Блаженніший Святослав про війну, єдність українців, духовний фронт і майбутнє України
Україна переживає не лише випробування на полі бою. Війна стала випробуванням для суспільства, держави, родини, людської гідності та духовної стійкості. Вона змушує кожного українця замислитися над тим, що є справді важливим, заради чого ми боремося і якою хочемо бачити Україну після перемоги.
Про роль Церкви під час війни, військове капеланство, мобілізацію, використання Росією релігії як зброї, небезпеку внутрішніх розколів, справедливий мир та етичні виклики новітніх технологій говорив Блаженніший Святослав, Глава Української Греко-Католицької Церкви.
Однією з центральних думок розмови стало переконання: Україна повинна не дозволити ворогові зламати себе морально й духовно. Адже навіть у найважчих обставинах народ може вистояти, якщо має віру, пам’ять, внутрішні орієнтири та усвідомлення спільного блага.
Війна, за словами Блаженнішого Святослава, особливо виразно показує справжню природу Церкви. Її першочергова місія полягає у проповідуванні Божого Слова та допомозі людині побачити своє життя у ширшій перспективі.
Коли навколо панують страх, біль і невизначеність, віра дає людині можливість дивитися глибше, ніж дозволяють обставини. Саме так народжується надія навіть тоді, коли ситуація здається безнадійною. Цю здатність вистояти перед надзвичайними випробуваннями сьогодні часто називають резильєнтністю, а саме здатність людини адаптуватися до складних життєвих обставин, відновлюватися після стресу чи травматичних подій і продовжувати повноцінно жити.
Для України така духовна стійкість має особливе значення. Російська аґресія спрямована не тільки на територію. Ворог прагне виснажити українців психологічно, посіяти розчарування, недовіру та переконання, що опір не має сенсу.
Тому духовний фронт є не менш важливим, ніж військовий.
Окреме місце у діяльності Церкви займає військове капеланство. Блаженніший Святослав наголошує, що священник у війську має особливу місію. Він не є ще одним командиром і не повинен підміняти військового фахівця.
Завдання капелана — бути поруч із військовослужбовцем, підтримувати його духовно, допомагати пережити найтяжчі моменти та, особливо, берегти людину від розлюднення.
Це надзвичайно важлива думка. Війна створює нелюдські обставини, але навіть у них людина не повинна втрачати людяність. Адже перемога потрібна не для того, щоб українці стали схожими на аґресора, а для того, щоб захистити свободу, гідність і право залишатися собою.
Напередодні повномасштабного вторгнення Верховна Рада ухвалила закон про військове капеланство. На практиці його реалізація виявила низку труднощів, однак система поступово розвивається. Священники проходять відповідний вишкіл, отримують військові звання і стають до служби у Збройних силах, Національній гвардії та інших військових формуваннях.
Глава УГКЦ також говорить про складну тему мобілізації. Церква, за його словами, підтримує Збройні сили України й постійно наголошує, що ухилення від мобілізації є невиконанням громадянського обов’язку.
Водночас Церква не прагне автоматично засуджувати кожну людину, адже життєві обставини бувають різними. Бажано, щоб захист Батьківщини здійснювався не лише через примус, а передусім через свідомий вибір, сумління, любов до України та почуття відповідальності.
Ця позиція особливо важлива для суспільства, яке вже багато років живе у стані війни. Вона нагадує: держава потребує не тільки зброї та ресурсів, а й моральної мотивації своїх громадян.
Однією з найбільш небезпечних тем Блаженніший Святослав називає використання Росією релігії як інструменту війни. Йдеться про явище, яке дедалі частіше описують англійським терміном weaponization of religion — перетворення релігії на зброю.
Москва роками використовувала релігійні почуття для поширення ідеології «русского мира». Українцям нав’язували думку, що лише російська версія православ’я є справжньою, а українська релігійна ідентичність нібито не має самостійного права на існування.
Проте, наголошує Глава УГКЦ, відповіддю на цю загрозу не повинно бути переслідування віруючих. Йдеться насамперед про захист людини та її релігійної свободи від інструменталізації з боку держави-аґресора.
Церква, суспільство і держава повинні спільно працювати над тим, щоб подолати вплив російської пропаганди не лише на рівні законів, а й у свідомості людей.
Блаженніший Святослав окреслює чотири основи, на яких, на його думку, має будуватися взаємодія держави та релігійного середовища.
Перша — партнерство. Держава і Церква повинні співпрацювати задля спільного блага народу, кожна у межах своєї компетенції.
Друга — рівність. Усі Церкви та релігійні організації мають користуватися однаковим ставленням держави.
Третя — невтручання. Держава не повинна втручатися у внутрішні церковні справи, а Церква — у ті державні питання, які виходять за межі її компетенції.
