Олег Вітвіцький
Відколи постала українська земля, відтоді на ній з’явились Герої, Українські Герої. Впродовж століть вони захищали рідну землю, свій народ, а народ, у знак вдячності, складав їм належну шану. Про них складали пісні і легенди, їхніми іменами називали міста, вулиці та цілі покоління.
Часто це були імена визначних полководців, гетьманів, провідників, як-то Святослав Хоробрий, Костянтин Острозький, Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Іван Мазепа, Симон Петлюра, Євген Коновалець чи Степан Бандера. Ще частіше це були прості вояки, які своєю доблестю і шляхетністю заслуговували найвищої нагороди у народній пам’яті, а з часом набували рис легендарних постатей. Кожна визвольна війна, кожний етап боротьби народжували своїх лицарів і символів: відважний оборонець Києва воєвода Претич, герой Грюнвальдської битви Іван Сушик, козацький отаман Северин Наливайко, ватажок опришків Олекса Довбуш, четар УГА Олена Степанів, холодноярський отаман Василь Чучупак, жертовна діячка УВО Ольга Басараб, сотенний УПА Мирослав Симчич – це лише кілька імен, які уособлюють цілі епохи.
Період новітньої історії незалежної України став, безперечно, не менш плідним на такі імена. Як правило, це були постаті не тих, кому присвоювали сумнівні звання «Героя України», а тих, хто продовжував боротьбу за справжню Україну і хто склав найвищу жертву на вівтар цієї боротьби. Зеновій Красівський, Ярослав Лесів, Ярослав Горошко, Іван Гавдида, як перед тим Василь Стус чи Олекса Тихий, на жаль, не мали і, правду кажучи, не мають належного пошанування українською державою. Адже саме держава, в умовах незалежності, має перебирати на себе функцію і першість щодо формування політики національної Героїки, органічно відчуваючи народну любов і повагу до постатей справжніх Героїв.
Як це не прикро визнавати, на 34-му році незалежності і на 4-му році повномасштабної війни, українське суспільство продовжує стикатись з хронічними проблемами невизначеності національних пріоритетів, браку політичної волі, недостатності належного розуміння історії, загравання з міжнародними партнерами тощо. І справа не лише в тому, що, незважаючи на неодноразові заклики громадськості, звернення місцевих рад, народних депутатів України, День Героїв наразі не набув статусу офіційного державного свята. Справа не лише в тому, що досі не прийнято рішення щодо створення національного Пантеону.
Проблема значно глибша. Суть її полягає в тому, що у державі відсутня системна, послідовна політика національної Героїки. Хоча, ще 28 червня 2023 року Президент України Володимир Зеленський проанонсував, власне, запровадження політики Героїв в Україні. Десять пунктів плану реалізації цієї політики, який претендував на проектний документ, були прописані достатньо добре, напрямки носили більш перспективний, аніж ретроспективний характер, але включали у себе питання військової освіти, національно-патріотичного виховання, ветеранської проблематики. Проте, майже за два роки, які минули після цієї декларації, реальних дій і рішень щодо втілення ідеї у життя, ми, на жаль, не побачили.
Чому так відбувається і як це називається? Безвідповідальність чиновників, суспільна байдужість чи злочинний саботаж? Національно-визвольна війна, яка триває, незважаючи на всю її жорстокість і жахіття, тим не менше, відкриває унікальні можливості для закладання міцного фундаменту для розвою сильної і великої Нації.
У сучасників має бути чітке розуміння і усвідомлення того, що саме на основі героїчної боротьби воїнів Сил оборони України формуватиметься кілька поствоєнних поколінь після нашої Перемоги. Більше того, національна ідея буде еволюціонувати і модернізуватись, опираючись на цю боротьбу. Сама війна і жертовність наших Героїв стануть священними для українців, вони будуть визначальними в усіх сферах національного життя: від пам’ятників до ветеранських пенсій, від підручників до молитов.
І вже зараз потрібно наповнювати цю базову основу українською суттю. І вже зараз ми маємо закарбовувати туди, як на скрижалі української Перемоги, імена усіх, кожного, хто зі зброєю в руках відстоював нашу державу і захищав рідну землю. Усі імена, без винятків: і загиблих, і безвісти зниклих, і тих, хто у полоні, і, слава Богу, живих Героїв, увесь мільйон, увесь легіон!
Сергій Кульчицький і Андрій Юркевич, Василь Сліпак і Віктор Гурняк, Олександр Мацієвський і Дмитро Коцюбайло, Геннадій Матуляк і Андрій Пільщиков, Яна Червона і Ірина Цибух – це лише десяток імен з цього легіону, вписаних золотими літерами в історію нашої боротьби.
Необхідно раз і назавжди, остаточно і безповоротно затямити: наша боротьба, наша Перемога не є безликими! Вони мають свої, загартовані війною обличчя, свої конкретні імена, імена Героїв! І замовчувати, приховувати чи не популяризувати ці імена – неприпустимо! Наратив про те, що Україну захистили «незламні українці» є добрим, але не повним. Повторимось, у цих незламних українців є імена, які повинні ввійти в історію: імена воїнів, ветеранів, волонтерів, партизанів із тимчасово окупованих територій, рятувальників, медиків, навіть, військових кореспондентів.
Повернення до реальної програми політики Героїв на часі! Останніми днями стали помітні певні зрушення щодо актуалізації цього питання. Наприклад, з нагоди Дня піхоти Збройних сил України відбулось особливе відзначення наших славних воїнів. За словами журналіста Юрія Бутусова «Видатні подвиги українських піхотинців вимагають більш ретельного вивчення та системного відзначення. Указами Президента України званням “Герой України” були відзначені Володимир Тодор – головний сержант роти 80-ї десантно-штурмової бригади (посмертно), Олександр Кандауров – солдат 72-ї механізованої бригади (посмертно), В’ячеслав Фесюра – молодший лейтенант, командир штурмової групи “Безславні” 60-ї механізованої бригади. Тепер ці імена будуть навічно закарбовані на сторінках історії України. Визнання отримали піхотинці, які десятки разів піднімались в атаку, на рахунку яких десятки особисто знищених окупантів та особисто знищена бронетехніка і це підтверджено або відео, або офіційними журналами бойових дій їхніх частин та свідченнями інших учасників цих боїв, – наголосив Бутусов і підсумував, – потрібно виробити механізм первинної верифікації подвигів, потрібен аналіз реальних подій, щоб кожен з десятків тисяч українських Героїв отримав справедливе визнання, і щоб справжні подвиги не залишились забутими».
Це заслужене відзначення, як приклад, лише підтверджує вищеозначену потребу у персоналізації політики національної Героїки. Якщо держава наразі не готова визначити і затвердити офіційно День Героїв, то суспільство, за власною ініціативою, просто зобов’язане вшановувати це свято і у традиційну дату – 23 травня, і кожний із 365 днів у році. Бо так і є! У нас кожний день – це День Героїв! Адже кожного дня хтось творить подвиг, хтось тримає фронт і цим, також творить подвиг, а хтось віддає найцінніше – власне життя за своїх дітей, дружин, матерів, за всю Україну… Ми зобов’язані знати їхні імена, вклонятись їхній пам’яті і звитязі, і, врешті, здобути та збудувати таку Україну, яка буде гідною своїх Героїв.
