Крізь століття так влучно, так проникливо і так злободенно промовляє для нас цей справжній велет українського народу.
Перечитую нині його твори – і ніби він звертається саме до нас: його перестороги і настанови, його біль і туга, його палка і ніжна любов до України, його заклики і категоричність – все це живе в нас сьогодні, ми живемо цим.
Бо слово Тараса – це слово правди, свободи і надії.
«Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!» – ці слова під час війни стали нашим гаслом, нашою надією. І згадую символічний випадок, коли у звільненій Балаклії на Харківщині наші бійці ЗСУ зірвали банер з проросійським змістом про «адін народ», а під ним виявився портрет Шевченка з цими рядками… Бачимо приклад того, як пам’ять і слово людини – живуть, як можна промовляти, підтримувати, рятувати, мотивувати крізь століття.
Тарас Шевченко ще не вивчений, до кінця нами не пізнаний, бо «совєти» багато чого на нього «накутали» і прибрехали, аби приховати його справжнього. Як людина – він вдосталь настраждався за своє коротке життя. Зі своїх 47 років він 24 роки провів у кріпацтві, 10 – на засланні, а решту – під наглядом жандармів.
І хоча він не встиг відчути усієї повноти буття, вільного, благополучного життя на Батьківщині – він точно знав, чого бажає своєму народові: волі, свободи, миру, любові й добробуту у рідному краї.
Живучи в XIX столітті, Шевченко справедливо викривав тих, хто й зараз вдерся на нашу землю. Викривав через біль, страждання, лють і руїни, які вони після себе лишали тоді і лишають нині. Він їх не називав росіянами, він висловлювався інакше: «чужі люде», «недолюди», а їхніх українських посіпак — «раби, підніжки, грязь Москви»…
Шевченко попереджав про злодюжну й загарбницьку сутність московщини, її ненаситність, злість і загребущі руки.
Сьогодні Шевченко разом з нами боронить рідну землю. Боронить своїм «духовним мечем» – палким, влучним словом, щоби справдилося:
«…І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі».
Митрополит ЕПІФАНІЙ
