Коли зима вже поволі рушає згори, до весни, хочеться згадувати минуле. Пройтися у темряві й насамоті вулицею Героїв Небесної Сотні. Запалити свічку, лишити квітки біля портетів Героїв. Вклонитися кожному. Перенестися подумки й на той сповнений надій і яскравих кольорів, усміхнений, гамірний, дружний, співучий Майдан, яким він був до розстрілів. Згадати поодинці — й разом із друзями, які тоді теж були — тілом а чи хоча б душею — там, де в ті дні билося серце країни, де вирішувалося, чи бути нам, українцям, надалі, і якими нам бути…
У кожного з нас про цей час — свої спогади і свої світлини. Наші очі тоді так багато встигли побачити… Як і Божі очі на плакаті Олександра Мельника, українського художника-монументаліста, живописця, графіка, автора цієї роботи, котра стала одним із символів Майдану і жертовності Героїв Небесної Сотні. Певно, світлини із цими очима і зараз — у фотоархівах тисяч протестувальників…
Від початку митець сподівався: всевидячі очі Господні стануть пересторогою для влади, обеззброять лихі наміри проти свого народу. Вірив, що напис, спеціально доданий перед першим віче — «БАЧУ СПРАВИ ТВОЇ, ЛЮДИНО!», принесе усвідомлення: Господь бачить усе, що відбувається, що ми робимо і чим живемо, — і це зупинить зло. Та побиття студентів, перші розстріли, викрадення і катування свідчили про інше.
А митець і надалі приходив із плакатом на Майдан. Піднімав його якнайвище на багатотисячних віче і на Грушевського, чергував із ним на барикадах. Здавалося, пильні очі Вседержителя фіксують усе добро і зло, яке відбувається в їх полі зору. У найгарячіші дні мітинґувальники просили повернути плакат очима до беркутівців. Та час від часу художник повертав його іншим боком, аби підтримати уважним Божим поглядом людей на Майдані. Адже тим, на чиєму боці правда, важливо знати: Господь бачить їх…
Пізніше на звороті художник написав на підтримку протестувальників щире зізнання, яке підказала йому душа: «ВИ ПРЕКРАСНІ! Я ВАС ЛЮБЛЮ!». Потім його не раз зупиняли незнайомі люди, дякували за підтримку, прохали дозволу обійняти; бувало, казали, що теж його люблять. У найтривожніші дні світлини Олександра Мельника з цим плакатом потрапили на перші шпальти багатьох світових видань. І через роки, буває, його упізнають іноземні журналісти, підходять на вулиці: мовляв, це ж ви були з Господніми очима?
Художників він називає солдатами духовності. Та й сам — один із такого воїнства. Каже, що кожна людина має творити добро. Це і його власний вибір.
ДІДОВА НАУКА
Усі наші цінності, мрії, таланти здебільшого — з дитинства родом. Хоч потім у когось зазнають змін, а в інших — стануть потужнішими, примножуючи родинний життєвий досвід власним набутим, як це сталося з Олександром Мельником.
«Повоєнна» дитина — народився в Малій Офірній, що на Фастівщині, 17 січня 1949 року — він все життя найбільше прагне миру й справедливості для своєї країни і всієї Землі, докладаючи до того значних зусиль. Певно, це ще з дідової казки про Івасика-Телесика, на печі почутої, в якій казковий хлопчик зло переміг. Потім, уже дорослим, художнику випаде ілюструвати цю казку — і пригадається дитяча наука: зло не всесильне, треба лише боротися, добру те — під силу. Це — про цінності. А якщо про таланти, у пам’яті художника й досі — перший малюнок. На якомусь аркушику, простим олівцем, який дала мама — вчителька, перша наставниця сина в читанні й малюванні, аби не заважав перевіряти шкільні зошити. І от уже видно хату, дим із комина…
— В хаті тепло, — каже дитина.
— Чому? — цікавиться мама Анастасія.
