(на прикладах Запорізької області)
Юрій Щур
Проблеми вивчення Голодомору та «упокорення голодом» загалом й українського визвольного руху перебувають в одній площині. Обидві теми в часи існування ссср були заборонені для наукового дослідження та сфальсифіковані для широкого загалу. Останні 30 років спостерігається активізація осмислення трагічних та героїчних сторінок історії України ХХ століття. Разом із тим, потребують аналізу взаємовпливи цих двох проблем, зокрема яким чином голод впливав на визвольний рух і які це мало наслідки на тривалу перспективу. Спробуємо висвітлити цю проблему на прикладах, які мали місце на території Запорізької області (у географічних межах межах станом на 1991 рік).
Однією з особливостей Української революції 1917-1921 років стало формування та тривала боротьба селянських повстанських загонів. На Запоріжжі найбільшої підтримки отримала Революційна повстанська армія України Нестора Махна. Від 1919 року в лавах цієї армії перебували й українські самостійники, зокрема колишні Вільні козаки та учасники українських підпільних гуртів. Мова також про учасників самостійницького підпілля, яке діяло під прикриттям запорізької організації «Юнацька Громада» 1919-го року воювали у складі відділу отамана Живодьора (Живодьорова), а влітку 1920-го опинилися в лавах махновців, де продовжили боротьбу з більшовиками.
Станом на 1921 рік повстанську боротьбу в степовій зоні України було провадити надзвичайно важко. Фактично, цей рік став фінальним для такого поняття як Українська революція. Зустрічаються окремі згадки про акції загону отамана «Козлика», колишнього старшини Армії УНР, арешти членів комітету Спілки української молоді та учасників інших самостійницьких груп у Запоріжжі.
Поодинокі підпільні гуртки не могли змінити загальної картини, а діяльність повстанських загонів швидко локалізовувалася й нейтралізовувалася. Більшовики застосовували політику «батога та пирога», знищуючи українських самостійників одночасно із декларуванням значної уваги національному питанню. Суттєві неґативні наслідки для продовження антибільшовицького спротиву мало запровадження Нової економічної політики.
Крім того, соціальна база українського повстанського руху – селянство, зазнавала подальшого тиску. Авторитетні господарі ставали заручниками системи – відповідачами, життя й добробут яких залежали від відсутності антисовєтських акцій та збереженості майна.
Серйозним, непоборним, ворогом для повстанців став також голод. У липневому 1921 року наказі Нестора Махна зазначалося, що через неврожай у південній частині України, РПАУ була вимушена перейти на Донщину й південні терени росії. Однак й звідти махновці були змушені вибути у напрямку територій, де ситуація з харчами буде кращою.
Зрештою, 24 вересня 1921 року голова Запорізького губчека доповідав керівництву про те, що активна військово-оперативна боротьба з бандитизмом у губернії завершена. Очевидно, що виявлена на початку 1922-го совєтськими органами державної безпеки підпільна петлюрівська організація у Веселівському районі Мелітопольського повіту не вплинула на загальну картину.
Голод 1921-1922 років також спричинився до згортання українського просвітянського руху. У 1922 році мелітопольська «Просвіта», згідно з вказівками «згори», була піддана реорганізації й отримала нову назву – «Червона Просвіта». Однак переорієнтувати її роботу в комуністичному дусі не вдалося. Там де не могли «дотиснути» компартійні діячі, «допоміг» голод. На Мелітопольщині робота то затухала, то знову відновлювалася. Часто закривалися клуби, кожен думав над тим, як вижити. У доповіді завідуючого губкомпросвітом у березні 1922 року акцентувалася увага на жахливому стані у повітах внаслідок голоду: «Хати-читальні й “Просвіти” не функціонують, точних даних й характеристик-причин з повітів не надходить… всі дрібні бібліотеки закриті… вилучені релігійна й монархічна література … у колосальній кількості». Принагідно зауважимо, що просвітяни, де могли, виконували досить нехарактерні для себе функції, зокрема, допомагали голодуючим. У Павлівській волості Запорізького повіту від місцевої «Просвіти» надійшло на боротьбу з голодом 18,975 рублів, 1 пуд 27 фунтів борошна, 5 фунтів солі, 13 фунтів картоплі й ще деякі продукти.
