Подивився інтерв’ю тепер уже колишнього голови Шевченківського комітету Юрія Макарова для «Української правди», записане одразу слідами гучного скандалу, сподіяного ним же і невідомими громаді особами з високих кабінетів чи то ОПи, чи Мінкульту.
Кілька суб’єктивних зауваг з цього приводу.
Пан Макаров під час інтерв’ю всіляко намагався експлуатувати образ такого собі «вільного художника».
Проте, як на мене, лукавить пан Макаров.
Насправді це демонстрація ліберального цинізму, загорнутого в претензійну обгортку і припудреного образом такого собі «європейського денді». Така собі гра на чималий сеґмент тієї публіки, котра виросла на дешевому фейсбучному хайпі і яка множиться щодень геометрично. Адже чого там гріха таїти: ідоли і авторитети нині скинуті додолу, і смачно, з поросячим вереском, потоптані натовпом, критерії поцінування таланту розмиті розливаним морем графоманії і свояцтва, а енерґетичне поле культури становить собою печальну руїну з поодинокими вцілілими вежами і з метикуватими «ушлими» пастухами, що їх найняли, талановито перейнявши естафету від невдах-папєрєдніков, новітні розпорядники держави.
«Ну що ж, бур’ян. Він теж – немов би квіти, коли нічого іншого нема…»*
Деякі зізнання «мислячого ліберала» Макарова мене шокували. Не хочу копирсатися в його «інтелектуальних», на витрішки, розмислах. Скажу лишень, що пишатися своєю необізнаністю у правових питаннях для голови Шевченківського комітету – абсурдно навіть у нашій країні, де й тепер, у час великої кривавої війни і великої драми українського народу, вельможам закони не писані. Так само мало честі в зізнанні п. Макарова про те, що один з лауреатів Михайло Назаренко (справді непоганий літературознавець), а також інший лауреат – безперечно чудова «Хорея козацька» – його друзі. Шокував п. Макаров зізнанням у тому, що, на жаль, не встиг номінувати на премію ще одного свого «товариша» – Леся Подерв’янського. Уявляю, як бідний Шевченко перевертався б у своїй могилі «серед степу широкого», якби Макаров «встиг дати» йому Шевченківську премію. А ще уявляю, як члени Шевченківського комітету гуртом слухають, розвісивши вуха, нетлінні перли нашого «генія обсценної лексики». (На можливі звинувачення мене в пуританстві відповім лаконічно: не плутайте вбиральню з церквою, а нудистський пляж з консерваторією).
Так само не буду акцентувати увагу на шлейфі дурного запаху довкола Макарового друга Назаренка у зв’язку з його «російським слідом». Про це писано-переписано більш ніж достатньо, але подиву не викликає. Адже і Макаров, і його нинішні покровителі від культури – в кращому разі «общєдємократи», котрі виросли з підштаників Булгакова (хоча й не всі його читали, але це не має значення), і для яких Бандера досі – чорт рогатий, яким треба лякати телевізійний лохторат. Історія з Назаренком класично лягає в прокрустове ложе державної гуманітарної політики, що її провадять теперішні культурні генерали і полковники. В цьому ложе українській національній культурі відводиться місце в шароварній резервації, натомість російський режисер вільно проводить в Україні «дитячі кастинги» для ролей малолітніх жертв Бахмута, а пихата рашистська журналістка з «демократичним» ізраїльським паспортом «абсолютно офіційно» транслює свої репортажі («всьо нє так адназначна») з території згорьованої України…
«Уродилась рута, рута…»
Якщо в суспільній свідомості нині, в контексті лютої війни з ненависним ворогом, відбуваються суттєві метаморфози, то сфера культури залишається таким собі стоячим болотом з каламутною водою, в якому добре вручну виловлювати рибку. Чим це загрожує – зайве казати. Відсутність чіткої, системної, національно зорієнтованої і базованої на європейських цінностях державної гуманітарної політики – ознака того, що ми досі не порвали пуповину, яка зв’язує нас з проклятим «русскім міром», у якому слідом за Булгаковим обов’язково приходять ворожі танки і сіють смерть.
Знатний зашквар довкола Шевченківської премії – одна з відрижок цього проклятого «русского міра».
*рядок з вірша Бориса Олександрова-Грибінського.
Михайло Сидоржевський, «УЛГ»
Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка у четвер, 16 березня, випустив офіційну заяву, в якій прокоментував скандал щодо вручення Шевченківської премії цього року.
Члени Комітету нагадали, що їхні повноваження за законом закінчилися після вручення Шевченківської премії 2022 року. Через воєнний стан погодилися на пропозицію продовжити працювати аж до його завершення.
Але через незгоду з механізмом створення нових номінацій члени Комітету подають у відставку: “У нинішніх обставинах, коли нас поставили перед наміром змінити правила Положення Національної премії імені Тараса Шевченка ad hoc, додати нові номінації та пришвидшити процедуру відбору, члени Комітету не бачать можливості продовжувати роботу – і складають свої повноваження”.
Заяву підписали 13 членів Шевченківського комітету: Дмитро Богомазов, Володимир Войтенко, Майя Гарбузюк, Тамара Гундорова, Ростислав Держипільський, Римма Зюбіна, Алла Мазур, Люба Морозова, Віктор Плоскіна, Юлія Сінькевич, Ірина Славінська, Остап Сливинський, Євгеній Стасіневич.
Раніше свої повноваження в Комітеті склав його голова Юрій Макаров і одна з членкинь Влада Ралко.
