Я дуже хотів би, щоб цей матеріял був опублікований у “Свободі”: Сьогодні, крім “Свободи” та, газети “Гомін України” у Торонто, я фактично не маю інших видань, де міг би друкувати статті на тему українців у Боснії: Багато українських часописів, які виходили ще 30 років тому, коли я переселився до США, давно припинили існування. Українська громада в Боснії майже повністю зникла. Етнічні чистки, здійснювані сербськими націоналістами під час останньої війни, а також подібні дії щодо національних меншин у роки Другої світової війни та після неї призвели до того, що сьогодні на території Прняворської общини, окрім сербів, проживає лише мінімальна кількість представників інших народів.
Дмитро Мерлович з дружиною та дітьми Стефаном, Атанасієм, Михайлом і донькою Марією. Знімок зроблено наприкінці 1920-их років. Михайло Мерлович, дядько моєї мами, який стоїть у центрі на фотографії, був одним із небагатьох, кому вдалося вижити. Він не відступав на Захід у 1945 році, а переховувався в одному сербському селі, одружившись із сербкою. Я не знав, що моя бабуся має ще одного брата. Напередодні розпаду Юґославії він уперше з’явився в нашої бабусі в селі Бабановці. Раніше приходити він боявся – побоювався, що його в Прняворі впізнають і він матиме неприємності.
Українська весільна світлина із села Бабановці біля м. Прнявор в Боснії. Ймовірно, кінець 1920-х – початок 1930‑х років. На передньому плані — моя бабуся, яку впізнаю серед учасників весілля; у другому ряді ліворуч стоїть скрипаль, також добре мені відомий. Фотографія передає атмосферу давнього українського сільського життя, коли громада ще зберігала свої звичаї й обряди, незважаючи на поступове зникнення українських поселень у Прняворському краї.
Український цвинтар у селі Бабановці. Єдиний слід того, що Бабановці колись були українським селом. Світлину зробив Богдан Ліський у липні 2015 року.
Село Бабановці, розташоване на північно-східній околиці містечка Прнявор, було одним із тих невеликих поселень, що виникли наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття внаслідок організованої колонізації галицьких українців у Боснії. До 1945 року воно мало характерне українсько-польське обличчя: кілька десятків господарств, лісові масиви, поля, прості хати, але без української церкви, без читальні “Просвіти” та без організованого культурного життя. На відміну від більших українських громад у Лишні, Дев’ятині, Старій Дуброві, Хорвачанах, Новій Дуброві, Тернополю біля Козарця чи Кам’яниці, Бабановці були тихим, скромним селом, яке не мало виразних громадських інституцій. Саме тому українці з Бабановців свої культурні потреби задовольняли в українських культурних установах у Прняворі від 1909 року і аж до 1992 року, коли розпочалася війна в Боснії і Герцеговині, а релігійні – у грекокатолицькій парафії Преображення Господнього, заснованій у Прняворі 1897-1900 року, аж до сьогодні.
Попри скромність місцевих умов, у Бабановцях оселилася група галицьких родин, які зберегли свою мову, пісні, звичаї та релігійні традиції на багато десятиліть. Українська громада складалася у своїх початках з 43 родин, походження яких можна встановити з великою точністю. По три родини прибули з Товмача, із села Горіхляди, Вобельчичів, Пуків-Перелиського та Стритина біля Рогатина; чотири з Підгайців, із сіл Вербів, Мужилів, Маркова та Угринів; по три з Бобулинців, Білянівців і Коропця, по дві з Паушівки біля Чорткова, Бобрівників і Петликівців біля Бучача, із Зубрець, Возилова та Бариша, Жидовичів і Білки біля Перемишлян, Яблонова та Городниці біля Гусятина, з Фащівки та Кокошинців біля Скалата, з Мілька та Маркополя біля Бродів; шість із Купчинців на Тернопільщині; одна з· села Луг біля Горлиць. Їхні господарства були скромними, але працьовитість і галицька ощадливість давали змогу поступово облаштовувати двори, розширювати поля та утримувати худобу.
Особливо промовистими є історії родин Мерловичів і Гулюватих, які уособлюють шлях багатьох галицьких переселенців. Дмитро Мерлович, уродженець Паушівки біля Чорткова, працював кучером у польського землевласника, а його дружина Софія дівочого прізвища Котик служила в домі католицького польського священника. Більшість їхніх дітей померла в ранньому віці, а Дмитро відслужив сім років в австрійській армії. Не маючи перспективи вдома, родина вирушила до Боснії. У Прняворі Дмитро запізнився на роздачу державної землі, тому за власні заощадження придбав 1.2 гектара у Бабановцях. Він працював невтомно: садив картоплю раніше за інших, щоб першим продати її на місцевому ярмарку, а його діти здобули ремесла – кравецьке та столярське. Донька Марія згодом стала дружиною Стефана Гулюватого, сина майстрабудівельника Григорія Гулюватого з Кокошинців. Дідусь Михайло Заболотний передав йому 10 гектарів землі, що стало основою майбутнього господарства. У 1932 році Стефан одружився з Марією Мерлович і їхнє господарство стало одним із найкращих у селі. Вони виховали п’ятеро дітей, усі здобули освіту й професії. Марія Гулювата 1991 року ще жила в Бабановцях зберігала українські традиції.
