Хореограф Василь Верховинець
5 січня 1880 року на Івано-Франківщині народився майбутній хореограф, перший теоретик українського народного танцю, композитор, дириґент і фольклорист Василь Костів (більше відомий під псевдонімом Верховинець).
Закінчив місцеву школу та бурсу при Львівському Ставропігійському інституті, де готували слухачів семінарій. Закінчивши Самбірську учительську семінарію і, отримавши диплом народного вчителя, викладав співи у школах Калуського повіту. Пізніше вступив на вокальний відділ Краківської консерваторії, й невдовзі його зарахували до трупи Руського народного театру при львівському товаристві «Руська бесіда».
У 1906 році Костів переїхав до Києва на запрошення Миколи Садовського, який організував свою театральну трупу. Тут він познайомився зі своєю дружиною, співачкою полтавського хору Євдокією Волошко (артистичне ім’я Євдокія Доля).
Після закінчення Музично-драматичної школи Миколи Лисенка перейшов на хормейстерську і дириґентську роботу, співпрацював із хором Олександра Кошиця. Як хореограф поставив комічну оперу Миколи Лисенка «Енеїда» в театрі Садовського, «Украдене щастя» Івана Франка та «Марусю Богуславку» Михайла Старицького.
У 1915 році, після розпаду театру Миколи Садовського Василь Верховинець переїхав до Полтави, де став хормейстером-дириґентом і хореографом у театрі «Товариства українських акторів» Івана Мар’яненка. Мандри Україною під час театральних ґастролей використовував для вивчення традицій й побуту народу, проводив етнографічні дослідження, записав 400 народних пісень і танців.
Пізніше ці записи стали основою його наукових праць «Українське весілля» та «Українські танці». У 1919-му вийшла друком його «Теорія українського народного танцю», а за кілька років – репертуарно-методичний посібник «Весняночка», де викладена методологія роботи з дітьми.
У 1918 році Василь Верховинець очолив Український національний хор у Полтаві. Паралельно викладав у Державному музично-драматичному інституті імені Лисенка, двадцять років очолював кафедру мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти. Пізніше керував хоровою студією імені Стеценка при Музичному товаристві імені Леонтовича в Києві, був керівником хору Харківського драматичного театру, працював у Харківському музично-драматичному інституті, ставив балетні вистави у Харківському театрі музичної комедії.
У 1927 року він заснував у Харкові «Червону українську мандрівну капелу», яка стала професійним хоровим колективом, дієво пропаґувала творчість українських композиторів та кращі твори світової класики.
У 1930 році повернувся до Полтави, де створив вокально-хореографічний ансамбль «Жінхоранс». Це був перший в Україні професійний жіночий колектив, який виступав у новому ориґінальному жанрі театралізованої пісні, що базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень і танців. Хор брав участь в озвучці першого звукового фільму Івана Кавалерідзе «Коліївщина» на Одеській кіностудії, а співаки, в тому числі і сам Василь Верховинець та Євдокія Доля, знімалися в епізодах та масових сценах.
«Жінхоранс» ґастролював у багатьох містах ссср, а в 1935 році вразив концертами Англію. З Лондона, де проходив міжнародний фестиваль народного танцю, привіз Першу премію – за «Триколінний гопак», який виконувався в дуже швидкому темпі. Публіка була заворожена, а до закінчення танцю зал загримів оплесками.
У статті, поміщеній у «Таймс» 18 липня 1935-го зазначалося: «Все це було новим для нас. Танцюристи з України виконали “Гопак” з такою професійною майстерністю, що сколихнули публіку, розпалили її ентузіазм».
Тоді ж колектив став державним, а наступного року взяв участь у Першій декаді української літератури та мистецтва у москві. По її завершенню Василя Верховинця нагородили орденом «Знак пошани». Однак талановитого митця у той же час переслідували совєтські каральні органи. Ще в 1927-му й 1932 роках його двічі було заарештовано за звинуваченнями у причетності до сфабрикованої справи «Спілки визволення України», але звільнили за відсутністю доказів обидва рази.
23 грудня 1937 року Василя Верховинця заарештували втретє, інкримінуючи «участь в контрреволюційній націоналістичній організації». Під час нещадних допитів він визнав себе винним в організації антисовєтського виступу в Полтаві у 1919 року, керівництві повстанською організацією у Полтаві у 1928-1930 роках і шпигунстві на користь Польщі.
