Шалено це все-таки цікаво — стежити за тим, як відбувається МАТЕРІАЛІЗАЦІЯ ІДЕЇ…
Від перших обережних натяків і прогнозів, від публічних згадок особливо відважних лібералів про те, що “більшу частину росії населяють неросійські народи, які мають право на самовизначення”, — через колосальний символічний перелом (ми його належно ще не оцінили!) — вступ українського війська на землю Курщини — до точно сформульованого гасла, на футболці спершу українського президента, відтак литовської спортсменки, і от уже, буквально назавтра після скандалу в Будапешті — починає кружляти в мережі конкретна мапа конкретного року: наступний крок обростання ідеї “м’ясом”! Now it sounds like a plan).
А тепер сідайте в коло, і я розкажу вам бувальщину, яку мені оповідали з перших рук колись у Львові. Отож у темні й сумні щербицько-брежнєвські часи був там славний на все місто й околиці знахар-екстрасенс на ім’я Гаврило, якого боялись і менти, і КГБ, бо він, поки його вели в камеру, встигав розповісти конвоїрам все про їхнє минуле, теперішнє й майбутнє, а містичний страх для совка-атеїста — це така штука, від якої не захистить ні Брежнєв, ні Андропов… Тож Гаврила заперли подалі від біди, щоб не муляв очі начальству, охоронцем кудись на завод, і він собі й далі жив як хотів — провадив прийом хворих і стражденних, що пливли до нього плавом, і казав, що і кому вважав за потрібне.
Чоловік, який мені оповідав цю історію, був тоді студентом і проходив на тому заводі практику весною 1983-го — коли Генеральним секретарем уже став Андропов, почалися міліцейські облави на людей по магазинах і кінотеатрах (чому не на роботі?), стало ясно, що готується якась жахлива гебешна диктатура, — і перелякані студенти, вискочивши з цеху на перекур, гарячково обговорювали — що ж це воно тепер буде, і як його жити, і як рятуватись від такої держави?.. І тут біля них зупинився дід-сторож (вони не знали, хто то) і сказав (цитую дослівно, як мені було переказано):
— Хлопці, ви тим не журіться: та держава скоро так щезне, що й не зогледитесь. Буде Україна, і росія окремо, будуть вони нас іще тягти в союз, буде велика війна, але недовго, — а вкінці з цілої тої росії зостанеться стілько, що буде видно в москві з балкона. Я до того вже не доживу, а ви ще побачите.
Це був, повторюю, 1983 рік: перша, відома мені, публічна озвучка ідеї. Хлопці запам’ятали.
А тепер уже лишається — тільки спостерігати, як вона втілюватиметься: процес так само захопливий, як рух від першого задуму в голові творця (тут було б правильно з великої — Творця) — до готового твору.
В добрий час!
Фото: «Слово і Діло»
«Фейсбук» Оксани Забужко
