У липні 1942-го у концтаборі Аушвіц опинилися двоє рідних братів Степана Бандери — Василь та Олександр. Вони були у складі першої групи членів Організації Українських Націоналістів (бандерівців), яких депортували до одного з найжахливіших місць ХХ століття. Звідти живими вони уже не вибралися.
Від загибелі братів Бандер минуло понад 80 років, проте обставини смерті досі малодосліджені. У радянській історіографії ОУН не згадували взагалі, позаяк вони псували картину “буржуазних націоналістів”, які коляборували з Гітлером. У польській — побіжно, переважно в працях останніх двадцяти років. У травні 2023 року в архіві Інституту Національної пам’яті Польщі в архіві Державного музею Аушвіц-Біркенау співробітниця Центру досліджень визвольного руху Олеся Ісаюк виявила документи, які розкривають нові подробиці смерті Василя та Олександра Бандерів у концентраційному таборі Аушвіц.
Аушвіц і “Нойбау”: командо, що стало вироком
30 червня 1941-го за ініціятиви Організації Українських Націоналістів революційної під проводом Степана Бандери у Львові проголосили Акт відновлення Української Держави. Історична подія стала несподіванкою для усього світу, зокрема, і Німеччини. Акт суперечив планам нацистів щодо використання українських територій у власних інтересах. Відтак уже в липні гітлерівці розпочали репресії проти членів ОУН(б). Тоді під арешт взяли Степана Бандеру. Спочатку — допити в Кракові, згодом, з кінця липня 1941 по січень 1941 — в’язниця у Берліні на Александерпляц. З січня 1942 його запроторили у концтабір Заксенгавзен у Німеччині, де він перебував у спеціяльному блоці для “особливих в’язнів”.
Восени, під час тотальних арештів 15 вересня 1941 року ґестапо заарештувало й молодших рідних братів Степана Бандери, які також були активними учасниками українського націоналістичного руху. Після допитів у складі першої групи членів ОУН(б) їх відправили до нацистського табору Аушвіц. 27-річний Василь Бандера прибув до концтабору 20 липня 1942-го. Через два дні сюди ж привезли і 31-річного Олександра.
Після короткого “карантину” обох братів направили до команди “Нойбау” — одного з найжорстокіших зовнішніх командо табору. “Нойбау” займалося будівництвом нових бараків на ділянках, прилеглих до території концтабору. Робота була фізично виснажливою, а для ослаблених в’язнів — непосильною. Керував командо оберкапо Юзеф Краль, який мав репутацію жорстокого і нещадного наглядача. Систематичні знущання у “Нойбау” призвели до загибелі Василя та Олександра Бандерів.
За однією з версій, особливо жорстоке ставлення до братів Бандер могло спровокувати їхнє прізвище, яке викликало асоціяції з вбивством міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького — організатора пацифікації українців у Галичині. 15 червня 1934 року замах на польського посадовця здійснив член ОУН Григорій Мацейко за рішенням Революційного трибуналу організації. Координував операцію з боку Крайової Екзекутиви ОУН безпосередньо Степан Бандера. На Варшавському процесі 1936 року його засудили до смертної кари, згодом вирок замінили на довічне ув’язнення.
Свідчення очевидців
Тривалий час дослідники вважали, що Василь та Олександр Бандери загинули одночасно в одному командо. Однак аналіз документів свідчить про те, що вони померли з різницею у кілька тижнів. Окрім архівних документів, історію братів Бандерів реконструюють на основі спогадів п’ятьох членів ОУН(б), які були в’язнями Аушвіцу: Омеляна Коваля, Петра Мірчука, Олекси Вінтоняка та Данила Чайковського.
Найбільш ранні спогади Данила Чайковського вийшли друком у 1946 році, найдетальніші — Олекси Вінтоняка — у 1992-му. Повний варіянт спогадів Омеляна Коваля світ побачив лише в 2016 році у Львові. Цікаво, що акценти в цих спогадах змінювалися залежно від часу написання. Якщо Данило Чайковський не акцентував на національному походженні вбивць Василя Бандери, то пізніші мемуаристи, наприклад, Роман Малащук, підкреслювали саме національний аспект трагедії.