Голод став «союзником» більшовиків у боротьбі проти українського повстанського руху. Однак він також став однією із причин появи підпільних антисовєтських організацій у наступне десятиліття. У 1929-му співробітникам ГПУ вдалося виявити та ліквідувати підпільну «Українську Демократичну Народну Партію». Ця організація була заснована 1926 року у великому українському селі Новотроїцьке Маріупольської округи (тепер – у Бердянському районі Запорізької області), а її мета полягала у підготовці населення, головним чином – селян, до збройного повстання за відновлення влади УНР. Основний наголос у діяльності УДНП робився на село й селян, як зазначалося у обвинувальному висновку: «Враховуючи загальний стан у країні, нестачу деяких продуктів харчування, хлібні утруднення, невдоволення куркулів політикою Соввлади на селі, проведенням колективізації, хлібозаготівель тощо – “УДНП” своєю метою ставила зрив цих заходів…».
Лідером підпільної організації був Іван Миронець, учасник сільського осередку «Просвіти» доби Української революції. Значний вплив на кристалізацію ідеї підпільної боротьби проти більшовиків справив голод 1921-1922 років, свідком якого став активіст, перебуваючи на Кубані та шахтах Донеччини. Повернувшись до Новотроїцького він й створив УДНП, результатом трирічної діяльності якої, за визначенням співробітників державної безпеки, стало створення середовища людей, які працювали серед селян, а останні потім зривали виконання заходів комуністичної партії на селі.
У 1928 році, через проведену хлібозаготівельну кампанію, яка мало відрізнялася від практик «воєнного комунізму», розпочався новий етап антисовєтського селянського спротиву. Примусовими хлібозаготівлями та селянською позикою й іншими непопулярними заходами, режим поступово «електризував» селян, які сприймали компартійних активістів в якості ворожої армії й, зважаючи на поведінку та дії цих діячів, мали на це усі підстави. Лідери комуністичної партії особливо не приховували свого напіввійськового походу на українське село. У передовій статті газети «Червоне Запоріжжя» від 20 грудня 1932 року щодо мобілізації більшовиків міста на негайне завершення хлібозаготівель містилися заклики: «Нищівніше вдар по куркульському саботажу! Разючу відсіч самопливу, алілуйщині, примиренству! Вище класову чуйність на фронті боротьби за хліб!».
Село з відповіддю не забарилося. Від весни 1928-го усією Україною прокотилася хвиля антисовєтських виступів, які у деяких місцевостях набували характеру відкритого збройного опору. Роберт Конквест називав їх збройними повстаннями, що нагадували про події «першої селянської війни 1918-1922 років».
В Запорізькому краї протистояння влади й селян у цей час виливалися головним чином у «жіночі заворушення» та «волинки». У с. Кам’янка Запорізького округу близько 600 селян більше двох годин блокували будинок райвиконкому, вимагаючи хліба. У інформаційному зведенні ГПУ зазначалося, що серед мітингарів було чутно антирадянські вигуки. Хвиля «жіночих заворушень» охопила всі районні центри Мелітопольського округу. Ці виступи були придушені співробітниками ГПУ та міліції за допомогою масових арештів.
«Волинки» відбувалися у селах Санжарівка, Марфопіль (Гуляйпільський район), Новоданилівка й Хитрівка (Оріхівський район), у них взяло участь до 100 осіб. Масові виступи відбулися у Запорізькому та Михайлівському районах: Розумівка (5 «волинок», 400 осіб), Мар’ївка (1/200), Біленьке (2/300), Любимівка (2/450) та Широке (5/1500). В деяких населених пунктах виступало по 20-30 промовців. Найбільший виступ відбувся у с. Широкому. Він тривав півтора місяці, а на ліквідацію селянського заворушення виїжджала оперативна група НКВД. Було заарештовано 9 активістів, зі сторони селян мала місце спроба роззброїти військових.
Справедливі вимоги селян владою характеризувалися як «пожвавлення антирадянської, куркульської діяльності», кінцевою метою якої був зрив хлібозаготівель. 18 листопада 1932 року було прийнято постанову політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп» зміст якої зводився до вимог виявити «контрреволюційні центри», які саботують та зривають хлібозаготівлі й інші заходи комуністів. На території сучасної Запорізької області подібні антирадянські групи були виявлені у багатьох населених пунктах та районних центрах, від Запоріжжя до Поліг, Мелітополя та Бердянська. У Василівському районі було виявлено «українську контрреволюційну повстанську групу», до складу якої входили колишні петлюрівці та махновці, очолювані старшиною Армії УНР Бутом.
Серед акцій антисовєтського спрямування на території Запорізької області на початку 1930-х, окремої уваги заслуговує поширення листівок Українського революційного комітету, адресованих українським селянам із акцентом на проблемах Голодомору.
