RKSL
The Frontline
Останнім часом атаки на українських історичних героїв помітно активізувалися. Петлюра. Коновалець. Мельник. Бандера. Шухевич. ОУН. УПА.
Це чергова спроба поставити під сумнів саму українську традицію спротиву.
Щоразу, коли Україна стає сильнішою, успішнішою або впливовішою, з’являється нова хвиля дискусій про те, кого українцям дозволено шанувати, а кого ні. Саме формулювання питання вже є показовим. Ніхто не пояснює французам, що вони не мають права шанувати Наполеона. Ніхто не вимагає від британців відмовитися від Черчилля. Ніхто не пропонує полякам викреслити Пілсудського зі своєї національної пам’яті. Такі вимоги регулярно висувають лише українцям.
Саме тому ця дискусія ніколи не стосується лише минулого. Вона стосується питання, яке супроводжує українську історію століттями. А саме чи має український народ право бути самостійним історичним суб’єктом, чи він повинен залишатися лише об’єктом чужих імперських проєктів?
Більшість українських діячів, які сьогодні опиняються під ударом, діяли без власної держави, без міжнародно визнаних кордонів і без гарантій безпеки для свого народу. Натомість вони протистояли імперіям, які заперечували саме право українців на політичне існування. Імперіям, які забороняли українську мову, ліквідовували українські інституції, закривали українські школи, переслідували українську церкву, депортували населення, ув’язнювали, катували й убивали тих, хто відмовлявся прийняти нав’язану ідентичність.
Український визвольний рух не був ще однією імперською силою, яка боролася за території, ресурси чи панування над іншими народами. Він виник як відповідь на багатовікове заперечення самого права українців на політичне існування. Українці не воювали за колонії. Не воювали за чужі землі. Не воювали за право керувати іншими народами. Вони воювали за право бути господарями у власному домі. І навіть без власної держави вони намагалися діяти як організована сила, що визнає закони та звичаї війни, а не як імперія, для якої право завжди було лише інструментом панування.
Набагато цікавішим за нескінченні звинувачення є інше питання. Як народ, позбавлений власної держави, зумів зберегти політичну тяглість протягом століть? Як після заборон української мови, ліквідації автономних інституцій, репресій, депортацій і Голодомору український проєкт не розчинився серед сильніших імперських структур?
Український досвід не має аналогів у Європі. Протягом поколінь український рух втрачав своїх провідників, організації, інституції та еліти. Його забороняли, переслідували, розстрілювали й депортували. Проте щоразу на місці знищеного виникало нове. Саме ця тяглість є одним із найважливіших фактів української історії.
Саме тому українська історія є такою незручною для її противників. Вона підважує не лише імперські аргументи, а й самі імперські амбіції та претензії на моральний авторитет. Українська тяглість робить імперську версію історії неправдоподібною.
Не менш промовистою є готовність частини українців долучатися до цього процесу. Щоразу знаходяться люди, які поспішають засудити власну історичну традицію раніше, ніж це зроблять її противники. Одними рухає старе почуття меншовартості, бажання виглядати прийнятними в очах зовнішнього спостерігача. Інші є звичайними яничарами, для яких чужа імперська оптика давно стала власною. У результаті предметом підозри стає не імперія, яка пригнічувала, а народ, який чинив спротив. Подібні люди завжди з’являлися саме тоді, коли посилювалися зовнішні кампанії проти українського руху.
Подібне вже відбувалося раніше. У своїх мемуарах Річард Ніксон називав українців однією з найвпливовіших етнічних груп у Сполучених Штатах. Саме в той період Московія активізувала кампанії з дискредитації українського визвольного руху. Що більшим ставав вплив українців, то активніше їх намагалися зробити неприйнятними. Минуло пів століття, змінилися прапори й назви держав, але не змінився механізм. Що помітнішою стає Україна, то активніше намагаються зробити неприйнятною її історію.
Саме тому під ударом опиняються Петлюра і Коновалець, Мельник і Бандера, Шухевич, ОУН і УПА. Українська історія залишається незручною саме тому, що вона спростовує імперські міфи не деклараціями, а самим фактом свого існування. Вона нагадує, що всі спроби знищити український політичний проєкт зазнали поразки. Історія України виявилася сильнішою за всі імперії, які намагалися її переписати.
