Вже віддавна спостерігаю дику для мене річ – навіть в час найбільшої небезпеки значна кількість політичних гравців оцінює ситуацію не з позицій самодостатньої і непорушної цінності Держави, але розглядає її як поле для власного позиціонування. Й при цьому готові до сентенції: «Хай навіть згине Держава, але моє має бути зверху!». Думаю, для таких навіть не має значення, яка держава буде на українській землі після їхнього «зверху». Вони пристосуються до кожної!… Тож після завершення війни будь-який результат влада оголосить перемогою, а непримиренна опозиція – зрадою. Й, що найголовніше, кожна буде мати для цього свої аргументи. А в результаті – суспільство знову опиниться розірваним на шматки. Тож вже від нині аналізую поняття «перемоги» для себе. Просто розмірковую, й нікому не нав’язую… Аналізую його як націоналіст – крізь призму трьох базових категорій: Нація, Держава, Екзистенційна війна за Незалежність. Перша із них лежить в основі мого світогляду, друга є програмною і нею послуговуюся в щоденній дії, а третя – характеристикою війни, перемогу в якій ми прагнемо отримати.
Щодо війни, то вона екзистенційна для обох сторін, бо остаточна доля кожної залежить від її кінцевого завершення. Тож основна мета Московщини – знищити нас як Націю і Державу. А наша – протилежна, втримати свою Незалежність і знищити саму Московщину.
Здійснюю аналіз на трьох рівнях досяжності бажаного – макро-, мезо- та мікрорівні: – макрорівень означає досягнення максимальної цілі екзистенційного змагання з Московською імперією – розчленування її на національні держави й зведення самої Московщини до історичних кордонів; – мезорівень – це проміжний стан екзистенційного змагання і він означає відновлення кордонів 2014-го; – мікрорівень – мінімально прийнятний, а отже базовий межовий стан, нижче якого нам загрожує поразка. Очевидно, він означає зупинення бойових дій на лінії зіткнення й збереження Української держави та демографічної субстанції нації від винищення.
В екзистенційному змаганні досягнення кожного із таких рівнів – це перемога. Лишень в першому випадку вона є остаточною, а в двох інших частинною. Й головне на цих двох рівнях – збереження Держави як інструменту продовження змагання. Бо без неї нас, як Націю, точно очікує забуття. З позицій екзистенційного змагання проміжний і базовий рівень слід розглядати як стан перемир’я для відновлення сил і для подальшого змагання. Навіть, якщо він буде тривати десятки літ… А тому ці умови мають бути використані для максимальної мобілізації Нації, що передбачає виконання трьох головних завдань:
-
внутрішнього – консолідація суспільства;
-
безпекового – розбудова армії й мобілізація економіко-технологічного потенціалу спочатку для оборонних, а потім і наступальних цілей;
-
зовнішнього – розбудова самодостатнього європейського оборонного військово-політичного альянсу, демонтаж рашистських мереж і впливів у світі, виявлення і ліквідація військових злочинців.
Для їх реалізації в суспільстві слід культивувати відповідні їм головні почуття: національну солідарність, мілітаризм, реваншизм. Ними мають бути просякнуті всі види української творчості. Й на них від народження мають формуватися нові, переможні, покоління українців.
Майбутні перемоги – це не тільки нова технологічна зброя, але й вигострений Дух. Дух – це не «також» зброя. Дух – це головна зброя!
Олександр Сич
