Юрій Щур
18 травня ми згадували трагічні події 80-річної давнини, коли з наказу злочинців, які стояли при кермі совєтської держави, було вчинено геноцид – з рідних земель виселено кримських татар (киримли). Жахливим було вигнання й життя на чужині. А дорога додому була тернистою й розтягнулася ледь не на довгих півстоліття.
«Небажаним є масове відвідування Криму висланими татарами», – писав у доповідній, адресованій республіканському керівництву, у березні 1957 року начальник Управління КГБ по Кримській області полковник Шалонік. Намагання корінного населення Криму створити національну татарську Кримську державу під час німецької окупації не було прощено, або ж забуто. І кримський головний чекіст у доповідній не скупився на шаблонні звинувачення, що їх традиційно закидали в ссср представникам будь-яких національних рухів спротиву більшовицькій системі: від ледь не тотальної колаборації з нацистами до участі у масових розстрілах мирних жителів.
За даними, що наводив Шалонік, за рішенням совєтського уряду з Криму було вислано 190,370 кримських татар. Однак, скаржився чекіст, Указом Президії Верховної Ради ссср від 28 квітня 1956 року обмеження щодо спецпоселення з кримських татар було зняте. Саме з того часу татари масово почали приїжджати на проживання до сусідніх з півостровом українських Запорізької, Херсонської й Одеської областей та Краснодарського краю (рсфср). Звідти й приїздили до Криму, зокрема відвідували ті місцевості, де мешкали до виселення у 1944-му. Туга виселеного народу за батьківщиною сприймалася КГБ як злочин. Серед іншого турбувало «комітетчиків» те, що татари оглядали свої колишні будинки. Чекісти звітували, що колишні мешканці півострова поширювали серед переселенців, які, власне, й заселилися у житло депортованих, «провокаційні плітки» про своє швидке повернення до Криму тощо і цим викликали панічні настрої серед переселенців.
З приїжджих до Криму татар не зводили ока, за ними невпинно слідувала аґентура. Нишпорки збирали інформацію, яку передавали зверхникам у КГБ. Зокрема, у вересні 1956 року до Криму прибув член кпсс Ібрагім Рамазанов, який працював старшим військовим представником з прийому підводних човнів у Ленінграді (Санкт-Петербурзі). Від нього аґент КГБ дізнався, що кримськотатарська інтеліґенція ставить собі за мету добитися повернення співвітчизників до Криму. Також Рамазанов розповів, що для цього у Ташкенті створений організаційний центр.
У КГБ перевірили цю інформацію й вона отримала підтвердження. У Ташкенті дійсно діяла ініціативна група татарської інтеліґенції, яка добивалася видання газет татарською мовою, організації національних шкіл, театру та вимагала дозволу на в’їзд татар до Криму і повернення їм майна.
У доповідній кримського КГБ йшлося про те, що учасники ташкентського комітету Алядінов, Муртазаєв та Селімов схиляли татар до самовільного виїзду до Криму й силового повернення (захоплення) відібраного у них, під час виселення, майна. Зокрема вони говорили, що «ця мрія завжди буде їх переслідувати, допоки вони на вступлять на кримську землю».
На підтвердження того, що це не порожні балачки, КГБ-істи наводили кілька прикладів. Зокрема, згадували приїзд до села Лучисте (до 1945 року – Демерджі) Алуштинського району Мустафи Джелі, який, начебто, погрожував голові сільської ради й місцевим жителям, говорячи, що «він себе ще покаже».
А татарські патріоти Селімов та Гафаров у вересні 1956 року відвідали письменника Аркадія Пєрвєнцева і вимагали у нього спростування викладених у романі «Честь з молоду» даних про «зрадницькі» дії татар під час нацистської окупації. Принагідно відмітимо, що за цей твір, «присвячений героїчній совєтській молоді та ленінському комсомолу», Пєрвєнцев отримав 1949 року сталінську премію другого ступеня.
Вистачало й курйозних випадків, які також нотувалися чекістами. У 1956 році до Бахчисараю приїздив кримський татарин Сайдамет Бекіров. Чоловік хотів оформити прописку на батьківщині. Для цього намагався використати «слабкості» колишнього секретаря райкому комуністичної партії Бережного, а саме любов останнього до алкогольних напоїв і «зпоював» його. У матеріалах КГБ також згадується татарин Сулейманов, який у свій приїзд до Бахчисараю відкрито критикував та шельмував совєтську владу та уряд.
Зважаючи на ці та інші факти, керівництво Кримського обласного КГБ направляло до Києва поради щодо посилення антитатарської діяльності. Напирало на те, що це потрібно з метою «забезпечення безпеки керівництва партії та уряду, які відпочивають у Криму». Рекомендувалося, зокрема, закріпити в Указі Президії Верховної Ради ссср від 28 квітня 1956 року кримінальну відповідальність за самовільний в’їзд до Кримської області висланих татар.
совєтська влада всіляко намагалася запобігти поверненню кримських татар на півострів: уважно стежили не лише за учасниками руху за повернення, але й за пересічними представниками народу. На боротьбу з кримськими татарами була мобілізована ціла армія нишпорок. Про діяльність останніх йдеться, зокрема, у звітах УКГБ Кримської області за 1957 рік.
