Коли я побачила погруддя Івана Мазепи у Києво-Печерській лаврі, мене раптово накрили спогади. 2008 рік. Напередодні 300-річчя Полтавської битви гуманітарна політика президента Віктора Ющенка була спрямована на масштабне повернення українцям власної історії — такої, якою вона є, без імперських нашарувань і викривлень. Це був час визнання Голодомору як геноциду, відновлення Батурина, повернення українського бароко, а також переосмислення й повернення у національний наратив постатей, які довго були або замовчувані, або спотворені: гетьманів козацької держави, Степана Бандери, Павла Скоропадського, Володимира Винниченка, Романа Шухевича, Андрія Мельника — і, безумовно, Івана Мазепи. Тоді ця політика часто не знаходила розуміння. Її критикували, висміювали, знецінювали. Я мала честь бути частиною цієї команди.
Я добре пам’ятаю, наскільки важливою для президента Ющенка була постать Івана Мазепи. Для нього це була не лише історія — це була боротьба за українську незалежність і власну ідентичність. У 2008 році відбувся останній офіційний візит президента України до Москви на багато років уперед. Серед питань тодішньої програми порушувалося й символічне питання — скасування анафеми гетьману Івану Мазепі, накладеної Російською православною церквою ще за часів Петра І. Президент Ющенко обговорював це питання з Володимиром Путіним. Згодом розмова продовжилася в патріаршій резиденції в Даниловому монастирі з патріархом Алексієм ІІ. Йшлося про перегляд рішення щодо анафеми Мазепі.
Відповідь була однозначною — відмова. Російська православна церква навіть не погодилася розглядати таку можливість.
Сьогодні, озираючись назад, я досі дивуюся цим розмовам — і трохи усміхаюся, згадуючи, як я тоді проходила ті простори під поглядами ченців. Імперії рідко бояться мертвих. Вони бояться символів. А Мазепа — це саме такий символ: української державності, свободи й історичної суб’єктності. І дозвольте невеликий особистий відступ.
Ще задовго до того, як це стало частиною суспільного дискурсу, я водила своїх дітей до Києво-Печерської лаври й розповідала, що значною мірою вона в тому вигляді, який ми бачимо сьогодні, сформувалася завдяки Мазепі. Ми піднімалися до Надбрамної церкви, яку він збудував, і я показувала розписи на стінах — яскравих, усміхнених, майже життєрадісних святих і янголів. «Це наша українська любов до життя, — казала я дітям. — Ми світла, жива, радісна нація. Тому й наші святі такі живі». Ми також гуляли Мистецьким арсеналом і говорили про те, що колись ці простори теж були пов’язані з Мазепою. Для мене було важливо, щоб діти знали: Україна має своїх героїв. І Мазепа — один із них. Можливо, один із найбільших. Саме тому сьогодні я з особливим відчуттям радості спостерігаю, як ім’я Мазепи поступово повертається до українського історичного пантеону. Туди, де воно завжди й мало бути. Але пам’ятник — це лише початок.
Щоб справді зрозуміти Мазепу, потрібно читати. Читати документи, істориків, дослідників. І обов’язково — художню літературу, зокрема Богдана Лепкого. Його трилогія відкриває зовсім іншого Мазепу — не міфологізованого «зрадника», створеного імперською російською пропагандою, а державника величезного масштабу. Людину, яка володіла мовами, мислила європейськими категоріями, підтримувала церкви, освіту, книгодрукування та мистецтво, зміцнювала козацьку державу й водночас діяла в надзвичайно складній політичній реальності, де ціною рішень могла стати власна репутація. Найбільше мене вразив розділ «Державна конечність» у творі «Мотря Кочубей». Це роздуми про справжнє лідерство — про те, що інколи політичні рішення не приносять слави тут і зараз, але визначають майбутнє народу.
Мазепа був титаном. Будівничим. Стратегом. Меценатом. Людиною величезного масштабу й складної долі. Постаттю, яку ми лише починаємо по-справжньому осмислювати. І, можливо, саме тому сьогодні важливо це повернення. Ми поступово повертаємо собі своїх героїв.
Ірина Ванникова
