Сьогодні 24-річна Вікторія Аніканова керує командою з понад десяти людей та розвиває вже другу локацію власної кав’ярні «Вікі» у Торонто. Проте всього чотири роки тому її життя, як і мільйонів інших українців, кардинально змінилося за один день. Її шлях до успіху в Канаді це не історія про швидке везіння чи великі спадкові капітали. Це розповідь про важку працю по 18 годин на добу, ризик, кредитні ліміти замість банківських позик та феноменальну силу української взаємодопомоги за кордоном.
У далекому 2019 році дівчина з невеличкого містечка на Херсонщині поїхала до столиці навчатися менеджменту. Тоді Вікторія ще не знала, що цей переїзд змінить її життя — саме тут вона зустріла свого майбутнього нареченого. У Києві пара навчалася трохи більше двох років. Проте згодом через фінансові труднощі було прийнято рішення поїхати за кордон.
Для Вікторії та її хлопця ця подорож планувалася короткостроковою. 12 лютого 2022 року, за два тижні до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, пара виїхала на заробітки до Словаччини. Думали залишитися там лише на три місяці, щоб заробити грошей для розвитку власної справи в Україні.
Війна застала їх зненацька. Повертатися стало нікуди: у будинок хлопця під Києвом влучив снаряд. Ситуацію ускладнило й те, що роботодавець у Словаччині не виплатив парі зароблені кошти.
«Ми залишилися ні з чим. У нас там було буквально останні 200–300 баксів в кишенях», — згадує Вікторія.
Після невдалої спроби зачепитися в Німеччині, пара постала перед вибором: США чи Канада. Рішення прийняли на користь Торонто, дізнавшись про велику місцеву українську діаспору. На той момент рівень англійської мови в обох був низьким, і саме наявність земляків здавалася єдиним шансом вижити в чужій країні.
Прибувши до Торонто, молоді люди не мали жодних знайомих чи друзів. Вони орендували кімнату через Airbnb на перші кілька тижнів і почали самотужки шукати житло та роботу. Мегаполіс зустрів їх масштабами, які спочатку лякали.
«Може здаватися, що ти просто маленька пташка, яка нічого не знає. Вона дивиться на все такими великими очима і не розуміє, що буде далі», — описує свої перші емоції дівчина.
Проте саме українська громада, на яку так сподівалася Вікторія, виправдала себе на сто відсотків. Власники житла, сусіди зверху, випадкові знайомі — всі виявилися українцями, які почали ланцюговою реакцією передавати контакти роботодавців та ділитися корисними порадами для побуту.
Хлопець Вікторії знайшов роботу на будівництві в перший же тиждень. Саму ж Вікторію взяли помічницею на кухню у французьку пекарню-кав’ярню. Через незнання мови дівчині довелося починати з найнижчого щабля.
«Я просто мила посуд, допомагала щось принести… Перші, напевне, місяці 2–3 я просто працювала і слухала все, що вони кажуть, і намагалася максимально швиденько зрозуміти, про що йде мова на кухні», — розповідає вона.
Після виснажливих змін дівчина сідала за підручники з англійської. Наполегливість помітило керівництво: Вікторії запропонували позицію пекаря та підняли ставку зі стартових 15 доларів на годину. Ця робота стала для неї професійною та життєвою школою.
Паралельно з цим Вікторія вела YouTube-канал, де щиро показувала свій шлях адаптації в Канаді. Цей блог згодом став головним маркетинговим рушієм її майбутнього бізнесу.
Врешті Вікторія вирішила звільнитися з виснажливої роботи і повернутися до улюбленої справи — випікання. Вона почала готувати класичні українські горішки зі згущеним молоком та торти прямо на домашній кухні, яка офіційно пройшла перевірку канадського санітарного інспектора. Продукцію продавала через соціальні мережі своїм же підписникам. Спроби виходити на місцеві ярмарки виявилися фінансово невдалими та приносили лише збитки, тому Вікторія зосередилася на прямих замовленнях.
