У ХХІ столітті, посеред кривавого згарища війни, постать лікаря традиційно залишалася останнім бастіоном гуманності та символом милосердя, котрий мав би стояти над лініями фронтів і політичними амбіціями. Проте за зачиненими дверима російських катівень клятва Гіппократа зазнала остаточного і цинічного краху, перетворившись на інструмент витонченого садизму. Там, де мав би звучати голос захисту, панує змова мовчання, а білі халати, покликані рятувати, стають камуфляжем для катів, які зробили людський біль своєю головною зброєю.
Нова аналітична праця Центру громадянських свобод, української правозахисної організації, що стала лауреатом Нобелівської премії миру, спільно з громадською організацією «Військові медики України» під назвою «Anatomy of Torture: testimonies on torture and ill-treatment by medical personnel in Russian captivity» («Анатомія катувань: свідчення про катування та жорстоке поводження з боку медичного персоналу в російському полоні») розкриває шокуючу реальність. Зібрані свідчення українських військових та цивільних заручників доводять, що російські медики не просто ігнорують свої обов’язки, а й стають ініціаторами катувань.
Правозахисники наголошують, що йдеться не про поодинокі випадки особистої жорстокості окремих лікарів, а про цілеспрямовану державну політику Російської Федерації. У пенітенціарній системі РФ працюють тисячі кваліфікованих медичних працівників, діяльність яких контролюється численними державними інституціями. Те, що зафіксовані порушення мають масовий характер, підтверджує системне схвалення насильства на вищому рівні, у якого одна мета — геноцид українського народу.
Одним із перших етапів знущань є повна відмова у наданні базової медичної допомоги, що часто призводить до важких ускладнень або тривалого каліцтва. Колишні в’язні виправної колонії № 120 в Оленівці згадують, як після прибуття великої групи полонених, яких жорстоко побили, місцевий медичний персонал проявив абсолютну байдужість. Один із очевидців згадує: «Коли цей стоматолог прийшов, він просто подивився й пішов. Я не впевнений, чи кваліфікується це як катування з його боку, але я вважаю це повною відмовою в наданні медичної допомоги». Пізніше з’ясувалося, що цей стоматолог очолював медичну частину закладу. Інший свідок лаконічно описує свій досвід спілкування з лікаркою в Оленівці: «Лікар запитує: “Що болить?“ Я відповідаю їй. Вона просто розвертається і йде геть. Це була вся допомога, яку я отримав».
Схожа атмосфера ненависті панувала і в претральному слідчому ізоляторі № 1 у Курську. За свідченнями звільнених українців, під час щоденних перевірок, коли в’язні стояли в так званій «екзаменаційній позі» (максимально розтягнуті біля стіни), молода жінка-медик проходила повз і відкрито погрожувала полоненим. Вона заявляла, що «проколола б їм ноги» або «убила б їх власними руками… порізала б їх» через глибоку особисту ненависть. Свідки додають, що попри часту зміну персоналу в Курську, жоден медичний працівник не виявив навіть натяку на людяність.
Найбільш моторошні свідчення пов’язані з виправною колонією № 10 у Республіці Мордовії. Саме там діяв тюремний лікар Ілля Сорокін, якого українські полонені прозвали між собою «Доктором Злом». Згідно з журналістськими розслідуваннями проєкту «Схеми», Сорокін систематично катував людей за допомогою тазера (електрошокера).
Один із постраждалих, який мав тяжке захворювання кульшового суглоба (коксартроз) і не міг довго стояти на ногах під час ранкових перевірок, згадує, як медичний персонал застосовував електрошокер безпосередньо до хворого суглоба, знущально зазначаючи, що це допоможе йому «швидше забути про біль». Інший свідок описує процедуру прийому ліків під керівництвом цього лікаря: «Прийом медикаментів починався з команди “На коліна!”. Якщо ти не ставав на коліна, ліків ти не отримував. Якщо ти стояв або відкривав рота неправильно, і він не кидав тобі таблетки в рот, ніби ти пес, то ліків ти також не отримував». Після примусового ковтання таблеток ув’язнені були зобов’язані кричати: «Слава російській медицині!». Якщо ж на зміні був Сорокін, він вимагав протягнути руку, після чого бив струмом і запитував, чи стало краще. Будь-яка відповідь, окрім «так», призводила до збільшення потужності розряду.
У СІЗО № 2 міста Старий Оскол колишні бранці зіткнулися з іншим персонажем: жінкою-медиком, яку через яскравий, специфічний одяг прозвали «тіткою в рожевому». Вона безпосередньо керувала бійцями загону спецпризначення під час знущань. Коли ув’язнені скаржилися на біль у колінах чи голові, вона наказувала підлеглим застосувати електрошокери до найчутливіших зон тіла сідниць та геніталій, цинічно називаючи це «електрофорезом для швидшого загоєння».
Коли у березні 2023 року один із полонених звернувся до неї з високою температурою через застуду, реакція була знущальною. Лікарка звинуватила його в тому, що він нібито «заховав медичний термометр» і скомандувала охороні провести обшук за допомогою тазера в ділянці попереку, сідниць та статевих органів. Для неї це було просто «веселим жартом».
Окрім прямого фізичного насильства, російські медики практикують катування через ненадання допомоги за наявності важких інфекцій. У тому ж Старому Осколі один із бійців понад рік страждав від прогресуючої грибкової інфекції, яка розпочалася на нозі та згодом поширилася на обличчя й шию. Попри постійне гноїння, мокнучі рани, які виділяли токсини та бруднили постіль, жоден лікар чи медсестра не надали йому допомоги протягом 16–17 місяців, перетворивши хворобу на інструмент повільного катування.
Звіти правозахисників і понівечені долі українців показують справжнє обличчя російської пенітенціарної системи. Коли той, хто давав обітницю рятувати життя, бере до рук електрошокер або свідомо залишає людину згасати в агонії, руйнується сам фундамент цивілізованого світу. Ці злочини не просто приватний садизм окремих виконавців, а продумана, холоднокровна державна інженерія насильства. І саме тому кожне зафіксоване ім’я російського медика, кожен залишений на тілі рубець і кожен замовчаний діагноз мають стати не лише сторінками правозахисних звітів, а й незаперечними доказами у залах майбутніх трибуналів. Правосуддя повинно повернути світові віру в те, що клятва Гіппократа має силу, а нелюди, що прикриваються нею, неминуче отримають свій вирок.
Олександра Чорна
