93 країни світу узяли участь у ініційованому Україною Ґлобальному саміті миру, що пройшов у Швейцарії. Це майже половина із 195 існуючих країн у світі. 80 з учасників підписали заключне комюніке в українському варіанті. Угоду підтримали ще 4 з 8 присутніх на заході міжнародних організацій. І це попри шалений спротив, який чинив кремль, попри знавіснілу пропаґанду, човникову дипломатію з улесливими пропозиціями, перемішаними підкупом і погрозами. І тут не варто намагатися оцінювати ситуацію крізь призму вічної дилеми напівпорожньої чи напівповної склянки. Ще ніколи Україна не збирала такої потужної коаліції на свою користь. Коаліції, в якій на боці України весь євроатлантичний світ. Коаліції, яка засвідчила, що росія і Китай не мають монополії говорити від так званого ґлобального півдня. Ба більше, на боці України виступили країни, які номінально виявляють інтерес до участі в БРІКСі. І попри маленьку частину учасників, які не підписали підсумкового комюніке, переважно це не зробили країни, які намагаються зіграти роль посередників у майбутньому мирному вреґулюванні, це теж не позиція на боці путіна, а радше «збоку».
Учасники саміту чітко окреслили ситуацію як війну росії проти України та підтвердили підтримку територіальної цілісності України у межах міжнародно визнаних кордонів, включно з територіальними водами.
Саміт чітко заявив, що Запорізька АЕС повинна бути під повним суверенним контролем України, а будь-які загрози або використання ядерної зброї є недопустимими.
Ще один удар в бік путіна – вимога саміту вільного судноплавства та доступу до портів Чорного та Азовського морів та неприйнятність нападів на цивільну портову інфраструктуру та цивільні порти.
Саміт закликає провести обмін військовополонених та повернення цивільних та дітей в Україну.
Загалом саміт став майданчиком, на якому вироблялася консолідована позиція згідно міжнародного права щодо майбутніх переговорів між учасниками війни.
Напередодні путін у довжелезній промові в порожнечу на зібранні перед стільцями, заповненими російськими дипломатами, намагався формувати інший полюс його бачення мирних ініціатив. Головною метою просторікувань російського диктатора було, щоб про нього не забули. Забити інформаційний простір його бравурними, а водночас нікчемними заявами, вчергове проїхатися по мізках західної аудиторії, зрештою, зіграти «в Чапаєва» у шаховій партії, яку він програє і кожен його наступний крок лише погіршує його положення.
Попри орвелівський набір арґументів чому Україна повинна віддати п’яту частину своєї території без бою (і це при тому, що на третій рік війни взяття чергової посадки на Донбасі перетворюється у надважке завдання з величезними втратами) путін буквально волає про необхідність переговорів.
Його стратегічне положення погіршується щодня і не лише зовні країни. Західні санкції вже не повільно затягуються, а б’ють з усієї сили, а переведена на воєнні рейки економіка веде країну до краху.
Постійне патякання путіна про демократичний вибір на Донбасі і право на референдуми про відокремлення, роблять хитким його положення у 85 «старих» федеральних утвореннях. Бо якщо в російській демократії право на референдум мають мешканці Донбасу, то напевно таке ж право мають мати, приміром, башкири, татари, якути, буряти і сотні інших поневолених росією народів і підкорених територій. Постійна позірна антиколоніальна риторика водночас підриває і підриватиме позиції путіна і в постколоніальних країнах. Адже як можна підтримувати країну, яка є чемпіоном по кількості підкорених, поневолених і колонізованих народів.
Намір путіна сформувати іншу крайність мирних пропозицій очевидно провалився. Після чергового введення санкцій, від нього, як від чумного, відвертаються навіть традиційні союзники.
Але ще більшою проблемою для путіна стало те, що намагаючись торгувати українським майбутнім (забороною на вступ у НАТО чи Євросоюз), він проґавив як Україна обросла реальними союзниками нині, уклавши уже 17 двохсторонніх безпекових угод. Не лише з 14 європейськими країнами, але й зі США, Канадою та Японією. Ці угоди насичені реальним змістом, реальною військовою, економічною, дипломатичною допомогою і підтримкою України в досягненні справедливого миру.
В умовах, коли переслати рубль за кордон стає немислимою задачею, а з осені зі складного програмного забезпечення працюватимуть хіба дерев’яні рахівниці власного виробництва, китайський софт і піратські демокопії, в тривалих угодах з Україною, розрахованих щонайменше на десятиліття, йдеться не лише про дипломатичні фрази підтримки, а реальні танки, літаки, боєприпаси, розвідувальні дані, фінанси, які поступатимуть прогнозовано, стабільно, не залежачи від необхідності досягнення консенсусу в кампанії з російськими пацюками.
путін максимально інтенсифікує війну в Україні, щоб якомога швидше урвати ще хоча б щось і відповзти зализувати рани. Бо при нинішній екстенсивності бойовищ за посадки, ресурсу вистачить ще максимум на рік-півтора. А далі діряве небо, і абсолютно демілітаризована країна. В цей самий час Україна демонструє, що готова до тривалого опору та планової системної підтримки союзників. Навіть на саміті миру окреслили максимально віддалену перспективу майбутніх перемовин за участю країни-аґресора.
путін вустами своїх союзників твердив про можливі перемовини, «коли складуться відповідні обставини», намагаючись використати перерву з західним постачанням озброєнь і знавісніло атакуючи Україну, тепер волає про необхідність відміни санкцій і перемовини на основі реалій, що склалися. Бо розуміє, що кожен наступний крок лише ускладнюватиме його положення. Тим паче, що китайський товариш радше вибере спокійне очікування трупа російського союзника, що пропливе поруч, аніж устрягне в санкційний зашморг, що знищить експортно орієнтовану економіку і поставить хрест на перспективах світового лідерства в майбутньому.
Відтак Україна і союзники спокійно чекають нових ходів путіна, які в умовах цуґцванґу лише погіршуватимуть його положення. Та й кроків цих обмаль. Злітати до дорогих товаришів у Північну Корею та Іран, по дорозі відвідавши Саху-Якутію (реґіон, що одним з перших відділиться від імперії в результаті референдуму на основі статуту ООН без згоди домініона, все так, як сам говорив на зустрічі з власними дипломатами) та в стотисячне попроситися на поклон у Піднебесну, отримавши запевнення в підтримці і традиційне «дєнєг нєт, но ви дєржитєсь (грошей нема, але ви тримайтесь)».
Невідомо чи обком кремлівських старців довго терпітиме та спокійно споглядатиме як руйнується все, нажите «тяжкою працею». Поразка грозить залишитися осиротілою, бо в російській традиції Акела, який промахнувся, довго не живе…
Юрій Сиротюк
