Історія Ліґи Українок Канади, відділу Торонто, – це історія кількох поколінь жінок, які, опинившись далеко від рідної землі, але не дозволили відстані стати відчуженням. Для них Канада стала новим домом, та Україна залишалася справою життя.
Сьогодні Ліґа Українок Канади (ЛУ-окК) є добре знаною українською громадською організацією Канади. Її жіноча організаційна традиція бере початок у післявоєнні роки, коли до Канади приїхали тисячі українок, які пережили нацистську та радянську окупації, табори переміщених осіб і втрату Батьківщини. Це було покоління, яке добре знало ціну свободи. Воно розуміло, що боротьба за Україну не закінчується на кордоні чи після вимушеного виїзду. Свобода може продовжуватися на вулицях Торонто й Оттави, в канадському парламенті, у школах, церквах, культурних залах, через петиції, конференції, пресу та щоденну працю громади.
Від жіночої секції до самостійної організації
У жовтні 1949 року провід Організації українських націоналістів (ОУН) на чолі зі Степаном Бандерою опублікував «Звернення воюючої України до всієї української еміґрації», закликаючи українців за межами Батьківщини об’єднатися в підтримці визвольної боротьби, гідно представляти український народ та доносити до міжнародної спільноти правду про радянську політику й становище України. Того ж року в Канаді постала громадсько-політична організація Ліґа Визволення України, нині відома як Ліґа Українців Канади. Історія нашого відділу бере початок 27 жовтня 1951 року, коли при Лізі Визволення України було створено жіночу секцію. 24 грудня 1955 року секція переросла в окрему організацію, ставши Об’єднанням Жінок Ліґи Визволення України (ОЖ ЛВУ), започаткувавши окрему й тривалу сторінку організованого українського жіночого руху в Торонто.
Для жінок торонтського відділу це означало не лише організаційні збори чи культурні заходи. Їхня робота від самого початку була спрямована на те, щоб Україна не зникла з міжнародного порядку денного. Їхнім гаслом стали слова: «Бог і Україна».
Прапор, посвячений дніпровською водою
Однією з пам’ятних подій в історії організації стало посвячення організаційного прапора Головної Управи Об’єднання Жінок Ліґи Визволення України. 7 листопада 1976 року в приміщенні Українського Культурного Центру на вулиці Кристі в Торонто відбулося урочисте посвячення прапора дніпровською водою.
Понад 100 кумів тримала крижму: синьо-жовту стрічку, що символізувала державність нашого народу. Для покоління, яке жило в час, коли Україна залишалася під радянською владою, цей прапор був не просто організаційною відзнакою. Він нагадував про обов’язок перед Батьківщиною, яка тоді не мала власного незалежного голосу на міжнародній арені.
Цей символ супроводжував жінок у їхній багаторічній праці — від культурних програм до міжнародних конференцій, від маніфестацій до кампаній на захист політичних в’язнів.
«Голос поневоленої українки»
У 1960–1980-х роках робота торонтського відділу дедалі більше виходила за межі української громади.
1966 року членкині взяли участь у маніфестації в Оттаві проти переслідування українських поетів і письменників, зокрема Івана Дзюби та Івана Світличного. Наступного року під час міжнародної виставки EXPO 67 в Монреалі та Всеканадської виставки в Торонто поширювали матеріали про українських жінок і боротьбу України за свободу. 1968 року українські жінки взяли участь у зустрічі в Клівленді, де обговорювали становище жінок-політичних в’язнів в Україні. Зібрані підписи було передано до ООН, канадського посла Джорджа Ігнатьєва та міжнародної правозахисної організації Amnesty International.
У 1970 році в Торонто організували показ вишиваного одягу «Весна в Україні», запросивши, зокрема, представниць жіночого відділу Прогресивно-консервативної партії Канади. Культура тут була не лише мистецтвом вона ставала способом розповісти Канаді про Україну.
А 1971 рік приніс одну з найнапруженіших сторінок. 25 жовтня членкині долучилися до великої демонстрації під час приїзду до Канади голови радянського уряду Олексія Косиґіна. Акція завершилася сутичками, арештами демонстрантів і судовим процесом.
Жінки також представляли українську справу на міжнародних форумах, Ірина Бехлібник поїхалана на антикомуністичну міжнародну конференцію у Мексиці, Оля Заверухча на аналогічну конференції у Вашингтоні (1974), а Марійка Шкамбара представила відділ в Тайвані (1980).
