Юрій Щур
11 квітня 1957 року за підписом заступника голови КГБ УССР полковника Головченка на адресу керівників Управлінь КГБ західноукраїнських областей було надіслано вказівки щодо надання допомоги кримським КГБ-істам. Обґрунтовувалося це тим, що до Криму, разом із переселенцями, прибуло багато колишніх учасників підпілля ОУН та бійців УПА. У скорому часі очікувався виїзд ще 3 тисяч сімей. Відповідно, для допомоги чекістам-кримчанам необхідно було разом із переселенцями із Західної України відправляти по одному-двох аґентів від кожної області для оперативного використання у розробці «націоналістичних елементів».
Документ не залишився без відповіді. Із Івано-Франківської області до сонячного півострова виїхав аґент «Новик». Із Тернопільської області повідомили, що з переселенцями на станцію Урожайна в колгосп імені Сталіна виїхала аґент «Роза» (Віра Стасюк), уродженка села Плиска. Ця аґентка попередньо отримала найкращі характеристики для проведення оперативної діяльності.
У Дрогобицькій області згоду на виїзд до Криму надали колишні аґенти-бойовики «Орел» та «Козак». Та разом із цим вони висунули вимоги, що на півострів поїдуть лише за умови працевлаштування за фахом (обоє – водії) та надання їм житла.
У Волинській області дав згоду на виїзд аґент «Іванов» (Василь Шнайдер), який був завербований ще у листопаді 1953 року для розробки підпілля ОУН. Для нього підшукували місце офіційного працевлаштування. Із Рівненської області повідомляли, що до радгоспу «Джанкой» Червоногвардійського району виїхав цінний аґент КГБ «Земляной» (Сергій Самчук), уродженець Рафалівського району. Зааґентурений він був ще 1940 року, використовувався у розробках українських націоналістів.
Зауважимо, що станом на середину березня 1957 року співробітниками кримського КГБ було виявлено: колишніх бійців УПА та учасників збройного підпілля – 15 осіб; учасників націоналістичних організацій та груп – 10. Ще 10 осіб було віднесено до категорії «бандпособників».
Співробітники КГБ визнавали, що аґентурний апарат по лінії ОУН в основному був «молодим», тому необхідно було приділяти увагу його вихованню й перевірці на практиці. Крім того, значна кількість аґентури вербувалася серед сезонних робітників, які працювали на будівництві. Відповідно, через цю сезонність мала місце «текучка» кадрів й неможливість перевірити отриманий первинний аґентурний матеріал. Також проблемою було й те, що об’єкти цих донесень теж були сезонними робітниками.
Зокрема, отримані дані на робітника Андрощука, який серед оточення дозволяв собі «націоналістичні вислови», намагався групувати навколо себе молодь, не могли бути перевірені. Це було пов’язано із тим, що Андрощук виїхав після закінчення роботи у жовтні 1956 року.
Враховуючи, що на Південному узбережжі Криму відпочивали керівники ссср та комуністичної партії, робота з розробки членів ОУН для КГБ-істів мала не рядове значення. Особливо у Ялті, де було зафіксовано перебування 6 колишніх членів ОУН та симпатиків підпілля. Усіх їх ретельно вивчали через аґентуру. Для таких цілей в Ялті працювалио 15 аґентів й була створена 1 резидентура.
Вистачало й інших проблемних питань. У кримських КГБ-істів майже не було кваліфікованої аґентури, яка могла б працювати над реалізацією поставлених завдань. Деякі нові аґенти («Царьов», «Сєвєр» та «Шумілов») мали достатньо інформації з історії діяльності підпілля ОУН та загонів УПА, були готові працювати «на результат», однак зв’язків серед осіб, які цікавили КГБ саме у Криму, майже не мали.
Були ще деякі моменти, які вимагали пильної уваги співробітників КГБ у Кримській області. Перш за все, вони намагалися своєчасно фіксувати появу членів ОУН та колишніх бійців УПА на півострові, аби не допустити їхньої концентрації на Південному узбережжі. Більш ретельної перевірки вимагалося у відношенні до іноземців, які могли прибувати до Криму й шукати контактів з українськими націоналістами.
