ТРІУМФ У ЄВРОПІ
Дириґент Капели, яку в неформальних документах називали «культурною» або «закордонною армією» Петлюри, чітко усвідомлював покладене на неї завдання: «…показати Європі душу і музичну творчість українського народу, бо подорож ця мусіла бути пропаґандивною у зв’язку з національним відродженням України».
У країнах Європи, починаючи від першого концерту у Празі, де 11 травня 1919 року в Національному театрі вперше за кордоном прозвучав «Щедрик» Миколи Леонтовича, дириґента та капелян очікував справжній тріумф. Їм аплодували голови держав, провідні європейські політики, музикознавці, журналісти тощо.
Концерти Капели захопили європейського слухача неперевершеною красою української пісні в майстерній художній обробці найкращих українських композиторів – М. Леонтовича, М. Лисенка, К. Стеценка, В. Ступницького, П. Демуцького, Я. Яциневича, О. Кошиця та інших. Не менш Європа була захоплена й майстерністю Кошиця-дириґента.
Надзвичайно важливо пам’ятати, що хористів та їхнього дириґента супроводжували не лише овації, квіти та сотні схвальних рецензій… Далися взнаки часті переїзди, постійний брак грошей, труднощі з отриманням віз, «заколоти» та напружена, нездорова атмосфера у «внутрішньому житті хору», недоспані ночі…
Незважаючи на це, хор під проводом Олександра Кошиця зумів рознести вістку про Україну «до різних народів і різних суспільних верст від передових політичних та культурних діячів до широких мас населення різних держав і народів, доносив її туди, куди не могли донести вістки про Україну ані українські дипломати, ані письменники, ані науковці… Кошиць … заговорив до світу про Україну українською піснею й українською мовою, яку зрозуміли чи відчули всі, що слухали її» (М. Антонович. «Кошиць Олександер Антонович: композитор церковної музики і дириґент». Вінніпеґ, 1975. — С. 15-16).
Та успіхи Капели затьмарювали події в Україні – червона армія поступово захоплювала українські землі. Під її натиском український уряд залишив Київ, а до кінця 1919 року до влади прийшли найстрашніші кати України – більшовики. Щоб перетворити українця в покірного, безправного, зрусифікованого й безликого «молодшого брата», вони почнуть наступ на все українське. Особливо безпощадного удару московського молота зазнали провідники народних мас та діячі в галузі культури…
Рішенням Паризької мирної конференції українські етнічні землі – ще до прибуття Капели до Парижу – були розділені між чотирма державами: окупована більшовиками Наддніпрянська Україна відійшла до росії; Галичина та Західна Волинь увійшли до складу Польщі; Північна Буковина та Південна Бессарабія – до Румунії, а Закарпаття – до складу Чехо-Словаччини (Енциклопедія історії України: http://resource. history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe? C21COM=F&I21DBN= EIU&P21 DBN=EIU).
Втративши статус державної інституції, Капела перейшла до рук приватних імпресаріо, з якими траплялися непорозуміння, і в нелегких умовах продовжувала своє успішне турне країнами Європи як Український національний хор.
Не дивлячись на всі ці труднощі й перешкоди, хористи показали високу українську культуру, що стало доказом окремішності українського народу, його мови, історії й культури. Вони виконали покладену на них культурну й політичну місію: завдяки пісні вони змусили весь європейський світ заговорити про маловідому Українську державу, її самобутнє мистецтво:
«Українці розумні у виборі форми їх пропаґанди. Для музикального чоловіка їх поклик є непереможний. Не віруючи в нові нації, що виникли після війни, я слухав концерт з дуже змішаним почуттям, але в кінці я був цілком переконаний в справедливости їх національних змагань, у всякім разі емоціонально… Хор вражаюче вишколений… Правдиві любителі музики повинні послухати українців. Вони будуть нагороджені чудесною музикою, прекрасно виконаною і будуть потрясені чимсь надзвичайним» («The Sketch», Лондон, 11 лютого 1920 року/«Українська пісня за кордоном». Париж, 1929. — С. 130).
Необхідно мати на увазі й шкоду, яку завдавали москвофіли та російські еміґранти, які вдавалися до всіляких провокацій. «Кацапія» (вислів Кошиця) робила все можливе, щоб дискредитувати українців як націю.
Недоброзичливо наставлені до загальної справи особи були й серед хористів, які «на хор і українську пісню дивилися, як на засіб до спекуляції». Вони вели аґітацію проти Кошиця, придиралися до кожного, непродумано сказаного ним слова, навіть зачитували його особисті листи тощо. Виявилось, що окремих з них він вважав своїми друзями… І робилося все для того, щоб «розвалити хор», що ставалося не один раз…
Кошиць зносив ці приниження, зловживання й образи окремих хористів заради того, щоб донести світові красу української пісні. Про це він пише у своїх спогадах, наголошуючи, що лише ті, що колись їх читатимуть, зрозуміють, «якої то надлюдської сили треба було, щоб переживати цю атмосферу, та ще й давати в тих умовах максимум мистецького напруження й творчости». Зрозуміють, як важко було йому працювати з хором, а потім «з тим самим складом людей показати світові надзвичайну красу нашої пісні, як великого документа історії культури українського народу».
