
Ім’я Павла Лопати давно посіло почесне місце серед визначних українських митців діаспори. Його творчість багатогранна, глибоко вкорінена у традицію і водночас відкрита до експерименту, охоплює іконопис, реалізм, сюрреалізм та авторський напрям, який мистецьке середовище влучно окреслило як «лопатизм».
Витоки: Лемківська земля як духовна основа
Павло Лопата народився 20 березня 1945 року в селі Калинів, нині округ Меджилабірці у Словаччині, в історичному регіоні Південної Лемківщини. Сам митець з особливою теплотою описує рідне село, розташоване серед Низьких Бескидів, у глибокій долині вздовж річки Калинівки, оточене лемківськими поселеннями та багатовіковою історією. Саме ця земля, її культура і духовність стали першими джерелами його художнього світосприйняття. Уже в дитинстві проявився його талант до мистецтва. Павло Лопата зворушливо згадує про матір, яка, вірячи у здібності сина, переконувала шкільного директора, що той здатен «намалювати самого президента».
Перші кроки до мистецтва
Вирішальним етапом у становленні молодого митця стало знайомство у Меджилабірцях з чоловіком, який навчався мистецтва у Братиславі, але повернувся в містечко працювати муляром. Саме він дав Павлові перші професійні уроки малювання, що згодом відкрили йому шлях до навчання у Братиславському університеті мистецтв.
Однак історичні події 1968 року, окупація Чехословаччини, різко змінили життєвий курс митця. За запрошенням сестри, яка вже мешкала в Канаді, у травні 1969 року Павло Лопата прибуває до нової країни – Канади, де розпочинає новий етап свого життя.
Канада: праця, навчання і становлення митця
Оселившись у Канаді, Павло Лопата активно працює, поєднуючи різні професії з постійною відданістю мистецтву. Після одруження з Марійкою Чечерською він протягом восьми років навчається у Ontario College of Art, відвідуючи заняття у вечірній час (1978-1986).
Важливий вплив на формування його стилю мала професорка чилійського походження Кармен Сереседа, яка заохотила митця до експериментів у напрямі сюрреалізму. Саме у цей період, попри роботу в різних установах, від Future Bakery до аеропорту Pearson та Української ділової асоціації (UBA), Лопата невпинно творить, присвячуючи мистецтву весь свій вільний час.
Мистецьке середовище та виставкова діяльність
Участь у фестивалях, зокрема Kiwanis Club Arts Festival, відкрила митцеві шлях до знайомств із визначними діячами українського культурногo та громадського життя, серед яких – Михайло Шафранюк, Ярослав Соколик та інші.
Протягом своєї кар’єри Павло Лопата взяв участь у понад 100 групових виставках і провів 38 персональних експозицій у різних країнах світу. Активна участь у фестивалях у Канаді, а також в Американських Рочестері, Детройті, Гантері, Чикаґо та інших містах сприяла не лише популяризації його творчості, але й зміцненню зв’язків у громаді.
У 1990-х роках, отримуючи численні замовлення (до 14 на рік), митець повністю присвячує себе живопису.
Іконопис: між традицією і духовним служінням
Особливе місце у творчості Павла Лопати займає іконопис. Попри те, що формально він мав лише одну шестимісячну лекцію з техніки яйцевої темпери (egg tempera), саме цей напрям став для нього глибоким покликанням. Сакральне мистецтво, яке не лише прикрашає храми, але й творить живий духовний простір, об’єднуючи громаду навколо спільної віри та традиції. Його праці в українських церквах Канади є не просто мистецькими об’єктами, це глибокі символи присутності української культури, пам’яті та молитви.
«Ікони не малюють, їх пишуть», підкреслює митець, наголошуючи на сакральному вимірі своєї праці. Для нього ікона це не лише мистецький об’єкт, а духовний оберіг, невід’ємна частина української традиції. «У кожній українській хаті була ікона, як оберіг, покровитель, та видимий знак Божої присутності в родинному житті» додає Лопата.
Його роботи прикрашають численні храми в Канаді: у Кембриджі, Ґвелфі, Вітбі, Ошаві, Торонто, Монреалі та інших містах. Серед найвизначніших – іконостаси, великі храмові композиції та окремі ікони, зокрема в церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Торонто на вулиці Батерст, де Отець Мак неодноразово запрошував Лопату до праці. Також можна побачити ікону «Богоматір Неустаючої Помочі» у католицькій Церкві Св. Покрови на вулиці Лідс, до розвитку та підтримки якої значно долучився Богдан Головацький, чия праця і відданість теж сприяли поширенню українського сакрального мистецтва.
У католицькій Церкві Святого Великомученика Димитрія на Ля Роуз в Торонто можна побачити низку визначних робіт митця. Серед них, Плащаниця, створена Павлом Лопатою і придбана о. Іваном Татарином після того, як він ознайомився з творчістю художника на фестивалі «Квітка» в Бімсвілі. Цей момент став не лише початком співпраці, але й прикладом того, як мистецтво знаходить свій шлях до сакрального простору через живий контакт із громадою. У цьому ж храмі знаходиться і «Вишгородська Божа Матір», образ, який несе в собі глибину української духовної традиції.