У 1930-му з’явилася відозва «Селяне, не давайте хліба більшовикам!», автор чи автори якої застерігали, що «марево голоду знову насувається на Україну». Відповідно, український народ знову буде вмирати голодною смертю, оскільки, як у 1921-1922 роках, більшовики заберуть хліб з України. У 1932 році було поширено звернення «До українських селян», які вже страждали від голоду. У тексті містилося порівняння політики більшовиків на селі із панщиною в російській імперії. Щодо причин та сутності голоду зазначалося наступне: «Люди вимруть, але землі нікуди не подінуться й легше буде радгоспи заводити… Народ з голоду покірним стає, слухняним, як сіра худоба». У обох випадках зазначалося, що єдиний спосіб врятуватися від усіх бід та негараздів – боротися за відновлення УНР.
Актуалізація проблеми Голодомору відбувається у роки німецько-совєтської війни на тих територіях, які опинилися під німецькою окупацією. В рамках досліджуваної проблеми нас не цікавить те, як окупаційна влада використовувала усі неґативні явища совєтської доби, зокрема голод й репресії, для проведення аґітаційної діяльності. У фокусі дослідження – діяльність ОУН (популярно званою «бандерівською») на території Запорізької області. Мережу осередків ОУН на території реґону створили члени Південної похідної групи, розподілені до підгрупи «Г», яка складалася з трьох роїв. Основним джерелом для вивчення історії діяльності українських націоналістів на території області є документи совєтських органів державної безпеки, зокрема – протоколи допитів. Виокремимо цікаву закономірність цього виду документів, принаймні для досліджуваного реґіону. Проблеми голоду в Україні, як підґрунтя антисовєтських настроїв, не обговорювалися слідчими та заарештованими членами ОУН й прихильниками націоналістичного руху. Обов’язковим елементом допитів було з’ясування причини переходу на антисовєтські позиції кожного окремого допитуваного. Слідчі могли зазначити про куркульське походження, участь у подіях Української революції та махновщині тощо, однак жодної згадки про голодні 1921-1922 та 1932-1933 роки ми не зустрічаємо.
Станом на сьогоднішній день опрацьовано кілька сотень архівно-кримінальних справ, які стосуються діяльності ОУН на Запоріжжі під час війни. Однак лише у одному з протоколів допиту Сергія Гармаша, вчителя із с. Семенівка Мелітопольського району, ми знаходимо згадку про Голодомор 1932-1933 років. Мова йшла про організовані оунівцями наради педагогічних працівників округи і виступ на одному із заходів керівника ОУН у Мелітополі Михайла Вінтоніва («Михася»). Доповідь останнього стосувалася історії боротьби України за незалежність й містила згадки про події Української революції та окупацію українських земель більшовицькою росією, що в кінцевому результаті мало неґативні наслідки. В якості прикладу, який би це підтверджував, доповідач навів дані про 1932-1933 роки, коли Україна мала вдосталь хліба, однак його було вивезено комуністами й український народ був приречений на голодну смерть.
Голод 1946-1947 років припав на час, коли МГБ намагалося ліквідувати українське націоналістичне підпілля та відділи повстанської армії. Паралельно до боротьби за незалежність, тривала боротьба за фізичне життя. Західні області України не були охоплені голодом, відповідно жителі Наддніпрянщини намагалися роздобути там продукти харчування. Члени ОУН, в свою чергу, намагалися від наддніпрянців отримати інформацію про особливості ситуації на місцях, а також передавати через голодуючих, які поверталися додому, аґітаційні матеріали. У звіті про роботу технічного звена Букачівського районного осередку пропаґанди ОУН (Івано-Франківська область) за червень 1947 року вказувалося, що спеціально для поширення на Наддніпрянській Україні було надруковано 11 видань: 1. За що бореться Українська Повстанська Армія; 2. До української молоді Східної України; 3. Постанови ІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН; 4. Українці, брати зо східних областей; 5. До голодуючих; 6. Брати з-над Дніпра; 7. Чому ми боремося з московським большевизмом; 8. Українська жінка в боротьбі за УССД; 9. Облуда – а демократія; 10. Процес денаціоналізації України; 11. Загальні пропаґандивні заклики. Вказані матеріали було розіслано у 9 областей Наддніпрянської України, зокрема і в Запорізьку: «Літературу вислано переважно через голодуючих та вчителів зі СУЗ, яким при передачі літератури і припорученні завести її в означене місце наділювано збіжжям та іншими харчовими продуктами».