Ця «золота табличка», як її називає Кошиць, з датою концерту та з його іменем на зворотній стороні була передана дириґенту Капели, від імені королеви, одним з міністрів «за кілька днів по концерті» в Брюсселі 1920 року.
4 серпня 1921 року, після одного з успішних концертів у Німеччині, Кошиць записує: «Рецензії були чудові і ще більше гнітила думка, що хор розвалюється. Хто і для чого це робить?..». Розповідаючи про зловживання окремими хористами грішми із «загального прибутку», Кошиць пише, що справа дійшла до того, що розібрали навіть гроші, зібрані жіночим гуртком «в перервах концертів» на Український Червоний Хрест. Цю «компанію» йому довелось розігнати… («З піснею через світ». Ч.ІІ. 1970. — С. 69-77). Він вважає, що якби відповідальність за таку важливу справу було покладено на нього, то до цього не дійшло б.
Особливо важким, як згадує Кошиць, був «період, коли хору, як організації, властиво не було, а була викинута на брук зденервована і здеморалізована купа людей, яким у вічі заглядала голодна смерть… Над нами зачинилось небо…».
Група співаків разом з Олександром Кошицем, щоб якось вижити, змушені були продовжувати свої концерти. Усвідомлюючи, що вороття в Україну, яка опинилася у більшовицькому ярмі, немає, шукали порятунку за океаном…
ЗА ОКЕАНОМ
16 вересня 1922 року наново зорганізований Олександром Кошицем хор виїхав до Америки, попередньо підписавши контракт з «американським імпресаріо Рабіновим» (Max Rabinoff). Зацікавлений лише в прибутках свого бізнесу, він організовував подальші ґастролі Українського національного хору. Рабінов не дав ні хористам, ні їхньому дириґентові марнувати часу. У своєму щоденнику Кошиць записав, що 26 вересня хор вже почав «наспівування фонографічних рекордів» у фірмі «Brunswick».
Американський тур Українського національного хору розпочався 5 жовтня 1922 року в престижному концертному залі Нью-Йорку «Carnegie Hall». Цього дня вперше на американському материку прозвучала колядка Миколи Леонтовича «Щедрик», мелодія якої сьогодні відома в усьому світі під назвою «Колядка дзвонів» («Carol of the Bells»). Саме в Нью-Йорку у 1922 році «Щедрик» вперше було записано на платівку.
Афіша концертного турне Українського національного хору містами та університетами Америки у жовтні-грудні 1922 року. Шаржі на Кошиця-дириґента взято із берлінського видання «Illustrierle Zeitung» від 6 червня 1920 року («Carnegie Hall Rose Archives»: https://www.npr.org /2022/12/06/1140741769/ukraine-christmas-carol-carnegie-hall). Справа – сторінка сувенірного лібрето із нотами та словами пісень англійською мовою («Ukrainian National Chorus. Souvenir Libretto»).
Теодосій Каськів, громадський та культурний діяч українського походження, вважає, що приїзд Українського національного хору не лише позитивно вплинув на розвиток українського хорового мистецтва – його тріумфальна поїздка Америкою «викликала моду на українську пісню навіть в американців та піднесла цю пісню в очах самих українців, що аж тепер зрозуміли ясно, який скарб Бог їм дав». Він вважає, що мистецьке виконання української пісні стало зразком для дириґентів місцевих хорів, які «зрозуміли потребу праці й дисципліни» («Рідна пісня і рідний театр»/Пропам’ятнa книга Українського Народного Союзу, 1936. — С. 424-425).
Після надзвичайно успішних концертів у Нью-Йорку Рабінов висилає хор у подорож містами та університетами Америки: «Їзда була без перерви днями, а часто і вночі, ще до того й щоденні концерти». Хористи та їхній дириґент часто простуджувались і хворіли, але… концерти повинні були відбуватися. Давались в знаки не лише безсоння й хвороби, а й місцева їжа та інше. І в таких умовах їм вдавалося давати надзвичайно успішні концерти.
Заокеанські критики називали виступи українського хору під орудою Кошиця історичними подіями в музичних колах Америки. І були вони ще успішнішими, ніж у Європі. Ось одна із поданих Олександром Кошицем рецензій з газети «Chicago Evening American» від 31 жовтня 1922 року:
«Український національний хор не подібний до якогонебудь хору, що ми чули… Їх з’єднані голоси іноді прибирають звучність оргáну… Олександер Кошиць сам по собі чародій маніпуляцій техніки й динаміки. Він дістає повне “ґрандфорте” і таке піяніссімо, що є просто вокальним шепотом, подихом звука, який одначе звучить і завжди в тоні. Українці співають без супроводу і одначе ні разу не похитались в тональності навіть на волосок. В їх абсолютній щирості є дійсно щось, що гріє сонце…» («З піснею через світ». Ч.ІІІ, 1974. — С.30).
«Тут була найблагородніша, найсуворіша моральна у світі річ – досконалість» («The Nation», New York, 1 листопада 1922 року). Таке ж досконале виконання української пісні та церковних кантів продемонстрували українські хористи на чолі з Олександром Кошицем у час ґастролей Південною Америкою та Канадою. Вони співали з душею, підкорялася найменшому руху руки свого дириґента, особистою гордістю якого були октавісти (найглибші баси). Кошиць згадує, що були випадки, коли хтось із публіки, щоб перевірити, чи там часом не захований оргáн, зазирав за лаштунки…
