13 грудня виповнилося 160 років від дня народження Віктора Зелінського, українського військового діяча, командира 1-ї Синьої дивізії, командувача Південною групою Армії УНР, дипломата, генерал-полковника Армії УНР, який очолював українські військові місії у Румунії, Польщі та Італії.
Віктор Зелінський народився у відомій своїми розписами Петриківці (за іншими даними – на території сучасного міста Запоріжжя) у збіднілій родині підпоручика російської армії. Його предки козакували, будучи вірними соратниками Богдана Хмельницького, Іванів Виговського та Мазепи. Військову кар’єру обрав собі й Віктор. Навчався у Псковському кадетському корпусі. В 1885 році закінчив Друге військове Констянтинівське училище. Потім навчався у Михайлівському артилерійському училищі.
Перше бойове хрещення офіцера прийшлося на час російсько-японської війни 1904-1905 років у складі артилерійської батареї, перекинутої на фронт з міста Хабаровськ. Війну з японцями Зелінський починав у чині капітана, а закінчив полковником, командувачем гарматного дивізіону, кавалером офіцерського Георгіївського хреста та орденів Святого Володимира усіх ступенів. 17 червня 1911 р. отримав чин генерал-майора російської армії.
Під час Першої світової війни очолювана Зелінським 6-а гарматна бриґада 5-го Сибірського корпусу включилася в бої проти німців на території Польщі. Наприкінці листопада 1915 року, в одному з тяжких боїв, його було поранено й він потрапив до полону. Однак, щойно почав одужувати, здійснив спробу втечі з табору. Був пійманий й з офіцерського табору Ганноверш-Мюнден переведений до табору з суворим режимом Бішофсверд.
У таборі Віктор Зелінський познайомився з діячами Союзу Визволення України й долучився до українізації військовополонених російської армії. Після підписання Берестейського мирного договору був звільнений з табору й створив на Волині Першу дивізію Синьожупанників. Дивізія була розформована під тиском німців 27 квітня 1918 року. За часів Гетьмана Павла Скоропадського Віктор Зелінський був гарматним інспектором 6-го кадрового корпусу, штаб якого перебував у Полтаві.
Після антигетьманського повстання Зелінський увійшов до вищого командного складу Дієвої Армії УНР. З першого січня 1919 року він був начальником запілля та постачання Лівобережного фронту Дієвої армії УНР, а з 11 лютого – інспектором артилерії 8-го Катеринославського Коша. У березні 1919 р. призначений командувачем Київського фронту, Отаманом Катеринославського Коша. Вже в квітні того ж року, перед загрозою оточення групи військ ворогом, був вимушений вести переговори з румунами про перетин армією кордону і відведення українських підрозділів на Волинь та Галичину.
Після цього, з лютого 1920 року генерал-поручник Зелінський керував військовою секцією дипломатичної місії УНР в Польщі та займався дипломатичними переговорами з урядом Італії та військовою місією Франції. Наслідком успішних перемовин з італійцями стало те, що вони випустили з усіх таборів Піренейського півострова військовополонених української національності. За успішною діяльністю військового дипломата пильно спостерігали не тільки друзі: у жовтні 1921 року внаслідок тиску москви на польський уряд, Зелінський був змушений покинути Варшаву й переїхати до Німеччини. Тут у 1938 році надрукував книгу спогадів «Синьожупанники».
Пізніше Віктор Зелінський від уряду УНР в екзилі отримав звання генерал-полковника. Останні дні свого життя він провів у містечку Сопот під Ґданськом. Помер 14 грудня 1940 р.