— Бо дим іде! — наголошує на очевидному чотирирічний Сашко. На світлині того часу він — маленький хлопчик на стільці в білій панамці, не за віком замислений… А найдавніший малюнок з його архіву, що дивом зберігся, років на 2-3 «молодший». Там над обрієм — сонце з променями, над яким летить голуб. І напис: «МИР». Отак його цінності стрілися з талантами, а там і найбільша мрія народилася — стати художником… Про це мріяв і двоюрідний брат Борис, який загинув на війні, тож Сашко прагнув цього наче за двох. І якщо бачив, що падає зірка, таке бажання загадував.
Любив село, в якому навіть у ті важкі часи малеча почувалася як риба в воді. Відтоді улюблені кольори його — чистого неба і свіжої зелені. Любив свого діда, який навчив онука майже всього, що сам умів. Всотав усім серцем дідову науку: жити так, аби завжди бути гідним свого роду. А що не мислив дідусь і дня без народних пісень, то й Сашкові ті стали близькими. І найперше — про «сизокрилого голубонька», яку Олександр Мельник згодом передав співачці Ніні Матвієнко — і почув у її виконанні. А за мотивами пісні написав картину зі своїми диво-жоржинами, так і назвавши: «Сизокрилий голубоньку, по полю літаєш…».
У сім років ставши киянином, діда з бабою провідував чи не щовихідних. І досі в його майстерні — етюд печі з дідівської хати, де народився, і світлини найдорожчих людей, завдяки яким став собою нинішнім.
ТРИ ЩАСТЯ І РОКИ ВИПРОБУВАНЬ
Першою його оцінкою на уроці малювання в школі стала… двійка: пензлика й фарб у руках не тримав іще. Та до художньої студії по сусідству записався, а в 9 класі й до тодішньої Республіканської художньої середньої школи вступив. На роботах його жило тоді рідне село, хата, оточена вербами, баба з дідом, портрет якого намалював уже студентом Київського державного художнього інституту, що давно став Національною академією. Яким же щасливим був із тієї науки… І вдруге усміхнулось йому щастя: потрапив до майстерні монументального мистецтва Тетяни Яблонської… Тоді якраз прийшов час будувати стареньким нову хату в селі, й улітку контроль над процесом та щоденна участь у ньому лягли на плечі студента. Лише вечорами міг малювати етюди. Пояснювати, чим був зайнятий, у виші не став, та будівництво підказало тему диплома — «Толока».
Тоді й виставляти свої роботи почав. А коли з новеньким дипломом прийшов на Художній комбінат монументально-декоративного мистецтва, це було вже третім усміхом щастя. Звідти й на пенсію пішов.
…Рідному краю потім віддячив, разом із іншими художниками перетворивши сільські зупинки на «картинні ґалереї» з творами земляків. Подав цю ідею Михайло Дмитрів, а втілили спільно, сільчанам на радість, і найперше — дітям…
…У середині 1970-х хотів вступити до Спілки художників, та кдб не пропустило, не пробачило незгоду «співпрацювати». Тоді єдиний спеціалізований салон, де міг придбати полотно, пензлі, фарби, працював лише з членами Спілки художників Києва. З десяток років він не мав ані замовлень, ані виставок, ані заробітку, ані майстерні… Вже за перебудови директор тодішнього Переяслав-Хмельницького історичного музею Михайло Сікорський за рекомендацією Миколи Стороженка доручив зробити мозаїки для Музею хліба. Олександр Мельник створив тоді чотири стели: «Орач», «Сіяч», «Жниця», «Молотник». Це стало першим кроком із глухого кута, назустріч мрії. 1987-го прийняли й до Спілки. Яблонська, побачивши його «вступну» виставку, публічно здивувалася: мовляв, знову Мельник вступає? Та ж він уже класик! А як не стало кдб, згодом і головою секції монументального мистецтва обрали. І знову мав пережити важкі роки, коли держзамовлень вже не було, а приватних — іще…
У непрості часи на його полотні забуяли пелюстки. Із дитинства сприймав усі квіти як диво, коли навесні виростали коло дідової хати. Якось намалював айстру на картині, присвяченій донечці Анастасії. Виглядала як перша сторінка букваря — із Ангелом, Айстрою, Анастасією. Згодом айстра перевтілилася в зірку-жоржину. Квітів на картинах Мельника — не перерахувати. У тих жоржинах — стан його душі…