Додатковим джерелом інформації стали протоколи Франкфуртського процесу ґарнізону Аушвіцу 1963-1965 років. Найбільш детальні свідчення про загибель Василя Бандери залишили українські в’язні концтабору.
Петро Мірчук згадував, що Василь Бандера став жертвою жорстоких знущань з боку табірної адміністраціїв з першого дня перебування у таборі. Особливою жорстокістю вирізнялися оберкапо Краль та унтеркапо Подкульскі, поляк із Перемишля. Вони змусили Бандеру залізти в бочку з водою, обсипали його цементом і терли щіткою обличчя та голову. Потім примусили носити цемент на поверх, а згодом знову повели до льоху для чергових знущань. «Вечором після таких тортур, з людини залишилася тільки тінь… Його занесли з праці до табору і відставили до таборового шпиталю на “кранкенбав”, де він скоро закінчив серед мук життя», — писав Мірчук.
Петру Мірчуку вдалося вижити і написати спогади “У німецьких млинах смерті”, він був свідком на Франкфуртському процесі. Став членом Організації Українських Націоналістів за кордоном, співредактором часописів, автором першої історії УПА та фундаментального “Нарису історії ОУН”.
Останній день життя Василя Бандери у концтаборі ще детальніше описав Омелян Коваль. За його словами, найбільших знущань завдавав унтеркапо Подкульский, який примушував Василя до найважчої роботи — перевезення бетону тачками слизькими від дощу риштуваннями. У той день Василь кілька разів падав, і врешті був залитий бетоном. Цю сцену побачив оберкапо Краль, який крикнув: “Цо то за свіня? Скомпаць го!” — що стало сиґналом до жорстокої розправи. «Вони миттю… схопили Василя за руки й за ноги і коміть головою занурили в бочку з водою, яку ми вживали для розроблювання бетону… Команда Подкульского припинила “купальну” процедуру і поклала Василя біля бочки. На щастя, Василь задержав віддих і не захлиснувся водою, але до роботи вже не підвівся», — згадував Коваль.
Після війни Омелян Коваль мешкав у Бельгії, заснував і очолював Спілку Української Молоді, був співзасновником Світового Конґресу Українців. Став успішним бізнесменом, не прийнявши громадянства Бельгії до отримання українського у 1997 році.
Про звірства свідчили не лише українські, а й польські в’язні. Їхні свідчення руйнують міт про суто національну мотивацію злочинів. Рудольф Жачек дав ще більш відверті свідчення: “…з ініціативи Краля і на його розпорядження підлеглі Краля, Ковальский і Мікульский закатували двох братів Бандер, українців, членів українського уряду. Краль намовляв і мене бити українців і закидав мені, що я, як форарбайтер, ставлюся до в’язнів поблажливо…”.
Рудольф Жачек давав докладні свідчення на користь Бандерів та загалом українців, водночас звинувачуючи унтеркапо у співучасті у вбивстві. Його свідчення перекривалися з даними Данила Чайковського і Петра Мірчука, тоді як інші польські в’язні вказували на Жачека як на капо.
Один із капо команди Марута Фелікс згадував конкретний епізод: “…той Бандера був у моїй групі і під час бетонування стіни на першому блоці він був зайнятий також, я був на горі, а він возив бетон і під час возіння того бетону його покликали поверхом нижче і там, як я довідався, його тяжко побив Ян Голус і Францішек Мікульский, чи бив Краль, не знаю, сам же Мікульский потім хвалився всім, що то він його так побив”.
Свідком масових знущань був і Ян Скальский: “Я бачив, як Краль Юзеф разом з німцями мордував в’язнів, між іншими і братів Бандерів, чув навіть крики тих людей, як вони нелюдськи стогнали, того дня загинуло кілька осіб, серед них брати Бандери”.
