Олег ВітвіцькийТак склалося, що перший місяць весни часто є дуже напруженим для україно-мадярських відносин. Березень 2026 року не став виключенням.
На фоні втрати електоральної підтримки напередодні парламентських виборів в Угорщині, пролунали чергові недружелюбні до України заяви промосковського прем’єра Орбана. У своїй промові він фактично представив Україну як зовнішнього ворога Угорщини, а Брюссель як головного політичного противника, на протиставленні якому будується виборча кампанія. Більше того, він пригрозив «силою зламати українську нафтову блокаду і відновити транспортування нафти трубопроводом «Дружба».
У відповідь на це Володимир Зеленський пообіцяв передати українським військовим номер телефону особи, яка блокує допомогу від Євросоюзу.
Згодом міжнародне співтовариство потрясла напівкримінальна чи напівантитерористична історія із затриманням українських інкасаторів, а далі, як мовиться, пішла коса на камінь… Дійшло до офіційної заяви вітчизняного МЗС щодо рекомендацій для громадян України утримуватись від поїздок до Угорщини.
Резонансну заяву Володимира Зеленського різко засудила Єврокомісія, закликавши припинити погрозливу риторику. Ряд європейських ЗМІ акцентували увагу на тому, що невдалий жарт Президента України об’єднав угорську владу та опозицію, які виступили приблизно з однаковими обурливими заявами.
Про роль Орбана як провокатора і московського поплічника написано чимало. На його деструктивну антиукраїнську діяльність справді важко реагувати стримано. Проте, надвичайно прикро і недоречно вестись на його крайні провокації, адже, як показує соціологія, прем’єрствувати в Угорщині йому залишається уже зовсім не довго.
Українській владі, її очільникам, а тим більше дипломатам, вже давно було б варто навчитись знаходити асиметричні відповіді.
Наприклад, не підігрівати ескалацію новими різкими заявами, а на державному рівні згадати про події березня 1939 року: проголошення незалежності Карпатської України та героїчну, жертовну боротьбу вояків «Карпатської Січі». Варто було б відзначити належним чином постаті Августина Волошина, Михайла Колодзінського, того ж Романа Шухевича, які у той час захищали право українців на свободу. А, водночас, згадати за підтримки якого режиму мадярські війська вторглись і окупували територію Карпатської України і провести очевидні анології із сучасністю.
Безперечно, задля нормалізації ситуації одних історичних нагадувань буде замало, необхідно використовувати й інші – політичні, економічні, дипломатичні важелі впливу, які захищатимуть наші національні інтереси і, разом з тим, не даватимуть нашим справжнім західним партнерам хоча б у чомусь звинувачувати Україну. Україну, яка, як і у далекому 1939 році наодинці протистоїть наступу фашистів та їх сателітів: тоді на західному, а зараз – на східному кордоні.