ПРИМНОЖЕННЯ ДАРУ
Талант, Богом даний, гріх не примножувати, тож пробував себе в багатьох мистецьких іпостасях. І вітражі творив, які й нині можна побачити: «Час Ярослава Мудрого» та «Час Нестора літописця» — в Національному історичному музеї, «Дума», «Пісня», «Казка» — в Національному музеї літератури. І церкви розписував — зокрема, відновлений Михайлівський Золотоверхий кафедральний собор (сюжети «Вхід Господній в Єрусалим», «Зішестя Святого Духа на апостолів», «Зішестя Христове до пекла», «Свята Анастасія», «Свята Євдокія»), і столичний державний академічний Театр ляльок. А церкві в рідному селі матусі, Малій Офірній, у пам’ять про найрідніших подарував образи Архистратига Михайла та, на замовлення сільчан, Андрія Першозваного. У Переяславі — чотири його ґобелени. А на Центральному залізничному вокзалі столиці тисячі пасажирів щодня піднімаються і спускаються ескалаторами повз мозаїки митця, зроблені під час реставрації на початку 2000-х. Високо вгорі, над касовими залами, його «Георгіївський собор Видубицького монастиря», «Брама Заборовського», «Софійський собор», «Покровська церква», «Маріїнський палац». Зробив і монументальні пам’ятні знаки на місці зруйнованої церкви в Теребовлі та біля хати в Жорнокльовах на Черкащині, де народився розстріляний у 1930-х «бойчукіст» Іван Падалка. Вступивши до «Братства Преподобного Аліпія», брав участь у виставках картин духовного змісту.
Певно, міг би озолотитися своїм талантом, оздоблюючи вітражами й мозаїками за смаком замовників нові розкішні палаци, які в Україні невтомно зростають, мов гриби восени. Але тоді це був би вже не цей Олександр Мельник, який переконаний: негоже відкинути українське, наслідуючи чуже мистецтво, чого зазвичай чекали від нього; це — наче вбити своє, відцуратися української мистецької спадщини.
ЗГАДУЮЧИ МАЙДАН
Восени 2023-го в атріумі Національного музею Тараса Шевченка відвідувачів персональної виставки Олександра Мельника «Бачу справи твої, Людино» зустрічав пильний погляд Божих очей з найвідомішої картини художника. Торкався кожної душі, як Господнє зізнання і попередження. На виставку картина прибула з Національного музею Революції Гідності, де стала експонатом ще з 2018-го. Під час авторських екскурсій розповідав про неї: «Написав її ще 2001-го для першої своєї антивоєнної виставки в Києво-Могилянській академії. Це ніби викадрувані очі з образу Вседержителя (Пантократора), зображення Якого є в куполах великих храмів — Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого… Бог ніби з небес спостерігає за людьми».
…Прийти на віче зі своїми картинами Мельник уперше запропонував друзям і колеґам іще 8.12.2013, аби показати: художники підтримують вимоги протестувальників. Виходити з картиною, прикріпивши до неї держак, почав після побиття студентів. А потім додав і відомий напис зі звороту. Був на кожному віче, виходив у гарячі дні. Каже, на Майдан щоразу вів страх втратити державу. Згадував події української історії, коли знищували українську інтеліґенцію, і це додавало рішучості: мають вистояти!
«18 лютого на Інститутській поранили й мене, і роботу. Отримав кулі — в ногу і біля хребта, третя черкнула по маківці. Шви на глибоку рану накладали підпільно». Свої три кулі отримала й картина. Цілили просто в Божі очі… Але Майдан переміг! Уже в Музеї під час реставрації картини один слід від кулі вирішили залишити як свідчення про події тих днів.
…Майдан надихнув Олександра Мельника і ще на одну картину. Коли вночі 11.12.2013 протестувальники, переслідувані беркутівцями, бігли від Лядських воріт до монастиря, уперше з 1240-го Михайлівський Золотоверхий знову закалатав у дзвони, набатом скликаючи киян. Дзвонар, нині священник ПЦУ о. Іван Сидор став прототипом картини Мельника «Дзвонар». Та це — не портрет з натури, а узагальнений образ, в якому часом «упізнають» і Тараса Шевченка, який, без сумніву, був би теж там, якби застав ці часи виборювання Свободи.