“Справа Краля”
Розслідування загибелі братів Бандер проводила комуністична влада Польщі в 1952 році — через п’ять років після операції «Вісла» і ще за життя Сталіна. “Справа Краля”, яка отримала свою назву від прізвища наглядача, — це 412 аркушів документів слідства у справі коляборації з нацистською владою та участі у вбивствах в’язнів Аушвіцу. Розслідування проводили працівники воєводського управління Громадянської міліції в Катовіце.
Тривалий час ця справа залишалася поза увагою дослідників через нетипове місце зберігання — архів у Катовіце, а не в центральних архівах, де зазвичай зберігаються документи про українсько-польські відносини. Олеся Ісаюк вперше побачила цю справу у травні 2023-го. Папку з документами дослідниці, яка шукала інформацію про українців в Аушвіці, показав директор архіву музею Аушвіц-Біркенау Войцех Пльоса.
— Справа була датована 1952 роком, тобто виявилось, що міліція комуністичної Польщі розслідувала загибель братів Степана Бандери, — акцентує Олеся Ісаюк. — Коли я розгорнула папку, то помітила, що в документі вся інформація про Бандер від поляків, але те, що вони розповідали, доповнювало те, про що писали бандерівці настільки, що можна було порівнювати послідовність подій по днях, а то й по годинах.
Справа Юзефа Краля стала джерелом унікальної бази свідчень — майже сотня колишніх в’язнів Аушвіцу поділилися спогадами. Переважна більшість матеріялів — це свідчення колишніх в’язнів-поляків, причому як на користь обвинувачення, так і на захист. У справі свідчень українців немає. Свідчення в’язнів-українців, переважно, в силу обставин, членів ОУН (б), дослідниця Олеся Ісаюк збирала окремо. Зрештою, бандерівці, які були свідками трагедії, станом на 1951-1952 рр. перебували в еміґрації.
Проаналізувавши документи з’ясувалося, що лише невелика частина свідків були справді очевидцями. Левова частка обвинувачень ґрунтується на табірних чутках, здогадках або непрямих свідченнях. Характер звинувачень теж варіюється. Одні називають Краля учасником злочинів, інші — ініціатором або тим, хто толерував насильство. Трапляються свідчення й про його активне заохочення до злочинних дій. Водночас більшість засвідчує його причетність без чітких деталей.
Варто зауважити, що національність свідків не корелювала з їхніми свідченнями. Олеся Ісаюк стверджує, що траплялися випадки, коли свідок не повідомляв нічого конкретного про епізод із Бандерою, але надавав подробиці про злочини Краля у “польських” епізодах. Наприклад, Владислав Смальский під час допиту розповів: “…йому було дуже важко возити цемент. Під час того воження я бачив, як Краль Юзеф… бив в’язня Бандеру держаком від лопати по голові, спині і руках у жорстокий і немилосердний спосіб, так що той в’язень зрештою знепритомнів і впав на землю… Окрім того, я не бачив більше випадків знущань Краля над в’язнями…”. Він також зазначив: “…Краль особисто і за допомогою своїх капо переслідував Бандерів…”.
Сценарій вбивства збігся у свідченнях щонайменше двох поляків — Владислава Смальского та Яна Скальского — з тим, що описували у спогадах члени Організації Українських Націоналістів (б). Цікаво, що обидва поляки походили з теренів Західної України, отже цілком могли мати неґативне ставлення до українців, — зауважила Олеся Ісаюк.
Франкфуртська конфронтація
Після звільнення Юзеф Краль виступав свідком на процесі ґарнізону у Франкфурті, де відбулася фактична конфронтація між ним та членами ОУН(б), які проживали у Західній Німеччині та США. Проте Краль вразив суддів надзвичайно емоційною розповіддю про будні Аушвіцу. Це відбулося ще до появи братів Бандер в залі суду, що дуже вплинуло на об’єктивність суддів, разом з незнанням і нерозумінням специфіки Східної Європи. Він апелював до своєї “польськості”, і заявив, що українці користувалися особливими привілеями під наглядом одного з адміністрації Аушвіцу — Штарка. Зрештою, весь епізод звівся до битви взаємного українсько-польського обурення.
