В аптеку зайшов чоловік років п’ятдесяти. Сивина на скронях, бліде, все в зморшках обличчя, спантеличеність чи то збентеженість у погляді говорили, що він чимось пригнічений.
— Допоможіть. Може, якесь зілля у вас є, бо ліків від моєї недуги я досі не знайшов ні в одній аптеці.
— А що болить у вас? — зацікавлено запитали його.
— Душа…
Знизавши плечима, жінка в білому халаті намагалась дізнатися, що насправді з людиною тратилося.
— Яка причина вашого захворювання?
Гадаючи почути у відповідь: «негаразди в сім’ї», «розлучення» чи інше, до неї долинуло тихе, вимовлене з болем чи то з докором:
— Фіалки.
— Як? — знову запитала в чоловіка.
І той, перевівши важке дихання, витерши піт, що виступав на скронях і на чолі, повів мову про дитинство, про свою матір.
— Дуже любила мене мати. Жили удвох на околиці села. Батька свого я не пам’ятаю: мати говорила, що москалі живцем кинули у криницю… Коли я підріс, поїхав вчитися до міста, там і залишився.
Його очі наповнювалися слізьми, і час від часу він прикладав руку до серця.
— Спочатку часто приїжджав до матері: по три, а то й більше разів на рік. Але місто засмоктало мене: труднощі на роботі, вдома ненагодована сім’я…
Згодом отримали квартиру. Думаю, поїду до матері, привезу її, нехай побачить мою господу. Відтак передумав — доведу до ладу — і вже тоді поїду. Минуло ще два роки. Мати вже сусідкою листа передала. Дуже просила приїхати. Я знав, що поїду до неї, обов’язково, але не міг знайти вільного часу. То вікна дофарбовував, то ванну плиточкою облицьовував, а то ще якась робота.
Уже пізно восени я все-таки зібрався навідати маму. Іду в поїзді, на душі ніяково. Крізь силу хочу уявити зустріч з мамою. Думаю: «Приїду, впаду на коліна, обцілую руки матері, нехай вибачить старенька, що призабув дорогу до її порогу… Там, пам’ятаю, ще тоді стеля у сінях обвисла. Тепер, мабуть, і обвалилася. Нічого, я взяв відпустку і все доведу до ладу. Оновлю хатину, обгороджу садибу, дровець на зиму придбаю…»
Десь далеко вдарив дзвін. Якась незнана тривога пробігла по всьому тілу.
Від важкої ходи забилось дихання у грудях. На плечах — рюкзак. Купив матері хустину. Казала, що холодно їй взимку — придбав тілогрієчку, купив теплого светра. Може, зрадіє старенька… Зупинивсь, як укопаний. На подвір’ї багато людей. Похорон. Кого ховають? Матір?!
Підійшла сусідка:
— Мати до останку виглядала тебе. Так на ослоні біля вікна і заснула, не прокинувшись уже більше… У сінях для тебе приготувала мішечок картоплі, квасолі, у ящичку — бурячки, капуста, морквиця… На столі залишила конверт… з грішми — тобі пристарала. Сама недоїдала, а яку копійчину мала — для тебе берегла… Ти не приїжджав, а дуже вже хотіла побачити, весь час згадувала, кликала у снах: «Синочку, синочку…»
У грудях пекло, серце готове було вирватись чи тріснути, розірватися всередині. Хотілось кричати, ридати. Я проклинав місто, квартиру, себе…
І коли тепер приходжу на могилу матері, на мене завше дивляться маминими очима фіалки, посаджені тут сусідкою.
Г. Помазанська, «Золота пектораль»
Мої дорогі діти! Завтра ви приїдете до мене в гості… Ви побачите, що я старію. Будь ласка, будьте терплячі і спробуйте зрозуміти, через який етап життя я зараз проходжу…
Якщо я або тато будемо вам розповідати те, що вже розповідали рік тому, якщо ми будемо повторювати одні й ті ж історії знову і знову, не переривайте нас, щоб роздратовано помітити: “Ти це вже розповідала. Пару хвилин тому“… Просто послухайте. Будь ласка. Постарайтеся згадати ті часи, коли ви були маленькими, і я читала вам одну і ту ж казку знову і знову, поки ви не засипали.
Коли я кажу, що не хочу зараз приймати ванну, не сердьтеся і не бентежте мене. Краще згадайте, як вечорами після важкої роботи ми вмовляли прийняти душ вас, коли ви були дітьми. Адже ви не дуже любили його, чи не так? Коли ви бачите, наскільки я неосвічена в тому, що стосується нових технологій, просто дайте мені час навчитися. І не дивіться на мене так!.. Пам’ятаєте, як я терпляче вчила вас робити щось нове належним чином? Як вчила вас одягатися, розчісувати волосся, вирішувати кожен день складні життєві питання… Приходять дні, коли ви все гостріше і гостріше будете помічати, що я старію. Прошу вас, будьте терплячі.
І спробуйте зрозуміти, через що я проходжу, намагаючись розібратися в ваших гаджетах.
…Якщо я іноді втрачаю думку або нитку розмови, дайте мені час згадати, про що йде мова. Не нервуйте. Не проявляйте нетерпіння і зарозумілість.
Просто знайте: найголовніше для мене – бути поруч з вами. Ви завжди будете займати головне місце в моєму серці… Коли мої старі, втомлені ноги не дозволяють мені ходити так само швидко, як ходите ви, просто подайте мені руку і налаштуйте свій крок під мій. Я точно так само подавала вам руку, коли ви тільки вчилися ходити…
І в ці дні мені не було сумно! Просто побудьте трохи зі мною. Спробуйте зрозуміти мене. Дайте мені можливість дожити до кінця своє життя з любов’ю і трепетом. Я бережу час, проведений з вами і сприймаю його як дар. З великою посмішкою і величезною любов’ю я закінчую цей лист. Просто хочу нагадати: “Я вас люблю”, мої солодкі діти!
«Слова для душі»
МАТЕРІ
За все, що маю, дякую тобі,
За все, що маю і що буду мати…
Ночами сняться зорі голубі
І вишні білі на причілку хати.
Немов пилину, світ мене крутив,
Ловив я мрію і мету високу.
Пробач мені, що тяжко завинив, –
Лишив тебе на старість одиноку.
Та й що я знав, коли із дому йшов,
Хіба я міг в ту пору зрозуміти,
Яка святиня – мамина любов,
Яка то мука – як лишають діти.
Аж отепер, як став я батьком сам
І час прийшов стрічать і проводжати,
Я знаю ціну тим святим сльозам,
Які тобі судилося спізнати.
Тому і сняться зорі голубі
І вишні білі на причілку хати.
Тому спішу подякувать тобі
За все, що маю і що буду мати.
Луків Микола