Взаємини українців із місцевими мусульманськими родинами були добросусідськими. Допомагали одне одному в польових роботах, ділилися тягловою силою, працювали за поденну плату між собою. Молодь різних національностей збиралася на недільні вечорниці, де звучали скрипка, цимбали й бубон, а танцювали польку, вальс, коломийку, американський свінґ і “Боснійське коло” – традиційний народний танець південних слов’ян, поширений у Боснії та Герцеґовині. Українські весілля були особливо популярними серед мусульман, а інколи траплялися й змішані шлюби. На Великдень українська молодь брала участь у гаївках біля греко-католицької церкви в Прняворі, де три дні поспіль лунали давні галицькі веснянки, які переселенці зберегли у своїй пам’яті.
Під час Другої світової війни молоді люди з Бабановців опинилися в різних військових формуваннях. Частина з них – українці, а також один серб, одружений з українкою – у 1941 році вступили до Українського леґіону, організованого Василем Войтанівським, теренним провідником ОУН (м) у Хорватії. Леґіон, сформований із 505 добровольців, майже всуціль українців із Боснії, був задуманий як частина ширшого українського військового плану, в якому передбачалася й участь 20 тис. кубанських козаків під командуванням генерала Андрея Шкуро. Обидві формації мали бути спрямовані на боротьбу за визволення України. Однак німецька влада через події у Львові, пов’язані з проголошенням відновлення української державности в 1941 році, заборонила їм вступ на територію України. Бійці Українського леґіону з Боснії, які відступали на Захід разом із німецькою армією, хорватськими усташами й домобранцями, а також різними сербськими та чорногорськими військовими формуваннями, що називали себе четниками, були всі розстріляні 1945 року в Словенії після того, як їх британська армія передала партизанам Тіто. Загалом близько 100 тис. жертв – за даними Комісії Уряду Словенії з питань масових поховань (581 масова могила).
У воєнні роки в Бабановцях між місцевими українцями, хорватами, сербами й мусульманами не існувало національної ворожнечі, хоча двоє українців загинули трагічно: Стефана Мерловича комуністичні партизани розстріляли 1 січня 1944 року, а Юрка Бойка – 12 березня того ж року. Варто наголосити, що немає відомостей про те, що хтось із мешканців Бабановців у період 1941-1945 років перебував у партизанських загонах. Після закінчення війни, одразу після 1945 року, відбувся організований державою від’їзд польської громади до Польщі. Поляків з Бабановців як і з цілої Боснії колективно переселили в Польщу до міста Болеславець та навколишніх сіл, на господарства, що раніше належали німецьким власникам, виселеним після війни до Німеччини. Це переселення було повним і централізованим, і польська громада в Бабановцях фактично перестала існувати, як і всі інші польські села. Саме після їхнього від’їзду почався і поступовий виїзд українців спочатку до інших частин Югославії, а згодом – до інших держав. У 1970-1980-х роках до Бабановців переселялися родини з інших регіонів, передусім серби з гірських районів. У 1980-их роках у селі ще проживали українські родини Балацьких, Тарновських, Кулювацьких, Гайдів, Тишків, Сусловських, Лашкевичів, Гулюватих, Холодів, Адамовичів, Ковалівських, Стержинів, Захаруків, Петришинів і Шлапаків. Сучасні переписи не дають точного числа українців у Бабановцях, але їхня історія зберігається в церковних архівах, родинних спогадах і пам’яті старших людей як частина ширшої історії української діяспори, розкиданої від Галичини до Боснії, від Прняворського краю до Канади й Австралії.
У сучасному сербському селі Бабановці й досі проживає кілька людей українського походження, хоча за даними перепису населення 2013 року лише одна особа офіційно задеклярувала українську національність. Бабановці вже давно перестали бути українсько-польським селом, яким вони були протягом більшої частини ХХ ст. Подібна доля спіткала й інші колись значні українські поселення Прняворського краю: вони зникли не через асиміляцію, а внаслідок війни, еміґрації та відсутности молодших поколінь, які могли б залишитися на цьому терені, але для них тут не було жодних перспектив для нормального життя. У багатьох місцях Прняворського краю українські, польські й мадярські кладовища були навмисно знищені, а території колишніх сіл перетворені на лісові масиви. Найпоказовішим прикладом є простір колишнього великого українського і польського села Стара Дубрава, де на місці житлових садиб і поховань сьогодні росте посаджений сосновий ліс. На цьому тлі збережене греко-католицьке кладовище в Бабановцях виступає рідкісним матеріяльним свідком присутности громади.
Богдан Ліський
