Можливо, знадобилося б втручання вищих сил, аби завадити Енді Бернему стати наступним прем’єр-міністром Великої Британії — вже сьомим главою уряду за останнє десятиліття. Його прихід до влади у понеділок після короткого дворічного прем’єрства Кіра Стармера означає зміну політичного центру тяжіння Лейбористської партії: від централізованої технократичної моделі Вестмінстера до політики, що робить акцент на розвитку регіонів, інвестиціях і національному відновленні.
Для Вашингтона та Брюсселя головним питанням залишається: чи стане Бернем лише продовжувачем попереднього курсу, але з «північним акцентом», чи його прихід означатиме глибші зміни у британській політиці.
Причина цієї невизначеності полягає в тому, що Бернем є рідкісним явищем у британській політиці — досвідченим політиком старої школи, який зумів перетворити себе на представника протестного, «антисистемного» крила.
Від Вестмінстера до «Короля Півночі»
Енді Бернем народився 1970 року в Айнтрі, передмісті Ліверпуля. До Палати громад він був обраний у 2001 році, представляючи округ Лі. У лейбористських урядах Тоні Блера та Ґордона Брауна він обіймав низку високих посад — головного секретаря Казначейства, міністра культури, а з 2009 року — міністра охорони здоров’я.
Саме на посаді міністра охорони здоров’я він здобув одну зі своїх найважливіших політичних перемог — ініціював створення незалежної комісії з розслідування трагедії на стадіоні «Гіллсборо» 1989 року, де загинули 97 футбольних уболівальників. Це закріпило за ним репутацію політика, який готовий протистояти державним інституціям задля захисту звичайних людей.
Бернем двічі балотувався на посаду лідера Лейбористської партії. У 2010 році він посів четверте місце, коли перемогу здобув Ед Мілібенд, а у 2015 році став другим, поступившись Джеремі Корбіну.
Однак справжній перелом у його політичній кар’єрі стався після відходу від лондонської політичної еліти. У 2017 році він став мером Великого Манчестера і тричі поспіль перемагав на виборах із дедалі більшою підтримкою.
Саме тоді він отримав прізвисько «Король Півночі». Його політична програма базувалася на розвитку громадського транспорту, будівництві житла та боротьбі з бездомністю, що зробило його одним із найпопулярніших політиків Лейбористської партії.
Бернем належить до так званого «м’якого лівого» крила партії: він лівіший за Стармера у питаннях економіки та державних послуг, але не є прихильником радикального курсу Джеремі Корбіна.
Одним із перших сигналів його майбутньої політики стала заява під час першого виступу біля резиденції прем’єр-міністра на Даунінг-стріт, де він пообіцяв:
«Побудувати нову економіку, у якій базові потреби людей знову будуть перебувати під сильнішим суспільним контролем».
Як Бернем прийшов до влади
Шлях від мера Манчестера до прем’єрського крісла був стрімким і нетрадиційним.
Прем’єрство Кіра Стармера почало втрачати підтримку після серії політичних розворотів, суперечок щодо його рішень та болючих поразок Лейбористської партії на місцевих виборах у травні 2026 року. Додаткове напруження викликало суперечливе призначення Пітера Мандельсона послом Великої Британії у Вашингтоні.
Спочатку партійне керівництво намагалося не допустити повернення Бернема до парламенту. У січні Національний виконавчий комітет Лейбористської партії більшістю голосів заблокував його участь у довиборах у Манчестері — рішення, яке підтримав і Стармер.
Однак цей крок обернувся політичною поразкою: наприкінці лютого місце здобули Зелені.
Фінальна розв’язка настала навесні. У травні депутат від округу Мейкерфілд Джош Саймонс залишив своє місце в парламенті, відкривши Бернему шлях до повернення у Палату громад.
На довиборах 18 червня Бернем переміг із перевагою понад 9 тисяч голосів, отримавши майже 55% підтримки виборців. Через чотири дні Кір Стармер оголосив про відставку.
Потенційні конкуренти один за одним відмовилися від боротьби. Колишній міністр охорони здоров’я Вес Стрітінг підтримав його кандидатуру, а міністр у справах збройних сил Ел Карнс — останній реальний суперник — вирішив не балотуватися.
У перший день висунення кандидатур 322 із 403 депутатів Лейбористської партії підтримали Бернема, фактично унеможлививши появу альтернативного кандидата.
Після зустрічі з королем Чарльзом III Енді Бернем офіційно став новим прем’єр-міністром Великої Британії.
Його прихід нагадує політичні переходи Ґордона Брауна у 2007 році та Терези Мей у 2016 році — коли прем’єри отримували владу без загальнонаціонального виборчого мандата.