Наслідком зустрічей підпільників із голодуючими, або ж взагалі із жителями Наддніпрянщини, мали стати відповідні звіти. Для цього напрямку роботи було розроблено спеціальні опитувальники, зокрема «Теми, які треба опрацьовувати у звітах про ситуацію на СУЗ». У розділі №1 містився пункт 19: «що говорить населення про допомогу мешканців Західної України для голодуючих у 1946-47 рр.?». Окремий розділ, №9, стосувався безпосередньо проблеми голоду й містив наступні питання: «Як населення пояснює голод у 1946-47 рр. Які були безпосередні причини голоду. Скільки зібрано хліба, скільки віддано державі, а скільки одержало населення на трудодні; Наслідки голоду. Подати точні дані, хто помер з голоду (поіменні списки), яка кількість людей з даної місцевості ходила в західні області за хлібом, докладні описи бандитських нападів, які були наслідком голоду, голод як спричинник розкрадання державного майна і репресії зі сторони влади і т. п.; Які прояви голоду в 1947-1948 рр. і наслідки його».
Совєтська влада в чергове публічно намагалася уникати відповідальності за дії, які спричинили новий голод. Відповідальних (винних) шукали серед умовних ворогів. Зокрема, у розпорядженні секретаря Запорізького обкому КП(б)У Леоніда Брежнєва від 8 серпня 1947 року про посилення боротьби з ворожими елементами, останні були визначені наступним чином: «залишки ще не викритих ворожих елементів з числа колишніх німецьких пособників, куркулів, сектантів й німецько-українських націоналістів». Відповідно, саме вони здійснювали акції проти заходів совєтської влади на селі (виконання плану хлібозаготівель), зокрема – поширювали аґітаційні листівки.
Станом на сьогодні відомо про одну антисовєтську організацію, яка діяла на території Запорізької області у 1947-1949 роках і виникла на ґрунті невдоволення політикою совєтської влади, що спричинила голод. Мова йде про «Групу українських підпільників», яка виникла у м. Гуляйполе, а пізніше поширила свою діяльність також на обласний центр. За соціальним складом, учасники організації (в основному, 17-річні юнаки) походили із робітничих та селянських родин: «товариші по роботі, сусіди за місцем проживання». Вони у розмовах критикували устрій в ссср й мали бажання щось змінити для покращення життя. Єдиним можливим на той час взірцем боротьби для них залишалися представники українського визвольного руху, які діяли на території західних областей України. Інформацію про ОУН та УПА молодь отримувала від земляків, які працювали на Заході.
Ідея створити молодіжну підпільну організацію виникла у двох 17-літніх уродженців Гуляйполя Яков Трояна та Володимира Семенюти у березні 1947-го. Часто спілкуючись й обговорюючи жахливі умови життя та праці в ссср, вони дійшли висновку, що винна у цьому політика керівництва комуністичної партії. Одна з головних проблем, яку обговорювала молодь, стосувалася нового голоду і його причин, а також винуватців.
На перших, організаційних, зборах Групи обговорювалися питання практичної діяльності. Яків Троян пропонував одразу ж розпочати індивідуальний терор проти тих, хто представляв совєтську владу на місцях. Зокрема, мова йшла про голів колгоспів, які не давали хліба селянам. Саме їх підпільники визнавали безпосередньо винними у голодуванні населення. Підпільник Петро Литвиненко вважав, що терор проти окремих представників влади нічого не дасть, оскільки на місце вбитого прийде інший. Однак кожне вбивство матиме наслідком «зайвий галас», що призведе до провалу організації, яка не мала ще відповідного досвіду боротьби.
Група українських підпільників із осередками у Гуляйполі та Запоріжжі були викрита співробітниками УМГБ Запорізької області, які за рахунок вдалої реалізації аґентурної справи «Голос Америки» змогли заарештувати всіх членів організації у 1949-му.
Відомий юрист-міжнародник Рафаїл Лемкін називав Голодомор 1932-1933 років «класичним прикладом совєтського геноциду». Традиційний сільський уклад було знищено, а самі селяни були або мертвими, або приниженими, або ж розкиданими по таборах, що охопили усю території ссср. Сотні тисяч сиріт, залишившись без повноцінної української родини, зростали не українцями, а совєтськими громадянами. Ті селяни, яким вдалося вижити, несли в собі тягар відчуття провини й безпорадності. Як зазначив Тимоті Снайдер, совєтська держава зламала тих, що хотіли незалежності для Української республіки й тих, які хотіли певної незалежності для себе та своїх родин.
Одним з прямих наслідків Голодомору став «смисловий вузол»: українська мова та культура = голодна смерть. Він утворився внаслідок збігу обставин, коли завершення Голодомору співпало із швидким згортанням українізації та стрімким розгортанням репресій проти «українських буржуазних націоналістів». Таким чином, страх смерті від голоду несвідомо переносився на ситуацію, пов’язану з відродженням та функціонуванням української мови та культури.