10 квітня 1938 року Виїзна сесія Військової колеґії Верховного Суду ссср засудила його до розстрілу. Вирок було виконано наступного ж дня. 25 квітня 1957 року реабілітований посмертно Верховним Судом ссср за поданням Спілки композиторів України .Євдокію Долю на шість років заслали до Казахстану.
Художник і етнограф Никанор Онацький
9 січня 1875 року у родині козака-хлібороба на хуторі Хоменковому Бірківської волості Гадяцького повіту Полтавщини (тепер село належить до Липоводолинської селищної громади Сумської області) народився майбутній художник, поет, педагог, мистецтвознавець, етнограф, культурно-громадський діяч, засновник Сумського художнього музею, жертва сталінського комуністичного терору Никанор Онацький.
Закінчив народну школу, а потім у 1891 році – Гадяцьке повітове училище на Полтавщині. З 1899 року опановував фах художника у московському училищі технічного малювання, Одеському художньому училищі та Петербурзькій академії мистецтв.
Під час політичних заворушень у російській імперії 1905-1907 років залишив академію та повернувся в Україну і з 1906 року вчителював у Лебединській гімназії. У Лебедині одружився з Надією Кривошеєвою, дочкою заможних поміщиків, уродженкою села Мала Павлівка Охтирського району. Мали трьох дітей: Наталю, Андрія та Оксану.
Онацький часто подорожував по маєтках, відвідував родину Капністів, декілька разів заїздив до Канева, на Чернечу гору.
Спільно з Панасом Мирним, Лесею Українкою та Михайлом Коцюбинським у 1908 році брав участь у випуску альманаху «З неволі», що видавався у Вологді на користь політзасланців, висланих російським царатом у Вологодську губернію. Поетичні твори Никанора Онацького друкувалися також у збірниках «Терновий вінок», «Розвага», «Українська муза».
Широко відомим як художник Никанор Онацький став 1911 року, коли в Києві відкрилася перша українська художня виставка і його полотна експонувалися поруч із картинами Івана Труша, Сергія Васильківського, Федора Кричевського, Миколи Бурачека. Успіх митця був настільки приголомшливим, що незабаром видавництво «Світанок» надрукувало з його робіт десятки тисяч поштових листівок.
З 1913 року Онацький викладав малювання в реальному училищі, вів курси географії, малювання і креслення в Сумському кадетському корпусі. У 1920-му організовує в Сумах історико-художній музей, подарував туди свою колекцію картин, у якій були роботи видатних майстрів пензля: Рубенса, Васильківського, Мурашка і, звісно, частину власних робіт, а також колекцію козацької зброї, килимів, українського художнього скла.
Протягом 11 років Никанор Онацький керував музеєм, для того, щоб поповнити його колекції проводив дослідження археологічних пам’яток, збирав етнографічний матеріал, публікував наукові розвідки: «Українська порцеляна», «Межиріцький фаянс», «Українське гутне скло». Паралельно організував художню студію та інтенсивно займається живописом.
З 1928 року за квартирою Онацьких та музеєм встановили нагляд співробітники Об’єднаного державного політичного управління (попередники НКВД). Митець зазнав переслідування, його цькували. У 1931 році Онацького викликали і запропонували передати музей комуністу Зубченку (колишньому вантажникові), а самому зостатися заступником. Після категоричної відмови, його та родину виселили з помешкання до двох невеличких кімнаток у аварійному стані.
Зрештою, через утиски і переслідування зі сторони місцевих комуністів, Онацькі змушені залишити Суми і 1933-го переїхали до Полтави, де Никанор організував й очолив відділ етнографії у краєзнавчому музеї.
Наприкінці 1934 року почалися масові арешти у зв’язку з вбивством Кірова і Онацький потрапив до Полтавської в’язниці, де він написав великий цикл віршів «За ґратами». Через кілька місяців його випустили і він зумів винести звідтіля все написане. 27 липня 1935 року був заарештований вдруге. Наприкінці 1935 року митця звільняють на деякий час і знову він рятує із в’язниці нові вірші… Втретє за чиїмось доносом його арештували у вересні 1937 року, звинувативши у контрреволюційній діяльності в музеї.
23 листопада 1937 року Никанора Онацького за постановою особливої «трійки» розстріляли. Інкримінували йому «класичне» для тих часів: контрреволюційна діяльність проти совєтської влади. Місце поховання його досі достеменно не встановлено. У 1956 році Никанора Онацького посмертно реабілітували.
Сьогодні ім’я Никанора Онацького носить Сумський художній музей. Написані ним полотна зберігаються в музеях Полтави, Сум і Харкова.
За матеріалами
Українського інституту національної пам’яті
