Понад п’ятнадцять років федеральні уряди — як консервативні, так і ліберальні — відкладали рішення щодо відновлення резиденції прем’єр-міністра на 24 Sussex Drive (24 Сассекс-драйв). Усі усвідомлювали, що будівля поступово занепадає, але жоден уряд не хотів брати на себе політичну відповідальність за її ремонт або перебудову.
Сьогодні ситуація очевидна: резиденція фактично непридатна для проживання. У ній виявлено плісняву, азбест, застарілі електричні та водопровідні системи, структурні пошкодження та зношені інженерні мережі. Прем’єр-міністри не живуть там із 2015 року — будівля більше не відповідає базовим стандартам безпеки. І що довше відкладали ремонт, то дорожчим і складнішим він ставав. Експерти роками попереджали: відкладене обслуговування лише збільшує майбутні витрати — і це стосується як приватних будинків, так і державної інфраструктури.
Рішення уряду Марка Карні нарешті розпочати відновлення викликало критику з боку консерваторів, які називають його зайвими витратами. Проте сама проблема виникла задовго до нинішнього уряду. У цій реакції є іронія: лідер консерваторів П’єр Полієвр роками критикував стан федеральної інфраструктури, але щодо одного з найвпізнаваніших державних об’єктів країни пропонує радше політичне обурення, ніж конкретний план. Складніше запропонувати рішення для будівлі, яку десятиліттями доводили до занепаду, ніж виголосити черговий лозунг.
Ця дискусія не про комфорт прем’єр-міністра і не про «палац» для політичної еліти. Йдеться про ставлення держави до власних інституцій і символів. Велика Британія утримує Даунінг-стріт, США — Білий дім, Франція — Єлисейський палац. Ці будівлі не залишають руйнуватися через політичну незручність.
Останні дебати навколо планів уряду Карні підкреслили політичну обережність, яка межує з униканням відповідальності. Було оголошено про намір відновити резиденцію без чіткого бюджету, з поясненням, що остаточні цифри ще «передчасні» або залежатимуть від подальших рішень. Сама по собі участь експертів і прозорі процедури є виправданими, але виникає інше питання: хто зрештою несе політичну відповідальність за проєкт такого масштабу, і чи не стає дистанціювання уряду способом уникнути відкритої дискусії про реальну вартість утримання державних інституцій?
Після модернізацій у 1980-х роках, які згодом критикували за надмірні витрати, наступні уряди діяли з підвищеною обережністю. Джон Кретьєн і Пол Мартін відкладали серйозні ремонти. Стівен Гарпер залишився в будівлі попри рекомендації тимчасово переїхати навіть за наявності звітів про серйозні ризики для безпеки. Коли Джастін Трюдо став прем’єр-міністром, він обрав інше житло, залишивши 24 Sussex у стані фактичного застою між рішенням і занепадом. У результаті будівля дедалі більше перетворилася не на резиденцію глави уряду, а на символ відкладеної відповідальності.
Можна дискутувати, чи слід відновлювати 24 Sussex, чи перебудовувати її. Але саме багаторічне відкладання рішень і перетворення кожного кроку на політичний конфлікт і привели до нинішнього стану. Останні пропозиції уряду передбачають залучення експертів і часткове фінансування через благодійні механізми. Це викликає запитання щодо прозорості, але водночас відображає складність проблеми, яку занадто довго відкладали. У будь-якому випадку витрати нестиме держава — прямо або опосередковано.
24 Sussex Drive — це більше, ніж будівля. Це показник того, як країна ухвалює рішення щодо власних інституцій. І питання полягає не лише в ремонті резиденції, а в тому, чи здатна Канада діяти з довгостроковою відповідальністю, навіть коли це політично незручно.
Надя Ґерелюк