Валентин Мороз, політичні в’язні та міжнародна солідарність
У 1974 році канадські українці організовували голодівки на підтримку Валентина Мороза. Жінки Ліґи долучилися до цієї кампанії та направили телеграми прем’єр-міністрові Канади П’єрові Елліотту Трюдо і Генеральному секретареві ООН Курту Вальдгайму.
1975 рік ООН проголосила Міжнародним роком жінки. Для СКВУ, СФУЖО, та українських жіночих організацій це стало можливістю ще голосніше говорити про жінок-політичних в’язнів в Україні. Вислано картки до жінок-політв’язнів. Участь в травневій демонстрації до Дня матері під совєтським посольством в Оттаві в солідарність з жінками-в’язнями.
1977 року під час конґресу СФУЖО у Торонто ОЖ ЛВУ відповідала за організацію маніфестації біля мерії. Жінки в робах символічно представляли жінок-політичних в’язнів.Ці акції вимагали часу, витримки та особистої відваги. Але їхнє значення було ширшим за кожну окрему демонстрацію: вони допомагали формувати в Канаді розуміння того, що за залізною завісою існують люди, які продовжують боротися за свободу слова, культури та людської гідності.
Захист дітей і родин політичних в’язнів
У 1979 році, проголошеному ООН Роком дитини, Ліґа організувала конкурс дитячих малюнків. Найкращі роботи було використано для створення поштівок. Того ж року на міжнародній жіночій конференції в Кенії Оля Заверуха представила виставку «Дитина в поневоленій Україні», а також експозицію про дітей українських політичних в’язнів.
1980 року на конференції Національної жіночої ради в Бемф, Альберта, було представлено резолюцію на захист дітей українських політичних в’язнів. Резолюцію прийняли.
У Копенгаґені під час Всесвітньої жіночої конференції «Декади жінки» українська делегація провела дводенну голодівку на захист жінок-політичних в’язнів.
Того року, на День Матері було пікетування біля совєтського посольства в Отаві в захист жінок політв’яазнів, а у Торонто біля міської ратуші збирали підписи на захист Оксани Мешко. Так крок за кроком українські канадські жінки перетворювали свою громадську працю на міжнародну мережу солідарності.
Чорнобиль, Івасюк і правда про радянську Україну
1983 року членкині долучилися до протестів після загибелі Володимира Івасюка та проти переслідування українських композиторів і співаків.
1985 року в Найробі, Кенія, під час міжнародної конференції ООН «Декада жінки» українські жінки провели демонстрацію на захист політичних в’язнів.
А після Чорнобильської катастрофи 1986 року ОЖ ЛВУ взяла участь у двох маніфестаціях в Оттаві, виступаючи проти радянської дезінформації щодо катастрофи та проти розвитку ядерної енергетики в умовах, які викликали серйозні занепокоєння.
1987 року відбулися протести під час концерту ансамблю пісні й танцю Червоної армії. На інформаційних матеріалах нагадували про радянські військові акції та окупації країн Центральної та Східної Європи. Ця діяльність була частиною ширшої роботи Ліґи, яку сьогодні сама організація описує як поєднання публічних акцій, демонстрацій, конференцій, лекцій, петицій та інформаційних кампаній.
Прапор України над Торонто
23 січня 1988 року членкині ОЖ ЛВУ долучилися до ЛВУ та членів СУМ у піднятті українського прапора біля Парламенту Онтаріо (Queen’s Park) в Торонто. Сьогодні важко уявити, наскільки промовистим був цей символ у той час.Прапор, який через кілька років стане прапором незалежної держави, тоді був для багатьох символом майбутнього.
А вже після проголошення незалежності України змінився і характер діяльності організації. Те, що десятиліттями було мрією, стало реальністю — і перед українськими жінками Канади постали нові завдання.
У 1993 році організацію було перейменовано на Ліґу Українок Канади. Але зміна назви не означала завершення історії. Навпаки — починалася нова її сторінка. Бо жінки, які роками говорили про Україну тоді, коли світ часто не хотів її чути, тепер мали можливість допомагати вже незалежній державі будувати своє майбутнє. І саме з цього починається друга частина історії — історія переходу від боротьби за право України бути почутою до щоденної праці задля її розвитку, пам’яті, культури та перемоги.
Наталка Попович
Друга частина у наступному номері
