевою шоколаду». Однак за цими визначеннями стоїть історія виняткової наполегливості, особистих жертв і боротьби за право українців мати власне успішне виробництво у час, коли економічне життя Галичини контролювали переважно польські та єврейські підприємці.
Народившись у відомій родині Січинських, Климентина зростала в атмосфері освіти, громадської діяльності та рівноправності. Її батько був послом до Галицького крайового сейму, мати — активною діячкою жіночого руху, а брат Мирослав Січинський увійшов в історію після замаху на галицького намісника Анджея Потоцького. Добра освіта дала їй змогу працювати викладачкою в Українському інституті для дівчат у Перемишлі, де вона разом із чоловіком, письменником Орестом Авдиковичем, активно підтримувала українське громадське життя.
Перша світова війна докорінно змінила її долю. Після смерті чоловіка у 1918 році Климентина залишилася сама з двома малолітніми дітьми. Викладацької зарплати вже не вистачало для утримання родини, а вдовиної пенсії вона так і не отримала. У 1922 році, попри післявоєнну економічну кризу, вона розпочала виробництво шоколаду й помадки в Перемишлі, а вже восени перевезла підприємство до Львова. Фабрика отримала назву «Фортуна» й спершу працювала у напівзруйнованому війною будинку на тодішній вулиці Павлінів. За три тижні приміщення вдалося відремонтувати, після чого виробництво розпочало роботу.
Львівський кондитерський ринок уже мав сильних конкурентів, однак Авдикович поставила собі за мету створити українське підприємство, здатне виробляти продукцію найвищої якості. Після переїзду фабрики на вулицю Кордецького, за підтримки митрополита Андрея Шептицького, підприємство почало стрімко розвиватися. Згодом цукерки «Фортуни» продавалися не лише у Львові, а й у Стрию, Дрогобичі та інших містах Галичини. До 1938 року фабрика налічувала понад сто працівників, а її річний оборот становив близько двох мільйонів злотих. Найважливішим своїм досягненням Климентина вважала створення робочих місць для українців у складний післявоєнний період.
Успіх мав високу ціну. Постійна праця змусила її пожертвувати вихованням власних дітей. Згодом вона з болем писала: «Навіть про дітей я забула: для них зірвалася до цього діла, а для діла забула про них». Попри критику, що професорова вдова не повинна власноруч виконувати важку фізичну роботу, вона не залишила справу, адже від неї залежали десятки українських родин. Хоч фабрика була створена як українське підприємство, Авдикович активно співпрацювала й з єврейськими підприємцями. Саме торговець Гіммель допоміг їй освоїти виробництво твердих цукерок, переконавши придбати відповідне обладнання, заради якого вона навіть продала власну швейну машинку. Згодом їхня співпраця припинилася під тиском конкурентів, які не схвалювали його допомоги українському виробнику.
Важливу роль у розвитку фабрики відіграв митрополит Андрей Шептицький, який фінансово підтримав підприємство. Проте економічні труднощі, борги та нестача інвестицій не вдалося подолати. Підприємство зрештою перейшло до кредиторів, а сама Климентина пережила важкий нервовий зрив і проходила лікування у Відні. Особливо болісно вона сприймала байдужість частини українського суспільства, вважаючи, що власне виробництво могло забезпечити роботою сотні українців.
Остаточно історію «Фортуни» завершила Друга світова війна. Після приходу радянської влади до Львова у 1939 році фабрику націоналізували без будь-якої компенсації власниці. «Фортуна стала фабрикою номер три, без жодної згадки про жінку, яка її заснувала українка, а згодом фабрикою «Світоч».
Після війни Климентина оселилася у Відні, де вдруге вийшла заміж. Після смерті другого чоловіка вона залишилася жити в австрійській столиці, де й завершилося її життя. Вона так і не залишила спогадів про втрату справи, якій присвятила майже два десятиліття. Її син Орест став доктором права, а донька Стефанія навчалася в Сорбонні. Попри втрату фабрики, історія Климентини Авдикович-Глинської стала символом українського жіночого підприємництва та прикладом того, як особиста трагедія, наполегливість і віра у власну справу можуть змінити економічну історію цілої громади.
«Душевне щастя мені куди більше всміхалося, як матеріальні добра», — ці слова Климентини Авдикович-Глинської найкраще підсумовують життя жінки, яка залишила помітний слід в історії українського підприємництва.
Надія Лемко
Фото: Фотографії старого Львова