Без уваги КГБ не залишилися й 176 студентів відділення української мови та літератури Кримського педагогічного інституту (потенційні «буржуазні націоналісти»…). Для контролю над ситуацією й середовищем, серед них вже було завербовано 1 аґента й підбиралися нові кадри для зааґентурення.
Станом на 1 червня 1957 року кримська аґентурна мережа по лінії українських націоналістів складалася з 71 аґента та 1 резидента. На територію півострова прибули: з Тернопільської області: аґенти «Кірпічний», «Іванов» та «Зелений»; з Рівненської: «Стукарь», «Соловей» та «Земляной»; з Дрогобицької: «Любомир», «Надя» та «Козак»; з Станіславської (Івано-Франківської): «Богдан», «Береза» та «Амурський»; з Львівської: «Яструб» та «Щербатий».
Із прибуттям нових груп переселенців, у розробку КГБ потрапляли нові особи. Так, «оперативної уваги» заслуговував колишній кущовий СБ ОУН Михайло Гладій («Кіт»), який протягом 1946-1955 років був ув’язнений. Після його прибуття до Криму співробітники КГБ підшукували аґентуру для розробки Гладія, паралельно замовивши собі його слідчо-судову справу для ознайомлення.
Звітуючи про роботу Управління КГБ Кримської області за 1957 рік, чекісти зауважували, що у порівнянні з 1956-м роком оперативна база по лінії ОУН значно зросла. Якщо у 1956-му колишніх оунівців, які приїхали на територію Кримського півострова після звільнення з таборів, було встановлено 40 осіб, то у 1957-му – 227. Зрозуміло, що це позначилося й на збільшенні кількості справ, які перебували у розробці. Станом на 20 грудня 1957 року в роботі було 14 справ-формулярів, 4 справи попередньої оперативної перевірки та 1 розшукова справа.
Серед таких справ була й справа-формуляр на 29-річного Казимира Мединського, уродженця Львівської області, на той час – працівника колгоспу «Завєти Ільіча» Червоноперекопського району. З 1944 по 1947 роки Мединський був учасником повстанського відділу, а серед здійснених особисто ним акцій згадувався терористичний акт проти інструктора районного комітету комсомолу Зборівського. У травні 1948 року Мединський був заарештований та засуджений Військовим Трибуналом до 25 років таборів. Достроково звільнений у 1956-му.
З табору повернувся до місця народження й намагався встановити зв’язки із колишніми учасниками націоналістичного підпілля, які також повернулися з ув’язнення. Через це львівськими КГБ-істами на нього було заведено справу-формуляр. Ця справа «перекочувала» до Криму, куди Мединський прибув як переселенець весною 1957 року. Тут, для активізації розробки, чекістами в якості аґента було завербовано його близького знайомого (отримав псевдонім «Шумов»). Разом з «Шумовим» Мединський прибув на півострів із Львівщини, обоє працювали у колгоспі. Сам новозавербований аґент раніше був «бандпособником», через що засуджений до таборів, звідки був звільнений 1956 року. Серед іншого, «Шумов» вказав КГБ-істам на близького знайомого Мединського, Зубика, який також вивчався на предмет вербовки в якості аґента.
У колгоспі імені Чкалова Червоногвардійського району проживав Лук’ян Кухарчук, який також розроблявся за справою-формуляром. Уродженець Тернопільщини, він під псевдо «Шпак» перебував у повстанському відділі «Максима». У 1946 році був засуджений до 25 років таборів, а 1956-го достроково звільнений. Повернувся додому, де його одразу ж «обсіли» аґенти КГБ «Іванов», «Парамонов» та «Орел». Вони й доповідали кураторам, що Кухарчук висловлює наміри відновити націоналістичну діяльність. Через це тернопільськими КГБ-істами на нього було заведено справу-формуляр, яка після переїзду Кухарчука до Криму була передана до місцевого УКГБ.
