Михайло Старицький – неосяжний художник розмаїтого літературного таланту. Адже він – поет, драматург, прозаїк, перекладач, режисер, актор і громадський діяч. “З перших кроків самопізнання на полі народнім, я загорівся душею і думкою послужить рідному слову, огранити його, окрилити красою і дужістю, щоби воно стало здатним висловити культурну освічену річ, виспівати найтонші краси високих поезій (…) возвести своє слово в генеральський чин”, – писав Івану Франку Старицький.
Михайло Cтарицький народився 14 грудня 1840 року на Полтавщині в селі Кліщинці. Дитинство хлопчика минало в розповідях діда Захара Лисенка, який був полковником у відставці, і добре пам’ятав війну 1812 року. Цікаві історії захоплювали онука, а ще він дуже пишався дідом, адже той був освіченою людиною – знав французьку та цитував Вольтера.
Навчався Старицький у Полтавській гімназії, та, коли хлопцеві виповнилося 12, померла мати, і він залишився круглим сиротою (батько помер сімома роками раніше). Двоюрідний брат по матері, Віталій Лисенко (батько Миколи Лисенка), забрав Михайла на виховання.
По закінченні гімназії, Михайло разом із троюрідним братом Миколою вступили до Харківського університету. Із переїздом Лисенків до Києва хлопці перевелися до Київського університету. Спочатку Старицький студіював на фізико-математичному факультеті, згодом перейшов на юридичний. Провчившись рік, повернувся до рідного села, щоб отримати батьківську спадщину.
У селі він до нестями закохався у дівчину Степаниду, запримітив гарну дівку ще не вечорницях, та якась неприступна вона була. З відчаю пішов до батька Степаниди й випросив побачення з донькою. Чекав кохану під зоряним небом. Саме тоді народився вірш “Ніч яка місячна, зоряна, ясная ” (Лисенко покладе ці рядки на пісню). Зрештою, зустрівшись із дівчиною, дізнався страшну правду – вона заручена. Від таких новин молодий Михайло зліг із гарячкою.
Лисенки переживали за небожа, доглядали. Серед них була й юнка Софія, яка приходилася троюрідною сестрою. 15-літнє дівча закохалося у Старицького, і той відповів їй взаємністю. Але знали, що родичі не дозволять одружитися – намірилися втекти. Та дівчина в усьому зізналася батькам, і ті, зрештою, погодилися на шлюб. Обвінчав молодят священик із сусіднього села. Та в метриці довелося додати пару років нареченій.
40 років прожило подружжя в мирі та злагоді, народили доньок – Ольгу (померла від тяжкої хвороби в 11 років), Марію (закохалася у Кропивницького, але через різницю у віці 40 років Старицький не дозволив одружитися, тож дівчина на все життя лишилася сама), Оксану та Людмилу (обидвох переслідували енкаведисти за націоналістичні погляди та любов до України, зрештою, заарештували та вивезли до Казахстану. Дорогою Людмила тяжко захворіла і померла, де похована – невідомо. Оксана, кажуть, померла за рік у таборах).
У 1864 році Старицький повернувся до навчання й закінчив вищий навчальний заклад. За декілька років Михайло купив маєток на Поділлі й перебрався туди із сім’єю. Та, проживши там до 1871 року, повернувся в Київ.
Разом із Миколою Лисенком організував “Товариство сценічних акторів”. Старицький записував народні пісні, писав лібрето до братових опер, зокрема “Гаркуша”, “Чорноморці”, “Різдвяна ніч”, “Тараса Бульба”, “Утоплена”.
Окрім творчої співпраці з братом, був активним учасником Південно-Західного відділу російського географічного товариства, під проводом Павла Чубинського (автор пісні “Ще не вмерла України”).
У наступні роки Старицький займався перекладами, адаптовуючи українською Андерсена, Крилова, Лєрмонтова. Посприяв виходу літературно-художнього журналу “Рада”. Коли Михайло очолив першу професійну трупу, йому навіть довелося продати будинок, щоби фінансово її підтримати. Ці гроші він спрямував на оновлення декорацій, пошиву сценічних костюмів, найняв хор і оркестр. Та невдовзі творчий колектив розколовся на дві групи, одну очолив Марко Кропивницький, іншу – Старицький.
Разом із молодими акторами, що лишилися в трупі, Михайло з успіхом ґастролював у Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Москві, Петербурзі, Тифлісі (Грузія). Та через погіршення здоров’я Старицькому довелося залишити акторський колектив.
Останні роки життя Старицький присвятив літературі. З-під його пера народилося чимало шедеврів, які поповнили золоту скарбницю української писемності. Зокрема: “Не судилось” (1881), “За двома зайцями”(1883), “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”(1890), “У темряві” (1893),“Талан” (1893).
А ще Михайло Старицький – видатний романіст, автор численних історичних книжок з української минувшини. У них він звертався до козацької доби, що загалом відповідало романтизованим уявленням інтеліґенції XIX століття про той період. Роман “Молодість Мазепи” 1898 року йшов у руслі романтизації образу Івана Мазепи (згадаймо твори класиків зі світовими іменами – Джорджа Ґордона Байрона, Віктора Гюґо, Бертольта Брехта), але був заборонений до публікації в російській імперії та радянському союзі й побачив світ лише в 1990-х в Україні.
Наприкінці життя Старицький видав роман про “українського Робін Гуда” – “Розбійник Кармелюк”. Але найбільшою його працею на ниві історичної романістики стала трилогія про Богдана Хмельницького – “Перед бурею”, “Буря”, “Біля пристані”, яку допомагала писати його донька Людмила. Ці твори побачили світ у 1890-х роках і були своєрідною відповіддю на трилогію Генрика Сенкевича – “Вогнем і мечем”, “Потоп” і “Пан Володийовський”, написану у 1880-х “для скріплення польських сердець”. Старицький ставив за мету подати для якнайширшої читацької авдиторії український погляд на події визвольної війни 1648-1657 років (або ж Хмельниччини), тому спочатку трилогія видавалася російською мовою, а потім – українською.
Життя видатного письменника обірвалося 27 квітня 1904 року. Поховали Михайла Старицького на Байковому кладовищі.
Микола Лисенко, прощаючись із братом промовив над домовиною: “Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддавав сили й ти, брате Михайле”.
Моя Україно! Як я тебе любив!
Твої луги, твої степи розлогi,
Днiпра ревучого славетнiї пороги
I хвилi золотi твоїх шовкових нив.
Як я любив в садочках вишняку
Твої бiлесенькi, немов хустини, хати,
Поважну рiч старих дiдiв чубатих
I регiт дiтвори в жартливому танку.
Як я любив в нiч теплу, весняну
Чуть пугача з дiброви тихий стогiн,
Гукання парубкiв, дiвчат веселий гомiн
I пiсню з-за лугiв розкiшну, голосну.
Як я любив уосени в стiжках
Хлiб коло хат, а ранками сiдими
Селян за працею хапливою мiж ними
I стукiт говiркий цiпiв геть по токах.
Як я любив зимової доби
При каганцi невпиннеє сюрчання
Тих веретен i пiсню чи ридання
Тихесеньке жiночої журби.
Як я люблю безрадiсно тебе,
Народе мiй, убожеством прибитий,
Знеможений i темнiстю сповитий,
Що вже забув i поважать себе,
Потративши свої колишнi сили…
Як я люблю твої сумнi могили,
Україно! Як я люблю тебе!
I ось тепер та мучена любов
Мене жене в далекую чужину…
(1881)
Фото: «Український інтерес»/
Владислав Недашківський
Марися Тишкевич, «УІ»