Опитування показують, що лише 27% британців вважають правильним його призначення без внутрішньопартійного змагання. Його мандат наразі походить від депутатів Лейбористської партії, а не від прямого голосування громадян.
Загальні вибори у Великій Британії не є обов’язковими до серпня 2029 року, однак популярність партії Reform UK та тиск громадськості можуть змусити Бернема раніше звернутися до виборців за власним мандатом.
«Манчестеризм» приходить до Лондона
Бернем описує свою економічну та соціальну філософію терміном «манчестеризм».
У його основі — переконання, що головна проблема Великої Британії полягає у надмірній централізації держави, яка позбавила регіони достатніх інвестицій та політичного впливу.
Бернем обіцяє подолати майже два десятиліття слабкого економічного зростання після фінансової кризи 2008 року через масштабні державні та приватні інвестиції у транспорт, житло та інфраструктуру.
Фактично він прагне перенести свою модель управління Великим Манчестером на всю країну.
Серед його планів — створення «Північного офісу №10» у Манчестері для координації передачі повноважень регіонам, масштабна програма соціального житла, повернення державного контролю над частиною комунальних послуг, націоналізація сталеливарної промисловості та розширення системи соціального догляду.
Водночас Бернем намагається заспокоїти фінансові ринки, які досі пам’ятають кризу після «міні-бюджету» уряду Ліз Трасс у 2022 році, коли необґрунтоване скорочення податків спричинило паніку серед інвесторів.
Новий прем’єр пообіцяв дотримуватися бюджетної дисципліни, не виходити за межі чинних лімітів запозичень та скоротити державні витрати на соціальні програми.
Його економічний курс багато в чому продовжує політику Стармера — промислова стратегія, зміцнення внутрішнього виробництва та незалежність у критично важливих галузях. Однак Бернем надає цій програмі більш виразної політичної історії.
Його концепція «суверенних можливостей» у суднобудуванні, енергетиці, штучному інтелекті та квантових технологіях перегукується з підходами Франції та Європейського Союзу.
Відносини з Європою: новий тон, але не новий курс
Бернем особисто вважається найбільш проєвропейським британським прем’єром після Тоні Блера. У 2025 році він заявляв, що сподівається на повернення Великої Британії до Європейського Союзу за свого життя.
Однак під час виборчої кампанії у Мейкерфілді — регіоні, який підтримав Brexit — він наголошував, що не виступає за негайне повернення до ЄС.
Його першим міжнародним випробуванням стане відновлення діалогу з Брюсселем.
Другий саміт Велика Британія–ЄС, запланований на 22 липня, було відкладено після відставки Стармера. На ньому мали остаточно затвердити низку домовленостей: ветеринарну угоду для спрощення торгівлі аграрною продукцією, об’єднання систем торгівлі викидами та програму мобільності молоді.
Попри менш виразну проєвропейську риторику, політика Бернема може фактично наблизити Лондон до Європи.
Його ідея «суверенних можливостей» перегукується зі стратегією ЄС щодо стратегічної автономії, а прагнення зменшити залежність від США у сфері технологій може посилити співпрацю з європейськими партнерами.
Відносини зі США та роль Великої Британії у світі
У питаннях безпеки значних змін не очікується. Бернем підтвердив прихильність Великої Британії до НАТО, незалежного ядерного потенціалу та подальшої військової, дипломатичної й фінансової підтримки України.
Однак тон відносин із Вашингтоном може змінитися.
Новий прем’єр назвав відносини зі США лише «критично важливими», а не традиційно «особливими». Також повідомляється, що він не планує поспішного візиту до Вашингтона.
Це відрізняється від активного зближення Стармера з президентом Дональдом Трампом.
Бернем також зайняв більш критичну позицію щодо політики США на Близькому Сході, заявивши, що попередній уряд Великої Британії надто повільно закликав до припинення вогню в Газі.
Його бачення британської сили базується насамперед на внутрішньому економічному відновленні — реіндустріалізації країни та збільшенні оборонних витрат.
Головне питання його прем’єрства полягає в тому, чи зможе політик, чия кар’єра і політична база сформувалися переважно навколо внутрішніх проблем Великої Британії, одночасно зберегти її глобальну роль, балансуючи між Вашингтоном, Брюсселем і внутрішнім тиском з боку Reform UK.
Саме відповідь на це питання визначить політичну спадщину Енді Бернема.
Маттіас Маттійс
Декан кафедри Діна Ачесона (Dean Acheson Chair) у Школі міжнародних досліджень
Університету Джонса Гопкінса (School of Advanced
International Studies, Johns Hopkins University).
