Автор: Ігор Росомаха
30 березня 2025 р.
Щось відбувається за зачиненими дверима — щось, що може сформувати майбутнє України, а отже, і принципи світової демократії. Це відбувається не на полі бою чи в залі ООН. Це відбувається на папері.
У центрі суперечки — запропонована угода між Сполученими Штатами та Україною. На перший погляд, вона виглядає як повоєнна інвестиційна угода. Але при детальнішому розгляді виявляється щось більш тривожне: домовленість, яка надасть США значний контроль над цінними природними ресурсами України — від рідкісноземельних мінералів до нафти та газу — в обмін на повернення вже наданої військової допомоги.
Згідно з повідомленням Financial Times, проект угоди пропонує, щоб Україна передала «не менше 50% прибутку від видобутку з державних надр» спільному інвестиційному фонду, яким керуватимуть призначені США довірені особи. Цей фонд, по суті, діятиме як механізм погашення понад 123 мільярдів доларів допомоги, яку Сполучені Штати надали з початку повномасштабного вторгнення Росії.
Президент України Володимир Зеленський, який останні три роки намагався захистити не лише кордони своєї країни, а й її незалежність, чинить опір. «Ніщо, що могло б загрожувати вступу України до ЄС, не може бути прийнято», – сказав він на нещодавньому брифінгу для преси. Його турбує не лише економіка. Йдеться про суверенітет.
І це важливо, тому що для України вступ до Європейського Союзу – це не приємна річ. Це стратегічна, поколіннєва мета, яка вимагає узгодження із законодавством ЄС, включаючи правила, що регулюють іноземний контроль над національними ресурсами. Юридичні експерти в Києві та Брюсселі зазначили, що запропонована угода, ймовірно, порушує ключові частини acquis Communautaire, сукупної сукупності законодавства Європейського Союзу, зокрема статті 49–56, які підтримують принцип економічного самовизначення. ЄС не визнає напівавтономних протекторатів. Він визнає суверенні демократії.
Прихильники угоди стверджують, що військова допомога має свою ціну. Що справедливо, щоб країна, яка отримує підтримку, пропонувала щось натомість. Але таке формулювання ігнорує моральний контекст. Допомога Україні ніколи не мала бути транзакційною. Це була відповідь на незаконне вторгнення, бомбардування міст і боротьба за демократичні цінності. Перетворення цієї допомоги на ретроактивний рахунок – оплачений корисними копалинами – переосмислює всю мету глобальної солідарності.
Це також посилає небезпечний сигнал решті світу.
Якщо Захід почне ставитися до іноземної допомоги як до торгівлі ресурсами заради безпеки, який сигнал це посилає іншим передовим демократіям? Чого навчаються такі країни, як Тайвань, Молдова чи Грузія, з такого прецеденту? Що допомога приходить лише тоді, коли її можна монетизувати? Що демократію потрібно використовувати, а не захищати?
Ця пропозиція також викликає неприємні відлуння з історії, зокрема, сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа 1939 року. Ця угода, підписана між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, розділила Східну Європу на сфери впливу, дозволяючи двом режимам окуповувати та споживати менші країни без їхньої згоди. Україна була однією з країн, розділених у цьому процесі.
Ця нова угода щодо корисних копалин, звичайно, не є такою. Тут немає жодних танків, жодних секретних додатків, що описують територіальний поділ. Але логіка моторошно схожа: потужна країна прагне довгострокового впливу на вразливу країну не через війну, а через договірний контроль.
Це має турбувати кожного, хто вірить в ідею партнерства між народами.
Поки що адміністрація Байдена не схвалила цю угоду. І, справедливості заради, угоду, як повідомляється, призупинили після негативної реакції Києва. Але той факт, що вона була розроблена та запланована до підписання — як повідомляється, на 28 лютого 2025 року — викликає серйозні питання щодо напрямку американської зовнішньої політики та того, чи майбутні адміністрації продовжуватимуть підтримувати свободу України, чи почнуть брати за неї плату.
Що буде далі, має значення.
Конгрес повинен ретельно дослідити, як було дозволено просувати таку угоду. Європейські лідери повинні підтвердити, що суверенітет України та її шлях до ЄС не можуть бути продані на аукціоні під виглядом післявоєнного відновлення. А пересічні громадяни — у Канаді, Сполучених Штатах та в усьому демократичному світі — повинні розуміти, що насправді стоїть на кону.
Тому що, якщо ця угода чи щось подібне буде укладено, Україна не просто боротиметься з російською агресією. Вона боротиметься за повернення своєї незалежності від тих самих країн, які зобов’язалися її захищати.
І якщо це станеться — якщо західні демократії дозволять своїй підтримці перетворитися на відповідальність, якщо вони вимагатимуть відшкодування ресурсами замість того, щоб шанувати цінності, які зробили допомогу необхідною, — тоді питання буде не лише в тому, яке майбутнє має Україна
Це буде той світ, якому ми дозволили повернутися.