Серйозно побоюючись, що Кухарчук на території півострова намагатиметься створити осередок націоналістичного підпілля, співробітники КГБ завербували з його найближчого оточення аґента, який отримав псевдонім «Куцин». Останній був уродженцем Тернопільської області, мав судимість за співпрацю з німцями.
У жовтня 1957 році співробітникам КГБ вдалося встановити у Сімферополі уродженця села Тритузне Солонянського району Дніпропетровської області Бориса Вороніна, на той час – студента 1 курсу Кримського медичного університету.
За даними дніпровського історика Дмитра Куделі, Борис Воронін (у нього – Ворона) мав псевдо «Юрко Ворон» і був провідником ОУН Солонянського району, пізніше керував групою, яка направлялася в УПА. Ця ж інформація знайшла своє відображення у доповідній КГБ. З того ж документу дізнаємося, що Воронін привозив до Солонянського району націоналістичну літературу й особисто займався створенням оунівської мережі по району. Пізніше – перебував у відділі групи УПА-Південь, був ад’ютантом у Омеляна Грабця («Батька»), заступник керівника Вінницького обласного проводу ОУН. У травні 1945 року Воронін був засуджений Військовим Трибуналом Дніпропетровської області до розстрілу. Смертну кару пізніше замінили на 20 років каторжних робіт.
Побоюючись того, що Воронін може відновити націоналістичну діяльність і намагатиметься у Криму створити підпільну групу, його було взято під аґентурний нагляд. До цієї розробки підключили також аґента «Ільюшина», який був однокурсником Вороніна. Крім того, розглядалося питання додаткового вербування ще одного однокурсника з медичного закладу вищої освіти, уродженця Херсонської області. Паралельно з цим підшукувався прийнятний привід для відрахування Вороніна з навчального закладу.
Серед тих, хто у 1957 році потрапив «на олівець» співробітникам Кримського обласного УКГБ, також був уродженець Львівської області Григорій Палій. У 1944 році, уникаючи мобілізації до Червоної армії, він приєднався до відділу УПА сотника «Яра», отримавши псевдо «Орлик». У 1946 році був заарештований й засуджений на 15 років таборів, однак звільнений раніше терміну, у 1956-му. За даними аґента «Ольги», Григорій Палій після повернення з ув’язнення на Львівщину мав намір відновити підпільну діяльність. На початку 1957 року він виїхав до Криму, оселився у Воїнці Красноперекопського району.
Від інформаторів («довірених осіб») Мірошниченко та Моторного, КГБ стало відомо, що Палій активно листується з особами, які проживають за межами Криму, зокрема з братом, що мешкав у Канаді. Також повз увагу КГБ-істів не пройшов той факт, що він мав дружні відносини з переселенцем із Львівщини Миколою Войцехівським. Не знайшовши на останнього негативних для себе матеріалів, співробітники КГБ завербували його в агентурну мережу під псевдонімом «Воронов» i відправили на розробку Палія та інших уродженців Західної України, які проживали у Криму, а раніше були засуджені за участь в ОУН й УПА.
Під пильним наглядом КГБ перебувала також жителька Керчі, уродженка Полтавської області Анастасія Булига (вона ж Ольга Котенко). У 1942 році її з Полтавщини везли разом з односельчанами до Німеччини. На станції Перемишль Булизі вдалося втекти й дістатися до Тернопільщини. Від 1943 року – в ОУН, була слухачем військових курсів, після чого в районі Малих та Великих Дедеркал та навколишніх сіл була підрайонною, працювала з молодими дівчатами, навчаючи їх топографії та військової справи. Пізніше забезпечувала функціонування зв’язкових ліній. Співпрацювала з провідниками «Вербою», «Руссю» та «Морозенком». Під час переходу фронтів займалася, у тому числі, забезпеченням переходу відділів УПА на територію Хмельницької області. Разом із відділом «Ясеня» переходила на Хмельниччину та Вінниччину.