Четверта — спільний обов’язок захищати Батьківщину.
Особливого значення ці принципи набувають щодо національних святинь. На думку Глави УГКЦ, такі місця, як Києво-Печерська та Почаївська лаври, мають розглядатися не як власність окремої конфесії, а як частина духовної та культурної спадщини всього українського народу.
Святині можуть стати простором, де різні конфесії не протистоять одна одній, а зустрічаються як частини одного народу.
Найбільша небезпека — розкол
Українці мають пам’ятати уроки власної історії. Блаженніший Святослав звертається до прикладу Євгена Коновальця та внутрішніх конфліктів українського націоналістичного руху, нагадуючи про давній принцип «розділяй і володарюй».
Особливо промовистими є слова митрополита Андрея Шептицького з його праці «Як будувати рідну хату». Він застерігав, що особисте або партійне уявлення про те, якою має бути Україна, може стати для людини важливішим за саму Україну.
Це застереження залишається актуальним і сьогодні.
Українське суспільство має право на різні політичні погляди, дискусії та критику влади. Єдність не означає однаковості. Демократія передбачає свободу слова, вимогу прозорості, чесності, боротьби з корупцією та підзвітності влади.
Але існує межа, яку не можна переступати: політичні суперечки не повинні перетворювати українців на ворогів одне одного.
Росія зацікавлена в тому, щоб українські лідери та суспільні групи почали взаємну боротьбу. Тому внутрішня єдність — це також питання національної безпеки.
Одна з найсильніших тез розмови стосується українського бачення перемоги.
«Ми сьогодні перестали говорити про нашу перемогу», — зазначає Блаженніший Святослав, звертаючи увагу на те, що дедалі частіше українці психологічно готуються до компромісів і можливих невигідних умов.
Проте, на його думку, українці повинні продовжувати мріяти про перемогу. Вона може виявитися не такою, якою її уявляли на початку війни, але вона не повинна суперечити основоположним принципам і Конституції України.
Не менш важливо після завершення війни не дозволити ворогові переконати українців, що їхня перемога є поразкою.
Україна може здобути надзвичайно багато — зберегти державність, суверенітет, соборність, свободу. Але якщо українці зосередяться лише на тому, чого не вдалося досягнути, вони ризикують самі знецінити власну перемогу.
Тому сьогодні необхідно не лише вистояти фізично. Потрібно вистояти морально й духовно.
Блаженніший Святослав підкреслює важливість справедливого миру. Україну та Росію не можна ставити на один рівень, адже одна сторона є аґресором, а інша — жертвою аґресії.
У цьому контексті він позитивно оцінює дипломатичні та гуманітарні зусилля Святого Престолу. Ватикан продовжує шукати можливості для діалогу, допомоги військовополоненим і повернення українських дітей, незаконно вивезених Росією.
Мета таких зусиль — не замінити українську дипломатію, а сприяти припиненню війни, захисту міжнародного права та пошуку миру, який не буде побудований на винагороді аґресора.
Також стрімкий розвиток штучного інтелекту, генетичних технологій та кібернетики ставить перед людством нові етичні питання.
Церква не заперечує технологічного прогресу. Навпаки, генетичні технології можуть допомагати лікувати тяжкі захворювання. Але будь-який науковий прогрес повинен поважати людську гідність.
Штучний інтелект може бути надзвичайно потужним інструментом, але він не здатний любити. Саме тому, за словами Блаженнішого Святослава, головним завданням людства залишається не дозволити технологіям призвести до «розлюднення» людини.
Ми можемо створювати дедалі складніші машини, штучні органи й системи штучного інтелекту, але від цього людина не повинна перетворитися на механізм.
У центрі всіх тем, порушених у розмові, залишається одна думка: людина повинна залишитися людиною.
На фронті — не втратити людяність навіть перед обличчям жорстокості. У суспільстві — не перетворити політичні суперечки на братню ворожнечу. У релігії — не дозволити використовувати віру як зброю. У технологіях — не підкорити людську гідність машині.
Україна бореться за свою свободу, але ця боротьба має і глибший вимір. Йдеться про право народу самому визначати своє майбутнє, берегти свою культуру, віру, мову, історичну пам’ять і будувати державу, в якій людська гідність має найвищу цінність.
«У нас є сила, щоб встояти. В нас є сила, щоб не піддатися», — ця думка Блаженнішого Святослава може стати своєрідним духовним орієнтиром для українців у часи великого випробування.
Вистояти — означає не лише пережити війну. Це означає вийти з неї людьми: сильнішими, мудрішими, здатними до єдності та готовими будувати майбутнє.
Саме такою має бути перемога, про яку сьогодні варто говорити і яку варто плекати.
Михайло Гуцман
