Північноамериканська прем’єра стрічки польського режисера Мачека Хамели “In the Rearview” відбулась у Торонто в програмі документального кіно “TIFF Docs”. Це стрічка про українців, які рятуються від війни. Режисер, зафільмувавши 450 годин робочих матеріалів, вивів узагальнений портрет українського переселенця: це і жінка, яка у будь-який момент може народити, і дитина із карткою в кишені, на якій зазначене її ім’я і контакти батьків, жінка, що везе із найнеобхіднішого кішку, чоловік із праскою в руках. Це люди, які до 24 лютого 2022 року жили в своїх оселях і не підозрювали, що в одну мить їхнє життя кардинально зміниться і доведеться рятуватись, залишивши рідний дім.
Режисер Мачек Хамела торік став волонтером. Він одним із перших взявся привозити українців із польсько-українського кордону, а згодом і допомагав евакуюватися із віддалених районів Чернігівщини та Донеччини.
У травні фільм “In the Rearview” показали на Каннському кінофестивалі. Також картина вже отримала нагороди на фестивалях у Польщі, Великій Британії та стала кращим фільмом цьогорічного Одеського кінофесту. У середині вересня стрічку показали на 15-му “DMZ International Documentary Film Festival” у Кореї.
Із режисером вдалося поспілкуватись нашій колезі — Лідії Карпенко.
— Мачеку, українцям дуже близький ваш фільм, ці історії знайомі багатьом, а як їх сприймають іноземці. Чи було вам важливо говорити саме з ними?
— Для мене дуже важливо було відзняти цей фільм, щоб він дав можливість закордонному глядачеві у Європі, Америці, Азії побачити реальну ситуацію: що відбулося з українцями, зустріти героїв цього фільму і почути їхні історії. Я віз звичайних людей, які розповідали свої історії. Я дуже хотів, щоб кожен глядач зміг співчувати почутому і побаченому. Для мене найголовніше завдання цього фільму зараз — це нагадувати про війну, що вона триває, що люди втрачають житло, рідних і власне життя. Щодня в Україні є постраждалі, нові жертви, про яких вже ніхто у світі не пише. Це важливо постійно підтримувати Україну і не тільки підтримувати ментально, а й реальними зборами грошей, гуманітарною допомогою.
Кожен після перегляду має замислитись і відповісти на питання:” Чи достатньо я зробив для захисту і підтримки України?
Чи я взагалі нічого не зробив?” Тож, варто почати!
— Ви волонтерили як водій від початку повномасштабного наступу росії на Україну. За яким разом ви зрозуміли, що все, що відбувається в автівці, варто записувати, що ці історії потребуватимуть більшої кількості глядачів?
— Це було десь на третьому тижні моїх перевезень. Я щоразу отримував все більше запитів на вивезення родин моїх знайомих. Потім до мене долучився мій друг, який заміняв мене вночі, бо ми вже їздили далеко на схід. Він оператор. Одного дня ми почали все знімати на камери.
— Чи ви одразу запитували людей дозволу їх знімати? Чи підписували з ними дозвільні документи на використання цих відео, їхніх свідчень?
— Так, ми одразу попереджали про зйомку і говорили про договір. Якщо людина відмовлялась, ми її не знімали, і зйомка не була вимогою. Лише наприкінці поїздки ми давали дозволи на підпис і це було абсолютно добровільно. Я бачив, що багато хто був готовий поділитися своєю історією не тільки зі мною, але й з усім світом.
— Ви їздили доволі далеко і вам вдалося допомогти евакуювати людей із тих територій, які згодом окупували російські війська. Однак були й такі, хто відмовився з вами поїхати. Як вони пояснили свій вибір залишитись?
— Таких людей було багато. Я часто думаю про ті сім’ї, які нам довелося залишили в маленьких селах під Соледаром. Там залишилось дуже багато людей. А, наприклад, із села Федорівка нам пощастило вивезти багато українців. Спершу вони сумнівались, і коли ми привезли у Київ їхнього односельця, інші йому відзвонились, запитували, як доїхав, чи все гаразд, тоді записували мій контакт і погоджувалися на евакуацію. Однак в інших селах багато хто залишився, і мені важко усвідомити, що деяких сіл уже й немає, а деякі опинилися в сірій зоні.
Переважно людей стримував страх, що у них на західнішому напрямку немає родичів, немає до кого поїхати жити. Їм складно уявити себе біженцями. Частина людей просто не бачила свого життя за межами Донбасу. У декого з них були запаси їжі, засобів для виживання, щоб попри все залишитися вдома.
— Яка доля записаних вами 450 годин робочих матеріалів? Чи передасте їх в якийсь архів? Чи є такі свідчення, які можуть стати необхідними і для Гаазького суду з прав людини?
— Ми про це думали, коли знімали фільм, адже він вже є історією з перших вуст про злочини проти людства. Однак свідчення для суду потрібно ретельно перевіряти. У нас був запис моменту, коли людина тільки-но усвідомлювала, що відбулося, їй хотілося про це поговорити, звільнитися від вантажу пережитого. Зараз, я знаю, запустилося багато проєктів із збору саме свідчень, один із них має назву “The Reckoning Project” (“Розплата”), в якому задіяні журналісти, в тому числі Наталія Гуменюк.
— Україні повсякчас необхідно нагадувати про себе на різних міжнародних майданчиках. Говорити про злочини росіян завдяки документальним та художнім фільмам. Де, на вашу думку, українським кінематографістам варто для цього шукати кошти? Наскільки створений початку цього року Європейський фонд солідарності українського кіно може допомогти у цьому?
— Сам факт появи “European solidarity fund for Ukrainian films” дуже важливий. Щоправда, там не так і багато грошей, і не всі можуть подаватися, а тільки проєкти на стадії розробки чи завершення.
У Польщі теж працює фонд, який підтримує не тільки польських режисерів, а також і українських.
І там є абсолютно українські проєкти, які вже мали свої прем’єри. Серед них документальний фільм «День незалежності» Володимира Тихого.
Його вже показали на Варшавському кінофестивалі.
Як бачимо, ідея підтримки українських фільмів вже є,
треба її просто розвивати.
— У той же час в росії активно знімають пропаґандистські стрічки, що виправдовують російську аґресію, що показують неправду про Україну. Як бути з такою інформаційною кіно атакою?
— Цього року я був у Каннах, і там показували лише один фільм — “Блажь” російського режисера Іллі Поволоцького. Це фільм, який був завершений ще до повномасштабного вторгнення. Минулого року там була прем’єра Кирила Серєбрєннікова, але те, що він сказав під час прес-конференції, було обурливим і показало, що ми повинні бути дуже обережними, надаючи росіянам платформу для виступів, навіть тим, хто намагається позиціонувати себе опозиціонером до режиму.
Я вважаю, що зараз, поки російські солдати перебувають в Україні, жодні російські фільми, які не виступають рішуче проти війни, не повинні бути показані на жодному європейському фестивалі.
Ми не повинні підтримувати кіноіндустрію, яка в цілому також несе відповідальність за участь у багаторічних пропаґандистських кампаніях з промивання мізків.
Лідія Карпенко
Фото: ФБ сторінки
Мачека Хамела
Лідія Карпенко
