Михайло Брайчевський досліджував 1500 років історії української державности.
Михайло Брайчевський був одним із дуже небагатьох, хто зумів у часи відлиги повернутися до української історичної школи 1920-1930-х, яка була ліквідована сталінщиною, і своїми фундаментальними дослідженнями підтвердив та примножив висновки академіка Грушевського про тисячолітню Русь — першу Українську державу, яку створив український етнос.
Михайло Брайчевський (1924-2001) увійшов в історичну науку з кінця 1950-х і став відомим після публікації двох фундаментальних праць: «Коли і як виник Київ» та «Походження Русі».
Від 1959-го по 1968 рік науковець працював в Інституті історії України. Але минулого року в цій установі про столітній ювілей Брайчевського забули, тож є сенс нагадати, за що, власне, Михайла Брайчевського називають найвизначнішим українським істориком періоду другої половини ХХ століття.
Він першим порушив питання щодо відтворення по-варварськи зруйнованих святинь українського народу — Успенського собору та Михайлівського Золотоверхого монастиря. Дожив до їх відновлення і заповів по смерті розвіяти свій прах біля стін Михайлівського собору.
Монографія «Коли і як виник Київ»(1963)
Найпопулярнішою версією щодо початку історії Києва є леґенда про трьох братів — Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь. Михайло Брайчевський науково довів, що цей стародавній переказ — не вимисел літописця.
Кий був реальною історичною особою — полянським князем (поляни — праукраїнське плем’я), що жив наприкінці VI—на початку VII ст.
Він мав дипломатичні зв’язки з візантійським імператором, зробив невдалу спробу закріпитися у пониззі Дунаю і, нарешті, виступив у ролі засновника Києва, збудувавши на Старокиївській горі перше укріплення — замок (його знайшли археологи), що й названий ім’ям Київ.
Кий започаткував князівську династію Києвичів. Її останнім представником був Аскольд — видатний правитель, що прославився досягненнями як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.
«У ІХ-Х ст. Київ був найбільш значущим містом Східної Європи», — стверджує Михайло Брайчевський.
Свої висновки він обґрунтував на підставі вивчення численних археологічних матеріялів, добутих на розкопках, і зіставлення їх з інформацією з руських літописів, візантійських хронік та вірменським епосом.
Монографія «Походження Русі» (1968)
Ця праця вийшла у часи, коли радянська історична наука пропаґувала концепцію походження російського, українського та білоруського народів з єдиної та мітичної «древнерусской народности» і в такий спосіб обґрунтовувала історичну закономірність «злиття націй».
Брайчевський у своєму дослідженні спростував улюблену кремлівську ідеологему про «спільну колиску трьох народів-братів» і довів, що державне об’єднання слов’янських племен, яке в ІХ ст. отримало назву Русь, постало на споконвічних українських землях і його первинним ядром були «Середня Наддніпрянщина з Києвом, Черніговом, Переяславом».
Стаття «Приєднання чи возз’єднання?» (1966 р.)
1954 року вийшли «Тези ЦК КПРС до 300-ліття возз’єднання України з росією», які маніпулятивно обґрунтовували колоніяльний статус України й утверджували думку про неможливість її розвитку без росії. Після публікації «Тез» термін «возз’єднання» набув сили канонічного, а слово «приєднання» вважалося за крамолу.
Брайчевський став єдиним, хто насмілився тоді у цій темі висловити українську точку зору. У статті «Приєднання чи возз’єднання» він знищив дощенту всі постулати кремлівських «Тез». Свої наукові арґументи науковець подавав ось так: «Академічний словник російської мови слово «воссоединять» тлумачить таким чином: «Вновь соединять разделённые части целого (народа, коллектива и т. п.), снова собирать воедино распавшееся целое (Знову з’єднувати розділені частини цілого (народу, колективу тощо), знову збирати в єдине ціле те, розпалося)». Отже, йдеться про возз’єднання народу, а не народів. З погляду історичного, це є елементарним невіглаством: Україна та росія до 1654 року ніколи не були об’єднані».
Брайчевський докладно і поетапно пояснив, у який спосіб поставала імперська інтерпретація історії України. Доктор історії Юрій Кухарчук називає Брайчевського першим радянським істориком, що «відверто і принципово кинув виклик пропаґандистським структурам, не тільки викривши брехливість їхньої тези про нібито споконвічне прагнення українського народу до статусу колонії в російській імперії, але й показавши, що партійна пропаґанда свідомо і цілеспрямовано фальсифікує історію взаємин України з росією… і цим він врятував честь української академічної науки».
Стаття «Приєднання чи возз’єднання?» машинописним передруком розійшлася всією Україною і потрапила за кордон. В Академії наук УРСР не на жарт перепудилися, і влітку 1974 року в Інституті історії відбулось закрите обговорення статті, на якому автора гостро засудили.
Петро Толочко, один із «суддів» на тому засіданні, висловлював такі претензії: «Автор не спеціяліст… Переяславська рада — це торжество історичної справедливости; автор протиставляє український народ російському… Брошура неґативна і шкідлива. Автор повинен її засудити». (Невдовзі Петро Толочко став академіком НАНУ, а напередодні широкомасштабної аґресії у січні 2022 року він ще виступав на «круглому столі» російського історичного товариства, присвяченому 368-й річниці Переяславської ради, де головував директор Служби зовнішньої розвідки рф Сергій Наришкін).
Брайчевського з академічного Інституту історії за ту статтю звільнили. В народі з цього приводу казали так: «З Академії наук вигнали науку».