Під час арешту намагалася приховати інформацію про себе, назвалася прізвищем односельчанки, яка перебувала на роботах в Німеччині – Ольгою Котенко. 25 лютого 1945 року Військовий Трибунал військ НКВД Кам’янець-Подільської (Хмельницької) області засудив Анастасію Булигу до розстрілу. 20 березня 1945 року розстріл було замінено 20 роками каторжних робіт з ураженням у правах на 5 років. 16 червня 1956 року з табору була звільнена, переїхала до Керчі, де проживала її рідна сестра.
Наявність в оперативній базі такої фігури спонукала співробітників КГБ до активізації роботи. Зокрема, станом на червень 1957 року було заплановано завербувати аґента за місцем проживання Булиги та взяти в аґентурну розробку її сестру Уляну. Крім того, уся кореспонденція сестер бралася на перлюстраційний контроль. Збираючи далі інформацію про її минулу діяльність, готувався запит на Полтавську область для отримання даних про життя Булиги за місцем народження (до вивезення у Німеччину). На територіальні органи КГБ Тернопільської області та на периферію направлялися запити щодо уточнення діяльності Анастасії Булиги на їх території. Ще один запит було направлено до табору, де відбувала присуд Булизі для з’ясування того, чи проводила вона в таборах антисовєтську діяльність.
Наприкінці 1957 року кримські КГБ-істи доповідали до Києва, що протягом року в Анастасії Булиги, під виглядом чоловіка, проживав Василь Павлик, уродженець Івано-Франківської області. Перевіркою було встановлено, що Павлик належав до ОУН, перебував у підпіллі. 1946 року був заарештований й засуджений. Присуд відбув повністю. «Характер зв’язків» Булиги та Павлика мала з’ясувати довірена особа місцевого КГБ Рижкова. Крім того, для більш активної розробки колишньої функціонерки підпілля ОУН готувалося вербування нового аґента.
Справа-формуляр на Михайла Голубовича була заведена ще у 1956 році Станіславськими (Івано-Франківськими) КГБ-істами, а після його переїзду до Чорноморського району Кримської області, передана до реґіонального управління. У справі-формулярі містилася інформація, що Голубович у 1944 році приєднався до повстанського відділу «Летуна», отримавши псевдо «Чуприна». У серпні 1945 року він був затриманий МГБ і дав згоду на співпрацю з совєтськими органами державної безпеки. Однак про факт вербування повідомив кущового провідника ОУН «Сердюка» й в подальшому лише дезінформував чекістів.
Заарештований 1947 року, засуджений на 8 років таборів. У 1954 році звільнений і відправлений на спецпоселення до Омська. Там він познайомився із своєю майбутньою дружиною Сусанною, яка також відбувала присуд за участь у підпіллі ОУН. Виїхавши з території росії, подружжя недовго жило на Івано-Франківщині й перебралося на Кримський півострів.
У матеріалах на Голубовича, які отримали кримські чекісти, окрім фактів його перебування у підпіллі на Західній Україні, також містилися дані про участь у таборовому націоналістичному підпіллі та багато неперевіреної інформації про зв’язки з іншими засудженими. Інформації, яка не ставилася остаточно під сумнів, було мало, оскільки забезпечити Голубовича щільною аґентурою до того часу не було можливості. Відповідно, для активізації розробки, у Криму було вироблено план заходів, який передбачав створення мережі довірених осіб та аґентів з найближчого оточення Голубовича. Крім того, вся його вхідна-вихідна кореспонденція була взята на перлюстраційний контроль. В черговий раз переглядалися документи минулих років, у яких КГБ-істи хотіли віднайти осіб з його оточення, або вже завербованих в аґентурну мережу, або ж тих, кого можна було залучити до розробки Голубовича. Особливої уваги, на думку кримських чекістів, заслуговували матеріали з Карагандинського табору, де він відбував термін.
Попри розроблені плани, принаймні у 1957 році, отримати нову перевірену інформацію про минулу діяльність Голубовича не вдавалося. Не мали співробітники Кримського УКГБ даних і про його можливу тогочасну діяльність щодо створення організованого підпілля чи одиночні антирадянські дії у Криму. Не в останню чергу це було пов’язано із тим, що так і не вдалося підключити до розробки аґентів.
Юрій Щур, кандидат
історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту
“Повернута спадщина”