Варто зазначити, що спеціальні аґентурні заходи щодо кримських татар проводилися не лише на території півострова, а й в інших місцях совєтського союзу. Татар «тримали на олівці» там, де вони компактно мешкали – наприклад, в республіках Середньої Азії, куди 1944 року було їх депортовано, чи на територіях навколо Криму, де вони оселялися, аби бути ближче до омріяної Батьківщини. Стежили й за окремими представникам народу, де б вони не перебували.
Зокрема, у січні 1957 року до Ленінграда до одного з керівників руху за повернення до Криму Ібрагіма Рамазанова чекісти підіслали резидентку «Москвічку». Її завданням було встановити особи інших керівників кримськотатарського руху та з’ясувати їхні плани. Резидентка повідомляла кураторам, що Рамазанов розповів про свої поїздки 1956 року до Грузії, а також Одеси й Баку. Зокрема згадував, що в Баку відвідав професора фізики місцевого університету Рахмі Гасан Огли Гасанова-Тарпі. «Москвічка» переповіла, що бакинського професора Рамазанов назвав надією кримських татар. Співробітники КГБ одразу ж вчепилися в цю інформацію та встановили, що професор – уродженець Бахчисараю, його найближчі родичі були провідниками кримськотатарського руху й піддані репресіям совєтської влади ще у міжвоєнний період. Також, за даними «Москвічки», Рамазанов зустрічався з кримським татарином Аметом Озенбашли, який вже розроблявся одеськими КГБ-істами.
У Ленінграді резидентка втерлася в оточення Рамазанова, зокрема познайомилася з безпосередніми учасниками руху за повернення до Криму: Якубом Усейновим, Костянтином Ендеком, Євгенієм Евланом та Шакіром Алієвим. Ще одне цінне знайомство чекістської аґентки – директор одного з московських заводів Гафаров. Від нього «Москвічка» дізналася про діяльність у Ташкенті «Спілки письменників кримських татар», очолюваної Шамілем Алядіновим. Останній, нібито, мав дозвіл на збирання матеріалу з історії життя кримських татар на півострові у 1920-1941 роках. На основі цих матеріалів Алядінов мав намір підготувати дослідження, в якому показати внесок кримських татар у розвиток місцевого сільського господарства. За повідомленням «Москвічки», дослідження мало бути використане в процесі боротьбі за повернення.
Ще одним «здобутком» резидентки стала інформація про листування кримськотатарської інтеліґенції. Вона повідомила до КГБ, що тексти писалися татарською мовою арабським шрифтом.
Допоки «Москвічка» нишпорила за татарами у Ленінграді, УКГБ Кримської області відправило до Мелітопольського району Запорізької області аґентів «Шевченка», «Миколу»та «Міщенкову». Потреба в цьому була викликана тим, що на Мелітопольщині проживало чимало кримських татар. Аґенти повідомляли, що татари в районі оселяються за принципами земляцтва, тобто групуються за населеними пунктами, в яких вони мешкали в Криму. Такий поділ пояснювали підготовкою до можливого повернення на півострів, аби разом оселитися в населеному пункті, де мешкали до депортації. Природно, це також непокоїло совєтську спецслужбу.
Тим часом у КГБ звітували, що упродовж 1957 року до паспортного столу Управління міліції надійшли понад 100 заяв від кримських татар з вимогою прописати їх на території Кримської області. Дехто також вимагав разом із пропискою повернути майно (зокрема, й житло) або ж компенсувати їхню вартість. Зокрема, кримський татарин Ридван Гафаров, який на той час проживав в Узбекистані, писав: «…переконливо прошу Вас повернути мене до свого рідного краю, повернути мій дім й мої речі, незаконно конфісковані у 1944 році».
Багато татар, зауважували у КДБ, писали заяви не лише про власне повернення на Батьківщину, але й від імені усього народу. Зокрема, викладач математики Різа Асанов у своїй заяві зазначав, що лише у Криму татари можуть відновити свої національні школи, рідну мову тощо. Студент четвертого курсу фізико-математичного факультету Ферганського політехнічного інституту Ісмет Ізедінов в одній із своїх заяв до паспортного столу Управління внутрішніх справ Кримської області писав: «…кримські татари залишаються поки безправними, приреченими на вимирання». При цьому прохав невідкладно вирішити питання щодо повернення татар до Криму.
Татари не лише вимагали повернення у заявах, але й продовжували поодинці та групами відвідувати Кримську область. Оглядали свої колишні будинки та інші будівлі, говорили місцевим жителям про своє швидке повернення на півострів. Дехто намагався без дозволу залишитися на проживання у Криму, особливо в сільській місцевості. Лише за літо 1957 року через аґентуру було виявлено 19 кримських татар, що намагалися залишитися в області. Усіх, за допомогою міліції, вигнали з півострова.
Полювання на цих самопоселенців, а також на татар, які відвідували Крим, було важливою частиною роботи совєтської спецслужби. Для їхнього виявлення та з’ясування «ворожих» намірів залучалися найфаховіші аґенти КГБ, а під аґентурний нагляд бралися рідні та знайомі виселених кримських татар, які ще проживали в Кримській області.
(Продовження у наступному числі)
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”