Свобода й раніше надихала митця. 2012-го на відкритті виставки «День свободи», протестуючи проти відміни цього свята януковичем, Мельник оголосив: такі виставки триватимуть щороку, доки відновлять свято. Після відкриття наступної в листопаді 2013-го її учасники та відвідувачі пішли на Майдан. А ще за рік, 13.11.2014, указом тодішнього Президента України Петра Порошенка свято відновили вже як День Гідності та Свободи. Брав участь і в мовних мітингах — із гаслом «ДЕРУСИФІКАЦІЯ = ДЕОКУПАЦІЯ = ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ».
ІСТОРІЯ З-ПІД ПЕНЗЛЯ
Олександра Мельника завжди боліло перекручування української історії, зокрема в мистецьких творах. Тож історична тема — провідна в його станковому живописі: триптих «Русь», «Князь на князя, брат на брата», «Нестор і Сильвестр — літописці київські», «Щек, Кий, Либідь і Хорив», присвята Тарасу Шевченку. «Батуринське розп’яття», «Український спас» — на тему козацтва. Картина «Діяння Андрія Боголюбського на Русі» про події 1169 р. — одна з трьох робіт митця, які він, дуже критичний до своєї творчості, вважає довершеними: намалював там усе, як хотів. «Починаючи з часів Батурина, наші нещастя — від сусідів, росії. Навіть з давніших часів, коли Андрій Боголюбський з половцями знищив Київ. Ми заплатили страшну ціну за поразку у визвольних змаганнях 1917 і 1921 років. Та якщо російська імперія не розпадеться, зло триватиме і надалі».
Бажання правдиво змальовувати нашу минувшину 2004-го надихнуло митця зініціювати проведення Всеукраїнської виставки-бієнале «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». Цей найвідоміший і наймасштабніший його задум, спрямований на відродження української історичної картини, — наразі найбільший мистецький вітчизняний проєкт. Перша виставка пройшла в стінах КМА, розповідає Олександр Мельник; «решта дев’ять проходили в Будинку художника, тож від імені Спілки розсилав запрошення по областях, збирав виставковий комітет для відбору робіт. Із експозицією допомагали друзі, виданням каталогів займався сам. Загалом було продемонстровано 2,189 творів. Формат бієнале дозволяє художникам устигнути написати великі історичні полотна. Кожне мало тему; зокрема, присвячувалося пам’яті жертв Батуринської трагедії (1708) та Голодомору (1932-1933), утвердженню духовної незалежності (наданню Томоса); 300-річчю Григорія Сковороди, 200-річчю Тараса Шевченка, 100-річчю Української революції (1917-1921). Одне з бієнале присвятили Революції Гідності та Вітчизняній війні 2014-2015… (Так тоді й назвав — із трьома крапками). Планую видати альбом вибраного з усіх 10 виставок і провести підсумкову, аби наочно продемонструвати можливість створення Музею історичної картини. Вже відібрав 300 кращих творів. Восени звертався в Український дім, але почув у відповідь: мають багато важливіших проєктів. Мимоволі пригадався англійський афоризм: «Де є бажання, там є вихід». Згодом звернувся до Національного художнього музею, пропонуючи провести таку виставку 2026-го, у надії, що цьогоріч там завершать ремонт. Ніби прихильно сприйняли, але питання розглядатимуть лише наприкінці літа. Залишається сподіватися…»
…Були часи, коли пощастило й собі скласти враження від кількох бієнале. Яскравість барв, урочиста й натхненна, живопис як нагадування про власне коріння, співзвучне з українською піснею. Більшість побаченого там загалом сприймалося як мозаїчне полотно українського буття — минулого й нинішнього. Це додавало сили й снаги, очищувало, надихало, озивалося зі стін українським духом.
