Тарас Компаніченко
Тарас Компаніченко – кобзар, лірник, мультиінструменталіст, історик музики, поет, народний артист України. До безлічі його іпостасей і досвідів, з 2022 року додалась добровольча служба в ЗСУ.
Що для вас як кобзаря, бандуриста, лірника означає той факт, що ви стали учасником реальної війни з росіянами?
Я відчуваю відповідальність. Можливо, це таке міфологізоване, а може й ні, уявлення про кобзарів, але вони були в минулому співцями-воїнами. Або співали про воїнські подвиги, чесноти, були літописцями доби. Про це можна казати іронічно-скептично, але вони справді були такими.
Кобзарі були літописцями лицарського чину, суспільного стану, покликанням якого було захищати свою націю від поневолювачів. А, ширше, кобзар був співцем, який виконував універсальні твори, пов’язані з морально-етичними пошуками.
Розповідаючи архетипічні, як ми тепер кажемо, історії, кобзарі показували, як треба бути. Вони були і носіями моралі, і тими, хто формує суспільну поведінку, моральні імперативи.
Війна – «багатий» матеріал для кобзаря?
Так. Моя відповідальність у тому, що я мушу писати про минуле, щоб відкривати українцям спадщину, яку вони не знають. Водночас мені треба зв’язуватися із сучасністю. Мене питають:»А є якісь пісні теперішні?». І я співаю.
Буває, коли пісні є надто болючим тригером. Мене, прям як у тому анекдотичному епізоді у фільмі «Поводир», питають: «”Ось ви все про смерть, війну. А можете щось веселе?» – Можу! «Гречаники».
В армії дуже важливе почуття, що ми творимо одне ціле. Коли в перші дні після вторгнення ми були в бомбосховищі, часто співали з побратимами твори, які багато хто знає: «Червону руту», щось таке. Співали разом, щоб підтримати єдність.
Здається, у публічній площині ви продовжуєте традицію шляхетного ставлення до ворога. Я правий чи ні?
Мабуть, це пов’язано з тим, що я цитую Грицька Чупринку, видатного українського поета та зв’язкового головного отамана Симона Васильовича Петлюри, якого розстріляли 1921 року в Лук’янівській в’язниці.
Я цитую його «Друже мій, вороже» і кажу, що ніхто із сусідів так про ворога не писав сто років тому. В цій короткій поезії сконденсовано той етос, який вже тоді не знаходив відгуку, бо зброю брали хами і негідники.
На звірства часто люди не можуть відповідати шляхетними вчинками. Бо, як писав інший видатний поет Степан Руданський, «Кров за кров катам нашим. І муки за муки». Коли люди бачать смерть своїх близьких, виникає огида та бажання вбити, стерти з лиця землі це поріддя, яке принесло зло, тортури, муки, нещастя, зґвалтування, грабунок, знищення цілих сіл і містечок.
Але місія і священника, і капелана, і, мабуть, кобзаря, в тому, щоб ми цей затуманений помстою погляд трохи прояснювали. Бо ми говоримо, що воюємо за любов. Нами керує любов, а не страх, не помста сліпа. І ми не повинні уподібнюватися до вчинків ворогів наших. Щоб помста не творила в нас людиноненависництва, щоб не змушувала нас робити вчинки, за які соромно.
Це така певною мірою позиція тверезого серед кривавого бенкету, де всі сп’яніли.
Але хіба можна такого жорстокого і безпринципного ворога перемогти ось цим лицарством?
Я теж задаю собі це питання. І у приватних розмовах його чую. Але ми маємо триматися того морального стрижня, який все ж таки в нас є. Який не дозволяє чинити того, що чинять над нами. Розхитування моральних цінностей – один із засобів війни, тиску на нас.
Чи можна вистояти проти росіян, сповідуючи кодекс лицаря? Складне питання. Але сповідуючи цей кодекс, ми ставимо вищу планку. І це дозволяє залучати до нашої боротьби порядних людей з інших країн. Вони мають бачити в нас не лютих звірів, а добрих воїнів, лицарів, які вміють воювати та вбивати загарбника.
Багато хто в тилу живе очікуванням перемир’я. Що кажуть українські думи тим, хто вірить у мир з росіянами? Що скажете ви?
Це ілюзія. Звичайно, люди втомилися від війни. У нас війна затяжна, на виснаження, війна ресурсів. Але головне, що вона екзистенційна. За право бути українській нації. У нас немає іншого вибору, окрім як воювати. Якщо вони нас завоюють, не буде жодної форми існування України.
Всі сподіваються на мир. Бажання миру – природне. Але ж ми говоримо про справедливий мир. Ми сподіваємося на той мир, який буде прийнятний для того, щоб далі могла існувати Україна – демократична, цілісна, ціннісна, європейська, українська.
Ворог, говорячи про «мир», декларує, що від України залишиться дещо нижче пояса. Їхні пропагандисти, ідеологи саме так це формулюють. Переможно для себе і принизливо для нас. Все, що залишиться від України, має бути з російською мовою, церквою і тому подібним. Все має бути у московській орбіті. А сама Україна має бути буферною зоною.
Мир, на який сподівається втомлений обиватель, для несвідомого, можливо, українця є прийнятним. Але він абсолютно неприйнятний для України в цілому. Я не бачу близьких перспектив для того, щоб цей мир був реалізований. Немає жодних передумов для цього. Ми не визнаємо і не можемо визнати вимог, які ставить перед нами Москва.
Нас, на жаль, чекає довга війна. Треба якомога ефективніше працювати, бути якомога згуртованішими. Щоб це була не війна «когось», а наша спільна справа заради того, щоб українці, наші діти, внуки були господарями на цій землі.
Де українцям знаходити додаткові сили для подальшої боротьби?
Ще одне складне питання. Ресурсна база у Москви більша. Це велет, з яким ми боремося. Але росіяни не величні. Тут згадується формула, яка з’явилась після повномасштабного вторгнення – Давид та Голіаф. Давид переміг силою духу, вмінням, удатністю.
Звичайно, ми можемо сподіватися на чудо, диво-зброю, на новітні технології. Ми маємо амбітні плани на створення своєї ППО, балістики, хоч і відстаємо у масштабуванні. Але поруч з тим є сильний внутрішній ресурс. Попри всі розчарування суспільство залишається мобілізованим. Сила-силенна людей за підтримки держави і без неї задіяна в тому, щоб чинити опір. Вони діють не через примус, не через вигоду, а через чисту мотивацію серця. Є тваринна потреба вижити, вистояти, і водночас є внутрішня свобода.
Громада вільних людей – потужний ресурс, який, я вірю, дасть свої плоди попри все. Світ побачить плоди цього великого духу!
Розмовляв Євген Руденко