Євген Головаха зауважив, що політична акція Голодомору завдала дуже істотних змін психології селянства, якому влада дала урок страху: «якщо буде опір, буде голод. А для людини немає нічого жахливішого, ніж голод, – адже це розтягнута смерть, розтягнута репресія». Таким чином, було знищено волю до опору режимові, прищеплено суспільну безвільність і безпорадність. Крім того, ще одним наслідком Голодомору, як і планували його організатори, став залишковий патерналізм і поставлення людей у цілковиту залежність від держави.
У грудні 1933 р. у львівському часописі «Діло» наводився діалог жителя західних теренів України із втікачем з УССР із досить характерним питанням та відповіддю: «І нема ніяких відрухів, як так люди терплять? – Де може людина спухла з голоду бунтуватися? Нічого не можна вдіяти».
Психологічними наслідками Голодомору стали катастрофічне зменшення життєздатності та життєстійкості українського народу, нівелювання рис, які визначають суб’єктність особистості, таких як людська гідність, національна гордість, сміливість, ініціативність, наполегливість тощо. Слушно зауважив Віталій Космина, що геноцид щодо селянства не мав на меті його тотального винищення, оскільки й надалі хтось мав працювати на селі. Страта голодом відбувалася з іншою, доволі прагматичною метою: зламати опір селянства політиці колективізації й повністю «інтеґрувати» його в тоталітарну партію-державу, поглинувши у підвладну виробничу організацію. Для цього мали бути витравлені всі ознаки традиційних структур суспільства, якісь натяки на людську гідність, самостійність і самоповагу, врешті-решт, самі згадки про звичай і традицію. Саме голод, повільна смерть у муках, мав стати головним спогадом селян про минуле і на довгі десятиліття ґарантувати їхню покору владі та дисципліновану працю в колгоспі. Паралізувати самі думки про непокору, боротьбу саме із цим режимом.
Для совєтської влади (більшовиків) голод став надійним союзником. Загибель у бою із поневолювачами завжди породжує міт боротьби, що спонукає до продовження опору. Страта голодом породжує страх і стратегії особистого виживання. Голод 1921-1922 років підірвав традиційний селянський устрій, що стало однією з причин остаточного затухання повстанського руху. Голодомор 1932-1933 років став кульмінацією війни йосипа сталіна з українським селянством, яке через свій традиційний уклад життя залишалося носієм націоналістичного світогляду й надалі було налаштоване проти заходів совєтської влади. Голодомор, як найбільший (хоч і перший, та й не останній) злочин мав фізичні та ментальні наслідки, які неґативно вплинули на формування осередків організованого націоналістичного руху на початку 1940-х рр. на Наддніпрянщині, і Запорожжі зокрема. Післявоєнний голод, хоч і спонукав до спротиву, однак останній не отримав широкої підтримки. Це вже був час не боротьби, а виживання.
Тож підсумуємо. Особливістю боротьби совєтського більшовицького уряду із українським повстанським рухом на початку 1920-х років стало використання голоду як одного з ефективних способів упокорення. Наслідком нової хвилі селянської антисовєтської боротьби під час проведення колективізації стала страта голодом у 1932-1933 років, що мала на меті знищення традиційного сільського укладу й, відповідно, соціальної бази визвольного руху. Голодомор – не лише акт геноциду, але й превентивний удар КП(б)У та органів деравної безпеки по основних ментальних рисах українського села, які не дозволяли перетворити його на «ґвинтик» системи. Перші результати «упокорення села» проявилися під час німецько-совєтської війни, коли селяни здебільшого обирали стратегії особистого виживання, часто уникаючи активного спротиву окупаційним системам.
Голод 1921-1922 років дозволив більшовикам прискорити ліквідацію залишків повстанського руху та національно-культурних товариств. Нові джерела супротиву, який почав розгортатися у другій половині 1920-х років та сягнув апогею у 1930 році, були знищені за допомогою політики тотальної зачистки українського села у 1932-1933 роках. Внаслідок цього новий етап боротьби за незалежність у 1940-х вже не мав такої значної соціальної бази на Запоріжжі й Наддніпрянщині загалом, на відміну від західних областей, де совєтизація розпочалася лише у 1939 році й була короткотривалою. Післявоєнний голод став причиною появи антисовєтських самостійницьких організацій, однак вони не змогли побороти систему з її фаховим репресивно-каральним апаратом.
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”.