Товариство охорони пам’яток: Києво-Могилянка
Брайчевський ініціював створення Товариства охорони пам’яток і розробив його Статут. Зусиллями Михайла Брайчевського було врятовано від переплянування архітектурний комплекс Києво-Могилянської академії, частину споруд якого керівництво розміщеного тоді у ній морського училища вирішило переобладнати під спортивний комплекс.
Зокрема, у знаменитій Конґреґаційній залі за цим проєктом мав бути плавальний басейн. Брайчевський написав низку статей («Зберегти пам’ятки історії», «Велич Київської академії»), які сколихнули громадськість, — і варварський проєкт було скасовано.
«Ув’язнення» в палаті для смертельно хворих
Компартія боролася з Брайчевським, як могла: йому заборонили працювати за фахом, статті не брали до друку, на праці науковця заборонили посилатися, за квартирою було встановлено постійний нагляд.
Але до ув’язнення вченого не дійшло — перешкодив гострий напад апендициту, з яким Михайло Брайчевський потрапив до лікарні «швидкої допомоги» і який на 5 місяців «ув’язнив» його в палаті для смертельно хворих.
Хірург так «майстерно» зумів провести банальну операцію, що довелося робити ще три тяжкі багатогодинні операції, жодна з яких не давала певності на життя.
Що то були за місяці — знає лише дружина вченого Ірина, яка ночами чергувала біля його ліжка, а вранці бігла на роботу. І навіть у цей період, між життям і смертю, у палаті, де лежав Брайчевський, під виглядом хворого спецслужби підсилали свого аґента.
Безробіття майже 20 років
Після звільнення з Інституту історії Брайчевський був безробітним майже 20 років. Тож наукові розвідки писав «у шухляду», а ще брав активну участь у роботі Клюбу творчої молоді (КТМ), на засідання якого збирались кращі представники української інтеліґенції (від поета Василя Стуса, режисера Сергія Параджанова, актора Івана Миколайчука, художниці Алли Горської — і до генія кібернетики Віктора Глушкова).
Михайло Брайчевський читав лекції з історії та давньої архітектури Києва. Послухати Брайчевського приходила сила-силенна людей. Проводив екскурсії-мандрівки в таємниці минулого стародавньої української столиці.
Монографія «Утвердження християнства на Русі»
У 1988 році в союзі на державному масштабі відзначали Володимирове хрещення Русі. Напередодні святкування раптом з’ясувалося, що в Академії наук немає жодного історика, здатного фахово, на належному науковому рівні висвітлити цю подію. І тоді згадали Михайла Брайчевського.
Того року вийшло його фундаментальне дослідження «Утвердження християнства на Русі» з кардинально іншим поглядом на процес становлення нової віри. Брайчевський доводить, що перше офіційне хрещення Русі відбулося за князя Аскольда у 860 році.
Пізніше, у результаті перевороту 882 року, Русь повернули до язичництва. Друге офіційне хрещення 988 року за князя Володимира остаточно проголосило християнство державною релігією.
З монографією «Утвердження християнства на Русі» ознайомився папа Іван-Павло ІІ і запросив українського вченого на аудієнцію до Риму. Але компартія Михайла Брайчевського за кордон не випустила.
Норманська теорія
Норманська теорія — це улюблена імперська байка про те, що Русь заснували скандинавські вікінґи. Ця теорія є ключовою «скрєпой (скріпою)» «общерусской истории (загальноросійською історією)». Її не втомлюється пропаґувати кремлівський диктатор, розповідаючи, як прихід Рюрика до Києва (862 р) започаткував російську державу.
Цю теорію послідовно й арґументовано заперечували видатні українські історики (Максимович, Костомаров, Антонович, Грушевський, Багалій та інші).
Михайло Брайчевський також називав норманську теорію «науково неспроможною». Бо «нормани з’явились на Русі тоді ж, як і в інших європейських країнах… вони втручалися у внутрішнє життя, шукали воєнної здобичі, пропонували свою зброю тому, хто більше заплатить… але то було суто зовнішнє вторгнення, що не відігравало істотної ролі у формуванні Київської держави…».
Михайло Брайчевський (як і Грушевський) вважав Антське царство (VI-VII ст.) предтечею княжої Русі і саме в цьому політичному об’єднанні радив шукати корені української державности. «Отож, не в середині IX ст. з приходом норманів починається історія руської держави, а принаймні на 500 років раніше, і не в мітичній норманській колонізації, а в сфері внутрішнього розвитку самих східних слов’ян».
Показово, що, попри такі поважні арґументи, норманську теорію сьогодні, окрім путіна, продовжують шанувати в Інституті історії НАНУ: з благословення співробітників цього закладу Людмили Гриневич та Вадима Арістова цей улюблений кремлівський міт потрапив 2022 року до навчальної програми з історії для закладів загальної середньої освіти. І тепер українські школярі витоки української державности вивчають не за висновками академічних істориків, а за ідеологемами «русского міра».
«Конспект історії України» (1992)
Брайчевський одним з перших почав викладати у відновленій Києво-Могилянській академії, і робив це за власним підручником «Конспект історії України» (1992). Вчений стверджував, що історія державотворення українського народу є значно глибшою за інші етноси Східної Європи.
Починається ця історія з Антського царства (VI-VII ст.), далі княжа Русь (IX-XIII ст.), держава короля Данила (до 60-х років XIV ст.), Київське велике князівство (до 70-х років XV ст.), козацька республіка Запорозька Січ, яку Брайчевський називає унікальною для середньовіччя політичною організацією з послідовно демократичним устроєм (кінець XV-XVIII ст.). Цей перманентний державотворчий процес в Україні-Русі перервала лише Переяславська угода, яка перетворила Україну на колонію російської імперії.
Фото: «Фейсбук» Інституту енциклопедичних досліджень НАН України
Ірина Костенко, «Україна молода»
