«Не нову церкву для нашого народу ми утворюємо – ми відновлюємо ту рідну нашу церкву, за яку предки наші страждали, за яку життя своє покладали, могилами матір-Україну покривали»
19 березня виповнюється 160 років від дня народження Василя Липківського, з ім’ям якого пов’язані процеси відродження українського православ’я на початку ХХ століття.
Майбутній митрополит народився 19 березня 1864 року в селі Попудня на Черкащині (зараз – в Монастирищенській міській громаді Уманського району Черкаської області), походив із давньої священницької родини. Василь Липківський навчався в Уманському духовному училищі, потім — у Київській духовній семінарії, після закінчення якої направлений в Київську духовну академію. Здобув учений ступінь кандидата богослов’я.
У 1891 році був висвячений на священника й опікувався церковнослов’янськими школами. Деякий час очолював Київську церковно-вчительську школу.
Липківський виступав проти безправ’я церковних громад і свавілля вищого духовенства, розцінював російську церкву як інструмент виховання лояльного ставлення українців та інших підкорених народів до імперії.
«Нам дотепер докоряють, вважають навіть єретиками за те, що Українська церква відділилась від московського патріярха без його на це згоди, що утворила собі своє церковне керівництво. Але ж згадайте, чи питав московський патріярх згоди українського народу, коли підбивав під себе Українську церкву силою, без її згоди, він виконував заповіти Христа чи, навпаки, різко порушив ці заповіти і таким чином сам заслуговує докорів у єретицтві… Знайте ж усі ті, що вважаєте себе тут, в Україні, ще й досі прихильниками старої слов’янської церкви, підлеглої московському патріярхові, що ви підтримуєте неправду людську проти правди Христової, що коли ви не прагнете до церковної волі, до визволення Української церкви, ви йдете проти заповітів Христа, проти наказів св. Апостолів».
Був активним в українському культурно-релігійному русі, за матеріалами поліції проходив як ліберал та «українофіл». Все це мало наслідки у революційному 1905 році, коли його усунуто від викладання.
Василь Липківський був послідовним прихильником реформування церковного життя в Україні. Він став одним із фундаторів «Братства воскресіння Христа», яке було утворене для здобуття автокефалії. Перші кроки датуються кінцем 1917-го року, коли було створено організаційний комітет для скликання Веукраїнського церковного собору. Сам собор мав бути проведений 7 січня 1918 року, однак через російську аґресію кілька разів переносився.
Українські уряди, й за період Гетьманату Павла Скоропадського, й за Директорії УНР, проголошували автономію УПЦ. Однак, розвиток подій й політичні обставини не дозволяли реалізувати ці рішення на практиці. Відбувалися й певні релігійно-політичні ігри: Перший Всеукраїнський православний церковний собор, проведений 1918-го позбавив делеґатських мандатів Василя Липківського та інших прихильників автономії. Проте, вже другий собор 1919-го ухвалив розпочати утворення українських парафій.
Василь Липківський відслужив першу літургію українською мовою в київському Микільському соборі, став настоятелем Софійського собору, утворював українські парафії, перекладав на рідну мову богословські та літургійні тексти. Ієрархи рпц позбавляли його духовного сану, однак Всеукраїнська православна церковна рада взяла курс на створення власного єпископату, не вважаючи російський за своїх архипастирів.
Перший Всеукраїнський церковний собор зібрався в Софії Київській 14 жовтня 1921-го і проголосив автокефалію УПЦ. Перехід Київської церкви під зверхність московського патріархату 1686-го визнано неканонічним, Богослужіння мали вестися української мовою. Василя Липківського майже одноголосно обрано митрополитом Київським і всієї України.
Більшовицька влада, занепокоєна успіхами української Церкви, взяла курс на розкол українського православ’я. Зусиллями Василя Липківського та його прибічників вдалося нейтралізувати розкольників із громадської течії «Діяльна Христова церква». Однак натомість почалися прямі репресії. Влада конфіскувала церковне майно й храми, єпископів заарештовували або ж відправляли в заслання. Двічі арештували й митрополита за звинуваченням в антисовєтській діяльності.
На другий Всеукраїнський церковний собор восени 1927-го Василь Липківський прибув після тримісячного ув’язнення. Під тиском влади його звільнили з «митрополичого служіння» (інакше спецслужби погрожували розігнати собор і заслати митрополита). Однак антицерковні процеси зупинити вже не було можливості: у 1929-му совєтська влада оголосила УАПЦ «однією з ланок антирадянського підпілля» і невдовзі розпустила.
Останні роки Василь Липківський провів у злиднях, перебуваючи під постійним наглядом спецслужб. Живучи впроголодь, писав «Історію Української Православної Церкви» (твір зберігся завдяки тому, що його вдалося передати на Захід), займався перекладами, вів широке листування. У вересні 1937-го його запросили очолити Українську Церкву в Канаді. Однак реалізувати задум завадив черговий арешт, що відбувся 22 жовтня того ж року. Вже за місяць особлива трійка при Київському управлінні НКВД засудила його до найвищої міри покарання за «антисовєтську аґітацію у великих розмірах».
Василя Липківського розстріляли 27 листопада 1937-го в Києві. Вірогідно, був похований в Биківнянському лісі під Києвом. На столичному Лук’янівському кладовищі було встановлено пам’ятний хрест.
Відновлення УАПЦ в Україні було проголошено вже на зламі совєтської епохи, на Всеукраїнському Православному Соборі 6 червня 1990 року. У 1997-му Собор УАПЦ канонізував Василя Липківського та інших церковних мучеників 1920-1930-х років, а днем їх пам’яті обрано 27 листопада.
За матеріалами
Українського інституту
національної пам’яті