Варто зазначити, що Юзеф Краль — сілезець, уродженець реґіону, де домінував польсько-німецький антагонізм. Сілезія була ареалом соціяльних протиріч: шахтарі-поляки проти німців-інженерів та власників виробництв. Реґіон відчував на собі наслідки “веймарського синдрому” з боку німців та пам’ять про сілезькі повстання.
— Географічно Сілезія була віддалена від Галичини та Закерзоння, українців там майже не було. Це робить малоймовірною наявність у Краля особистих антиукраїнських стереотипів, — зазначає Олеся Ісаюк. — Сам він під час процесу у Франкфурті заявив, що на момент убивства Бандерів не мав поняття, хто вони такі.
Цю версію підтверджував і Петро Мірчук: “…бльоковий, райхсдойч — поляк зі Шлеська, не мав тої ненависті до українців, що її виявили польські в’язні на одинадцятому бльоці, що походили з західніх українських земель”.
Однак численні свідчення в’язнів-поляків вимальовують портрет жорстокого і цинічного кар’єриста. Свідки неодноразово зауважували, що Краль намагався сподобатися есесівцям та демонстрував швидкий “кар’єрний ріст” від рядового в’язня до оберкапо.
— Справжня ідентичність Краля залишається загадковою. Чимало свідків згадують про його відмінне володіння німецькою мовою і дружні стосунки з есесівцями. Питання про те, ким себе вважав Краль і якою мовою спілкувався, стало одним із тих, які особливо цікавили слідство, — каже дослідниця.
Відтак нові дослідження спростовують стереотипне уявлення про виключну провину в’язнів-поляків. До того ж, у спогадах членів ОУН(б) є численні позитивні згадки про співв’язнів-поляків. Крім того, головний підозрюваний Юзеф Краль належав до так званих “шльонзаків” — уродженців Сілезії, які практично не мали контактів з Україною і українцями.
— Наявні свідчення про добрі відносини між ув’язненими “бандерівцями” та поляками руйнують стереотипи про тотальну ворожнечу, — стверджує Ісаюк. — Леонід Мостович згадує польських офіцерів, які його донесли власними руками до дверей бараку, не давши таким чином загинути. Омелян Коваль розповідає про переговори з польським підпіллям. Михайло Марунчак описує співпрацю з поляками на “ревірі”. Ці спогади доповнюються свідченнями колишнього в’язня Аушвіцу професора Казімєжа Смолєня про солідарність з боку бандерівців і невидання співв’язнів-поляків.
Дослідниця дійшла до висновків, що згідно з описами ситуації Данила Чайковського та Омеляна Коваля, вбивцями були капо польського походження — безпосередньо підлеглі Краля. Сам Краль фігурує радше як спостерігач, наказодавець та контролер, що збігається з численними польськими свідченнями.
— Пряме твердження одного з підсудних на Франкфуртському процесі, унтер-офіцера Богера, підтверджує, що один із працівників політичного відділу, Макс Грабнер, віддав розпорядження про вбивство Бандерів, — розповіла деталі справи Олеся Ісаюк. — Особливо вражаюче свідчення колишнього в’язня Євгеніуша Носаля, зафіксоване у таємному донесенні одного з колишніх в’язнів: командо під керівництвом Краля було “командо до викінчення” — туди потрапляли в’язні, які за пляном адміністрації табору мали бути вбиті.
Своє специфічне становище підтвердив і Краль під час Франкфуртського процесу, стверджуючи, що адміністрація Аушвіцу вимагала від нього доносити на решту в’язнів і виконувати “особливі доручення”, про деталі яких він замовчив.
Вікторія Бугайова,
«Локальна історія»
