Психологи радять кожній людині жити в гармонії із собою. Ця порада однозначно стосується й суспільства.
Український співак Олег Скрипка опублікував у сомережах пост, який, гадаю, варто процитувати повністю:
«…Я поїхав до Франції, не володіючи французькою мовою. І у Франції дуже швидко зрозумів, що без французької мови шансів вижити у французькому суспільстві – нуль. Просто – нуль!
Щоб спілкуватися французькою, мені знадобилося два місяці. Два місяці на вивчення французької! Якщо у людини низький IQ – чотири місяці. А якщо не барани – то два місяці. Все! Всі українці, які виїжджають за кордон, прекрасно розмовляють місцевими мовами, бо немає виходу. Вони вивчають англійську, іспанську, португальську, а українську не можуть.
Побутовий патріотизм починається з мови.
Це французи дали мені розуміння, що мова, по-перше, це не так складно. А по-друге, це питання виживання нації. У французів патріотизм – я називаю його побутовий – починається з мови і продовжується на звичках вживати національний продукт: свою літературу, музику, авто, вино і так далі. В першу чергу у них все йде завжди французьке. Яке вино питимете? Звісно, французьке. Якщо французьке випили, тоді можуть спробувати угорське чи ізраїльське. В українців усе навпаки. Тому треба нарешті усвідомити, що нас виховали, як баранів на забій. Реально нас виховували, щоб у 2022 році забити, перетворити в чергові області недоімперії. Нас до цього дуже довго готували. Тому мова – це резестивність нації…».
Ці емоційні слова Олега Скрипки (народженого, до речі, не в Україні) підштовхує до роздумів. Війна, очевидно, як рентґен, проявила всі сильні та слабкі сторони людини й суспільства. Раптом ми вийшли з напівтемряви, напівтонів. Час вимагає чітких визначень, вибору, позиції. В усьому. Мова – передовсім. Гадаю, наш президент не один раз пошкодував про свою легковажну фразу, зронену в одному зі своїх новорічних привітань: мовляв, яка різниця, якою мовою написана табличка здовж вулиці, аби вулиця була відремонтованою. Це переросло в мем «какаяразніца», який досі на вустах дотепників. Так, війна, схоже, скориґує мовне питання. Сподіваємося, назавжди. Вже й державні чиновники і навіть (диво дивне!) олігархи на кшталт Ахмєтова вважають за моветон висловлюватися (принаймні публічно) мовою аґресора. Пригадайте: ще не так давно очільники міст, областей сходу й півдня України на догоду своєму російськомовному електорату говорили «його мовою». Тепер – ні.
А наші спортсмени? Ще вчора ми обурювалися російською, яка лилася потоками в інтерв’ю з вуст тренерів збірних українських команд та й самих спортсменів. Нині це в минулому. Цьогорічні олімпійські чемпіони – серед найпотужніших пропаґандистів рідної мови. Слухаєш і душа радіє!
Любов до свого, рідного – одна з головних ознак живучості націй і країн. Любов до своєї землі, мови, традицій, історії, пісень. Так має бути. Так є у всьому світі. За цими категоріями любові до свого ми ж не засуджуємо ні поляків, ні французів, ні американців (останні за честь мають піднімати американський стяг біля своїх приватних будинків).
Так само важливо віднаходити кращі риси СВОГО в усьому: від духовного і до матеріального. Українцям є чим пишатися і у сферах науки й техніки, і в царині державотворення, демократичних перетворень.
Вторинності нас привчила московська орда, за понад три століття панування на українських землях. А тепер з космічною швидкістю маємо позбуватися лепу рабства, здерти, змити його із себе, омолоджуючись, стаючи цікавими всьому світові.
На рівні всесвітнього визнання ми лише недавно повернули собі… борщ. Здається, що тут такого? Насправді ж, і це історичний знак. Маємо ідентифікуватися у всьому: полюбити свою їжу, напої, одяг. Але ж, саркастично заперечить хтось: у нас досі бракує якісних промислових товарів, техніки, обладнання… Не був би таким категоричним. Часто ми просто не бачимо їх. Чи не хочемо бачити. Наші обізнані українські модниці одягаються у вітчизняних кутюр’є. Інша справа, що ці модельні зразки ще не набули гідного їх поширення. Але вони є. За сприятливої податкової погоди виготовлятимемо найякісніше взуття, одяг, меблі, товари широкого вжитку. Наші кондитери і кулінари, чия майстерність укорінена в багатство народної кухні, вже полонили іноземців так, що ті до війни влаштовували «ґастротури» в Україну. Ба більше – нашу «кавову культуру» визнано в Європі: побувайте у кав’ярнях Києва, Харкова, Львова, Ужгорода, Хмельницького, Одеси, Вінниці – навіть тепер часто почуєте там англійську, французьку, німецьку, польську…
На жаль, нас швидше визнають чужі, ніж ми самі себе. Тому гасло: «Свій до свого по своє!», яке озвучили колись українці Австро-Угорщини, нині актуальне як ніколи. Переконаний, після Перемоги світ готовий буде відкривати Україну щедро й захопливо. Ми на це точно заслуговуємо. Головне, не зрадити самих себе, не перемкнутися з однієї чужої мови на іншу, а це, на жаль, спостерігається у вивісках столичних магазинів, ресторанів, інших громадських закладів. Пройдіться Хрещатиком, почитайте ці виверти торговельного маркетинґу – враження, наче потрапили на вулицю Бірмінгему, Дербі чи Оттави. Ця тенденція небезпечна й загрозлива.
Тож попри війну, ракетні обстріли й тривоги невпинно й наполегливо повертаймося до себе, повертаймося до свого. І Бог нам у поміч!
Микола Гриценко,
«Грінченко-інформ»