Саме у стінах церкви Св. Димитрія відбулася ще одна важлива зустріч, яка відкрила новий вимір у популяризації творчості Лопати. Тут до митця звернувся Тарас Баран, видавець вітальних листівок, із пропозицією використати одну з ікон для Різдвяної листівки. Лопата підтримав цю ідею, адже вона відкривала можливість донести мистецтво до кожної оселі, зробити його доступним і близьким для широкого кола людей. Ця співпраця продовжилася і в наступних проєктах, зокрема, у створенні Великодніх листівок. Для митця це не було просто комерційне партнерство, а ще один шлях служіння громаді, спосіб познайомити людей із глибиною української іконографії, вплести мистецтво у повсякденне життя, зробити його частиною родинних традицій. Так, через храм, через свята, громаду і через навіть невелику листівку, творчість Павла Лопати набуває нового життя – вона входить у дім, стає оберегом, нагадуванням про віру, культуру і невидимий, але міцний зв’язок між поколіннями.
Реалізм, Сюрреалізм і Лінеарно-декоративний стиль («Лопатизм»)
У жанрі реалізму Павло Лопата здійснив визначний внесок у збереження української сакральної спадщини, створивши унікальну серію з 55 лемківських дерев’яних церков. Ця колекція, виконана олійними фарбами, відображає західноукраїнську архітектурну традицію лемківського типу та стала природним продовженням глибокого зацікавлення митця сакральним мистецтвом.
Особливого значення цій праці надає її подальша доля: у 1999 році приватну збірку передано архієпископу Перемисько-Новосанчівської єпархії, владиці Адаму, завдяки чому зображені церкви, створені в Канаді, символічно повернулися до свого історичного коріння. Сьогодні ця серія зберігається в Єпархіальному музеї при Центрі православної церкви Святої Трійці в Горлицях (Польща). Водночас десятки інших робіт, присвячених лемківській церковній архітектурі, перебувають у приватних колекціях у Канаді, США, Польщі та України, продовжуючи нести світло української духовної традиції далеко за межами її географічного походження.
Паралельно митець розвиває індивідуальну художню мову, поєднуючи елементи іконопису, сюрреалізму з авторським лінеарно-декоративним стилем. Твори, як-от «Богородиця» (1988), «Весна» (1998), «Дівчина і її скрипка» (2017), «Лемківський Сопілкар» (2018), «Бандурист» (2021), вирізняються особливою пластикою лінії, декоративністю та емоційною глибиною. Цей напрям означили як «Лопатизм» – стиль, що поєднує українську образність із фактурою лляного полотна, підкреслюючи природність, органічність і внутрішню експресію твору.
Митець і громада
Громадська діяльність Павла Лопати є невід’ємною складовою його творчого шляху, тихою, але надзвичайно вагомою працею, спрямованою на підтримку українських інституцій, культурних осередків та молодого покоління. Його внесок часто залишається «за лаштунками», однак саме він формує той міцний фундамент, на якому тримається українське мистецьке життя в діаспорі.
Відданість Павла Лопати громаді особливо яскраво проявляється в його багаторічній та активній участі в Об’єднанні Лемків Канади (OЛК). Промовистим прикладом є його участь в облаштуванні залі засідань Українського Національного Об’єднання (УНО) на вулиці Eванс у Торонто. Мало хто знає, що велике полотно з Володимиром Великим в залі засідань, це робота Юрія Козака, сина відомого митця Едварда Козака. Саме Павло Лопата долучився до встановлення цього твору, забезпечивши йому належне місце у просторі, де приймаються важливі для громади рішення. Цей жест — не лише технічна допомога, але й свідчення глибокої поваги до спадкоємності українського мистецтва.
Не менш вагомим є його внесок у виховання молоді. Численні випускні таблo (tableaux), створені Павлом Лопатою, стали частиною візуальної пам’яті українських освітніх інституцій. Зокрема, за ініціативи д-ра Богдана Стебельського, тодішнього директора Школи українознавства імені Юрія Липи та автора рубрики «Література і Мистецтво» в «Гомоні України», митець неодноразово долучався до створення таких робіт. Саме Стебельський, як згадує Лопата, постійно заохочував його «послідовно» працювати над мистецтвом, удосконалювати техніку та не зупинятися у творчому розвитку.
Цю настанову Павло Лопата сьогодні передає молодим митцям: талант потребує щоденної праці, а справжня майстерність приходить лише з наполегливістю і часом. У цьому – не лише особистий досвід художника, але й глибоке розуміння ролі мистецтва як служіння громаді, культурі та майбутнім поколінням. Головною настановою митця для молодого покоління є послідовність: «щоб удосконалити стиль і техніку, потрібно постійно працювати». Саме наполеглива праця, на його переконання, формує справжнього митця.
Творчість Павла Лопати – це не лише художній доробок, а цілісний культурний феномен, у якому переплітаються історія, віра, ідентичність і невтомне прагнення до самовираження. Його мистецтво продовжує жити у храмах, галереях, домівках і серцях тих, хто його відкриває.
Надя Ґерелюк







