Історія — сувора вчителька. Вона повторює уроки доти, доки їх не засвоюють. Схоже, світ так і не засвоїв уроків ХХ століття. Ми знову бачимо те, що здавалося давно похованим під уламками воєн і тоталітаризмів. Багато років про війну і воєнні злочини упевнено казали «ніколи знову». Але знов настало знову.
Саме тому так важливо правильно називати і правильно розуміти те, що відбувається сьогодні.
19 лютого 2014— дата, яка мала б звучати значно гучніше. Саме цього дня, дванадцять років тому, розпочалася Війна за Незалежність України. Ця дата зафіксована в українському законодавстві. Але в публічних комунікаціях — навіть на найвищому рівні — її майже не чути.
Натомість 24 лютого чуємо звідусіль про «початок війни» чотири роки тому. Рахують дні повномасштабного вторгнення. Проте це не просто неточність у хронології. Це хибна оптика. А хибна оптика у війні може коштувати дуже дорого.
Розуміння війни — це ресурс. Воно визначає, де ми перебуваємо, куди рухаємося і якою може бути перемога.
Наполеон стверджував, що для перемоги потрібні три речі: гроші, гроші і ще раз гроші. Попри всю його геніальність, свою головну війну він програв і завершив життя у вигнанні. Отже, грошей недостатньо. Є інші ресурси. Один із ключових — це сенс.
Сьогодні саме сенс є об’єктом системної атаки.
В Україні дедалі частіше звучить формула: «треба припиняти це все». Навіть слово «війна» інколи уникають. Як саме «припиняти» — не пояснюють. Але сам імператив «припинити» поступово витісняє питання «за що ми воюємо». І це вже підрив.
Ми бачимо атаку на сенс із боку Росії. Нам пояснюють, що війни могло б не бути, якби Україна поступилася Кримом, Донбасом чи ще якимись територіями. Це маніпуляція. Бо мета Росії — не території як такі. Її мета — знищення України як незалежної держави.
Ми бачимо й іншу атаку — з боку частини західних політиків, які називають цю війну «безглуздою» або такою, де «незрозуміло, за що гинуть люди». Коли війну позбавляють сенсу, її легше запропонувати «завершити» за рахунок того, хто обороняється.
Тому для нас принципово важливо не втратити рамку.
Нам вдалося закріпити в законодавстві правильну назву — Війна за Незалежність України. Це не просто формула. Це сенсова конструкція.
Вона пояснює, за що воюємо ми — за незалежність.
І пояснює, за що воює ворог — за те, щоб цієї незалежності не було.
Без цього розуміння легко заблукати в переговорах або в їх імітації. Почати вірити, що якщо відмовитися від ще однієї території, війна зупиниться. Але історія — і давня, і новітня — показує: поступки в загарбницькій війні не задовольняють імперію. Вони лише підтверджують її правоту в очах самої себе.
Визначення «війна за Незалежність України» вписує нашу боротьбу в ширший контекст антиколоніальних процесів. І це принципово важливо для комунікації зі світом — особливо з країнами глобального Півдня. Там добре розуміють мову антиколоніалізму, але часто не розуміють України. Там Україну іноді подають як «проксі Заходу», а Росію — як силу, що протистоїть «старим імперіям». Це хибна картина. І частково — наслідок наших власних комунікаційних прогалин.
Ми маємо чітко пояснювати: існування України як незалежної держави — це не лише питання українців. Це питання світового порядку.
Падіння України означатиме руйнування принципів, на яких будувався світ після минулої світової війни: непорушності кордонів, права народів на власну державу, пріоритету міжнародного права над правом сили.
Україна стала незалежною не випадково. Вона реалізувала себе як держава в умовах світу, який домовився про правила: про непорушність кордонів, про право національних держав на існування, про права людини.
Тому коли ми говоримо про Війну за Незалежність України, ми маємо розуміти: йдеться не лише про захист території. Йдеться про захист принципу незалежності як такого.
І саме з цього розуміння має виходити наша позиція — всередині країни і назовні. У публічних виступах і на міжнародних переговорах.
Бо без незалежності все інше — компроміси, формули, гарантії — втрачає сенс.
Володимир В’ятрович