Іще в 2000-му Олександр Мельник написав картину «Крок», на якій мати підтримує крихітного сина, що переступає через символічний меч. Каже, людство мало би так само переступити через зброю. Сильне передчуття війни виникло в нього ще на Майдані. Потім на одному з бієнале портрети самоспалених Героїв — Василя Макуха й Олекси Гірника — в експозиції об’єднав із новою картиною «Спломенілий цвіт» — присвятою Героям Небесної Сотні та воїнам, загиблим на цій війні. Ще одну написав за сюжетом «Оплакування Христа», як присвяту всім жертвам українського народу.
ЦІНА ПЕРЕМОГИ
Диптих із українськими Мадоннами задумав перед початком повномасштабної війни. Почав писати «Щасливу» — мати з дитям у голубому просторі, в оточенні диво-квітів. Та коли в майстерні на Оболоні від вибухів задвигтіли стіни, зняв із підрамника — і став творити іншу Мадонну, пізніше названу «Неспалимою». Це образ матері на червоному тлі, яка у вогні війни, мов неспалима купина, захищає обіймами дитину. Коли ж довідався про трагедію Бучі, з-під пензля, наче передаючи біль усіх українських матерів, вийшла Мадонна «На згарищі» — в оточенні вогняних квітів і з таким само німбом над головою. Згодом до них додалася ще «Мрія», на якій — молода жінка при надії, постать якої оповита ніжно-рожевим квітом, сповнена сподівань на щасливе майбутнє своєї дитини.
Навесні 2023-го художник представив картину «Перемога. Ніка». Вона — про ціну, яку сплачує наш народ, виборюючи право на Незалежність. Втрати показав символічно, скориставшись алегоричним образом Ніки Самофракійської та рештками грецьких скульптур з музеїв світу: «У давньогрецької богині немає ані рук, ані голови, а я показую, що вони були колись». Тож ця картина — про війни всіх часів і народів. Антивоєнну тему продовжила «Самоспалена планета», в якій друзі митця побачили не пророцтво, але попередження землянам.
«Рідних у госпіталі провідував іще 2014-го. Торік їздив туди, спілкувався з ампутантами, працюючи над «Останніми атлантами». Страшною ціною Україна зупиняє світову катастрофу — в нас уже понад 50 тисяч ампутантів… А скільки гине людей? На скільки нас вистачить? І чи рахують ці втрати Європа, весь світ?» — розмірковує митець. Його чуйна душа і цього разу відгукнулася віршами: «Зранені, скалічені атланти Наших днів новітній творять міт…»
«На тому тижні провідував Івана Любиш-Кірдея — оператора аґентства ,Reuters’, який три тижні був у комі, отримавши в серпні 2024-го важкі поранення внаслідок російської атаки по готелю в Краматорську. Викарабкався, але досі в госпіталі. Нещодавно привітав його там із днем народження. А двох моїх племінників уже забрала війна…» — розповідає про те, що болить.
Його наступна робота також — проти війни. «Ця тема невичерпна. Її осмислюватимуть ще й наступні покоління. А ми з колеґами, що можемо, робимо зараз». 2023-го з-під його пензля народилася картина «Відродження». На ній із чорного квадрата — як у Малевича — зростає пишний, ніжний цвіт. Це – присвята майбутньому повоєнному відродженню України.
«У сьогоднішній війні з московитською ордою ми обов’язково переможемо. Та для цього має допомагати кожен. Сам жертвую, скільки можу. Нині передав гроші на дрони. Віддаю твори на благодійні аукціони, за кошти з яких закуповують і «швидкі», й евакуатори для фронту. Іноземці на виставці дуже гарно сприймали, аташе з питань культури посольства США навіть сльозу втер… Мистецтво у цій війні допомагає Україні. Воно — наша зброя, той дзвін, у який калатаємо на весь світ, аби пробудити сонних, байдужих до чужого горя і болю, майбутнього свого і вселюдського. Несемо людям правду про історію нашого народу, аби він зміг твердо стати на своє історичне підґрунтя, свідомо творити новітню державу, бути у ній господарем. А після війни не лише художникам — усім нам вистачить роботи, аби Україна стала ще кращою», — вірить Олександр Мельник.
Ольга Гойденко, «Прадниця»
