Михайло Басараб
Треба констатувати, що ми не виконали це важливе завдання.
Початок повномасштабної війни і відвага української нації викликали захоплення у нас самих і всього світу. Це зумовило височенний емоційний запит буквально на все українське у нас і за кордоном. Безмежна аудиторія готова була безлімітно споживати все про Україну.
Виник шанс і часовий аванс для того, щоб закарбувати в українській масовій свідомості аксіому, що все російське – це буквально зброя проти нас. І для того, щоб захистити свій периметр від росіян назавжди, на заміну всьому російському в Україні має тотально і остаточно прийти українське. Кожній найпримітивнішій особі її ж мовою треба було донести, що російське буквально вбиває. І що перехід на українське – це не забаганка чи мода, а необхідний крок для порятунку здоров’я і життя.
За кордоном раціоналізація запиту на українське необхідна для формування справедливого уявлення про нас і про наше минуле. Це важливо для формування у світі сталої, а не тимчасової лояльності до України.
Такої роботи не провели. Навіть не почали. А якщо десь щось і було, то надто мало. Тривалість війни закономірно загасила емоційне сприйняття. Над формуванням раціонального не працювали.
Якби ми вчасно зайнялися раціоналізацією суспільного запиту на українське, то зараз точно була б краща ситуація з ТЦК. І російської мови кожен з нас довкола чув би менше. І донатів у волонтерські фонди було б більше. Тут можна продовжити про багато що інше.
Раціональна потреба в усьому українському для кожного з нас здатна сама по собі істотно підвищити нашу обороноздатність. Почати діяти у цьому напрямку ніколи не пізно, а навіть дуже доцільно. Це має стати державною політикою.
Проблема також дасть свої негативні плоди згодом. Ми приречені повернутися до зайвих дискусій на непотрібні теми, які мали б з після цієї війни відпасти назавжди за визначенням.