Переломний момент стався спонтанно, коли пара шукала будинок для оренди. Ріелтор випадково згадав, що неподалік звільняється крихітне приміщення під кав’ярню в спальному районі біля озера (Лейкшор). Вікторія завжди мріяла про такий заклад, тому сприйняла це як знак.
Головною перешкодою став брак фінансування. За два роки життя в Канаді пара економила на всьому, відмовившись від подорожей та розваг. Вони збудували відмінний кредитний рейтинг, але канадські банки масово відмовляли у бізнес-кредитах новоприбулим без статусу постійного резидента (PR). Оформлення детального бізнес-плану вимагало місяців, яких у них не було: приміщення потрібно було забирати негайно.
Мінімальне обладнання (професійна кавомашина, духовка) коштувало близько 20–30 тисяч доларів. Тоді молоді люди прийняли відчайдушне рішення: вони зняли всі доступні ліміти зі своїх особистих кредитних карток.
«Ми вирішили, що треба брати та ризикувати. Тому що нам немає чого втрачати, гроші можна заробити», — пояснює Вікторія.
Кав’ярня, яку назвали «Вікі», відкрилася у спальному районі. Для Вікторії розпочався марафон на виживання: її робочий день тривав по 18 годин. Наречений допомагав у всі вільні вечори та вихідні після своєї основної роботи на будівництві.
Концепція закладу народилася не з сухих бізнес-розрахунків, а з туги за домом та дитинством. Вікторія робить ставку на автентичність та домашню якість: щодня власноруч варить мак, готує заварний крем та замішує свіже тісто без напівфабрикатів. У меню — фірмові синабони з вишнею, булочки з маком та кокосове печиво.
«Я хочу давати людям теплі емоції та спогади про дитинство, яких їм не вистачає тут… Розуміння, що це приготовано з любов’ю, що ти просто їси цю булочку і відчуваєш, що тобі тепло всередині», — ділиться кондитерка.
Цей підхід знайшов відгук. Підписники з YouTube-каналу почали приїжджати з усього міста, щоб підтримати дівчину, чию адаптацію вони спостерігали на екранах протягом двох років.
«Вони підтримували мене, запевняли, що ще тоді знали, що у мене все вийде, хоча я й навіть не здогадувалася. І чути ці слова після 16 годин робочого дня допомагало мені рухатися далі і працювати ще більше. Я була щаслива усвідомлювати, що навколо мене утворилося українське ком’юніті, де люди так допомагають і підтримують одне одного», —згадує Вікторія.
Сьогодні, через 10 місяців після старту першої точки, Вікторія разом із нареченим та ще одним залученим партнером відкрила другу кав’ярню: цього разу ближче до центру, у престижному районі на вулиці Блур. Заклад поступово стає саме таким, яким його уявляла власниця.
Зараз Вікторія не просто розвиває бізнес, а створює робочі місця для таких самих новоприбулих. Її команда налічує понад десять людей приблизно одного віку. Вони разом працюють, разом відпочивають, ходять у кіно та на українські фестивалі, компенсуючи відсутність рідних поруч. Сама Вікторія тримає зв’язок із рідною окупованою Херсонщиною лише рідкісними короткими дзвінками через маму до бабусі, яка залишилася там сама.
Досвід Вікторії доводить, що інтеграція в нове суспільство не обов’язково означає повну асиміляцію та відмову від свого коріння. Навпаки, саме українська ідентичність та підтримка земляків стали її головною конкурентною перевагою на насиченому ринку Торонто.
Новоприбулим співвітчизникам, які сьогодні лише роблять перші кроки на канадській землі, Вікторія дає одну головну пораду: долати свій страх нових знайомств.
«Просто не боятися спілкуватися і не боятися просити допомоги. Так ви зможете створити власну громаду навколо себе, яка буде підтримувати вас протягом усього вашого шляху», — підсумовує Вікторія.
Олександра Чорна
