Даниїл Козачок
Коли мова заходить про шпигунів, більшість людей уявляє собі щось із фільмів: суворі костюми, темні підвали, загадкові розмови в провулках. Та у випадку росії усе значно банальніше – кукурудзяні поля, закинуті села і фальшиві документи. Саме так виглядає «конвеєр» з виготовлення глибоко законспірованих агентів, який Кремль налагодив у Бразилії. Історія Сергія Черкасова, якого викрили як шпигуна ГРУ, лягла в основу гучного розслідування американського New York Times, а пізніше й інших західних ЗМІ. Саме звідти світ дізнався, як російська розвідка вирощує своїх «тіней» – людей без минулого, без майбутнього, із вигаданою біографією, заточених лише на одне – служити імперському гною під назвою Росія.
У бразильському містечку Падре-Бернардо, загубленому серед нічим не примітної провінції, роками мешкав чоловік, відомий усім як Віктор Мюллер Феррейра. Насправді його звали Сергій Черкасов, він був агентом ГРУ і вів подвійне життя, використовуючи підроблене свідоцтво про народження. Завдяки слабким місцевим реєстраційним системам, він отримав повний пакет документів бразильського громадянина: паспорт, водійські права, ідентифікаційний номер. Потім навчався у США, намагався влаштуватися до Міжнародного кримінального суду в Гаазі, аби шпигувати зсередини. Зрештою, його викрили, заарештували у Бразилії та засудили до 15 років за використання фальшивих документів. Але історія не набула такого резонансу, як мала би, бо російська отрута давно розповзлася по світу.
Бо Черкасов не один. Ще один агент – Михайло Мікушин, який працював дослідником в Університеті Тромсе у Норвегії під вигаданим ім’ям Жозе Ассіс Джаммарія. Успішний, інтегрований у європейське наукове середовище, він писав про безпеку в Арктиці, поки його не викрили, як чергового шпигуна ГРУ. Або історія Герхарда Даніеля Кампоса Віттіха, на перший погляд, звичайного власника 3D-друкарні в Ріо-де-Жанейро. А насправді –російського агента Шмирьова, який утік до Москви разом із дружиною, також агенткою. За ними залишився лише порожній офіс і багато запитань.
Росія системно використовує Бразилію, як інкубатор для створення фейкових особистостей. Це дешевий, але ефективний спосіб – віддаленість від Європи, відсутність ретельної верифікації документів і достатньо розвинена інфраструктура дають змогу виростити агента нібито «з нізвідки», якому повірять у будь-якому американському чи європейському університеті. І ці агенти – не голлівудські карикатури з пістолетами, а добре освічені «невидимки», які проникають у ключові міжнародні інституції, посольства, дослідницькі центри. Вони – тиха зброя старого імперіалізму.
А поки бразильські вербувальники ФСБ лише починають викликати резонанс у західній пресі, німці вже судять за це. У Німеччині триває процес над трьома чоловіками, яких обвинувачують у шпигунстві й підготовці диверсій на користь Росії. Один із них –громадянин Німеччини, інші – вихідці з країн колишнього СРСР. За даними слідства, вони збирали інформацію про критичну інфраструктуру, розвідували логістику військової допомоги Україні, і, що найстрашніше – готували підрив об’єктів, пов’язаних із постачанням зброї. Людей, які користувалися свободами Європи, Кремль перетворив на знаряддя війни. І це не шпигунський роман, це наша реальність.
Ці історії – лише верхівка айсберга. Від Сан-Паулу до Берліна російські спецслужби створили тіньову імперію впливу. Через тиск, гроші, шантаж або просто тупу імперську ідеологію, яка засіла в головах. Але кожна така викрита операція – це тріщина в бетоні російського гібридного фронту. І чим більше світ дізнається, тим більше шансів, що на цьому бетоні невідворотно з’являться тріщини.
Те, що Росія, з її фантомними амбіціями, досі продовжує клонувати шпигунів у різних країнах – це не лише про шпигунство. Це про те, що імперія не може жити без паразитування. Вона пронизує світ, як гниль: тихо і системно. Вона бреше, створює фантомів, щоби лишитися живою. Але час гною закінчується. І що більше таких історій стануть публічними – то швидше цивілізований світ закриє цю сторінку раз і назавжди.
