Юрій Щур
На початку 1942 р. відбулася реорганізація сил, зміна тактики та внесення нових елементів у програму ОУН-р. Узимку 1941-1942 рр. нацисти заарештували ряд діячів українського руху, які намагались за допомогою леґальних методів діяльності відродити Українську самостійну державу. Керівництво українського націоналістичного руху усвідомило, що боротися за самостійність можливо лише підпільними методами. Розпочався підпільний етап діяльності ОУН-р на Наддніпрянщині.
На початку 1942 р. на Наддніпрянщині було закріплено організаційну структуру ОУН-р з двома центрами, крайовими проводами – Осередньо-Східних (Центральних) земель у Києві, який очолив Дмитро Мирон («Орлик») та Південно-Східних земель у Дніпропетровську на чолі з Василем Куком («Лемішем»). До першого входили Кам’янець-Подільська, Житомирська, Вінницька, Київська, Чернігівська, Полтавська, Сумська й Харківська області. Заступником голови крайового проводу центральноукраїнських земель деякий час був Тарас Маївський («Косар»). До проводу також належали Пантелеймон Сак («Могила»), Ю. Бузат, Мирослав Прокоп («Орлович») та Ярослав Хомів («Лімницький»). 25 липня 1942 р. у перестрілці з ґестапо на вулиці Києва загинув провідник «Орлик». На чолі проводу став П. Сак, який також загинув у грудні 1942 р.
Біля витоків проводу південноукраїнських земель стояли Зиновій Матла та провідник південної похідної групи Тиміш Семчишин. У лютому 1942 р. Т. Семчишин був заарештований ґестапо, а З. Матла виїхав до Галичини. У травні 1942 р. провід очолив В. Кук. До керівництва націоналістичного підпілля входили Омелян Логуш («Іванів»), Петро Дужий («Арсен»), Ярослав Петречко («Граб»), І. Павлович, К. Карпович. Після загибелі П. Сака, провідника центральноукраїнських земель призначено не було й від 1943 р. В. Кук став провідником ОУН на всій території Наддніпрянщини.
Організаційна робота від весни 1942 р. лягла на плечі професійних підпільників, які жили за фальшивими документами на підпільних «хатах». Уперше з’являються підпільники з місцевих жителів, які займали різні посади на всіх щаблях організаційної роботи. Керівник одного з районних проводів ОУН-р на Кіровоградщині Степан Глід указував, що на початку 1942 р. члени похідних груп із Заходу України організаційною сіткою майже не займалися, а всю організаційну роботу виконували місцеві оунівці, які на відміну від «західняків», не відрізнялися від інших мовою спілкування.
На початку 1942 р. перед керівництвом ОУН-р постала проблема подальшої організаційної діяльності. Хвиля нацистських репресій примусила націоналістів перейти до глибокого підпілля. Для вирішення поточних політичних проблем та з’ясування завдань організації у квітні 1942 р. під Львовом відбулася ІІ конференція ОУН-р. Було визначено «близьку можливість збройної боротьби за українську державність у слушний час (розбиття москви, загальне виснаження, зовнішнє й внутрішнє потрясіння Німеччини)». Висовуючи тезу про пріоритетність творення власних збройних сил, ОУН-р застерігала від стихійності та партизанщини, наголошуючи на необхідності планованої мобілізації.
У постановах конференції зазначалося, що в процесі боротьби за Українську Державу ОУН-р вважає «найближчим і найважнішим завданням – творити з нашої Організації міцну всеохоплюючу революційно-політичну Організацію провідного активу з усіх верств, оперту на всіх шарах народу, яка охоплювала б всі українські землі». З урахуванням цього на Наддніпрянщині ОУН свою революційно-політичну роботу планувала скерувати на підготовку провідного активу, створення організаційної сітки, залучення і виховання молоді та поглиблення соборницького поєднання творчих сил всієї України. Крім того необхідно було опанувати міста, промислові центри та різноманітні сфери громадського життя оунівською пропаґандою й аґітацією, політичною боротьбою, суспільними акціями й організаційною працею.
Боротьба за вплив населення на Наддніпрянщині змушувала представників українського націоналістичного руху переосмислити напрямки своєї діяльності. Відзначаючи, що на східноукраїнських землях іде напружена боротьба за ідейне обличчя «українського материка», невідомий автор стверджував, що «наша головна увага мусить бути спрямована на О і СУЗ і всі наші головні сили мусять завжди бути готові до їх диспозиції. Не доля таких чи інших наших окраїн, є вирішальною для справи самостійної української держави, для нашого національного “бути чи не бути”, лише доля нашого материка – О і СУЗ». З огляду на це актуальним був клич «Лицем до Сходу».
Важливим був інформаційно-пропаґандистський напрямок роботи націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині. Повернувшись із відрядження до Східної України М. Прокоп на нараді Проводу ОУН-р у 1942 р., вказуючи на основні недоліки роботи організації, запропонував внести певні корективи. По-перше, перейти в ідейно-програмній роботі до проголошення соціально-економічної і державотворчої політики. По-друге, припинити популяризацію гасел, які принижують інші національності. Знайти основу для залучення неукраїнців до націоналістичного руху шляхом пропаґанди рівності і співдружності всіх націй, які проживають в Україні. Пропонувалося вести боротьбу під гаслом звільнення території ссср від більшовиків, посилити антинімецьку пропаґанду і перейти до активніших форм боротьби проти нацистів.
Проблема проведення аґітаційної роботи на Наддніпрянщині знайшла своє відображенні і в матеріалах ІІ конференції ОУН-р, у рішеннях якої зазначалося: «Приготувати пропаґандивний матеріал, пристосований передусім до потреб Осередніх і Східніх Українських Земель, а також до відповідних середовищ з розв’язкою актуальних питань, як робітниче питання, селянське питання, боротьба за Українську Державність, розуміння української національної революції й збройного зриву, значення всеукраїнської національної організації та нашої політичної концепції, питання нової провідної верстви, виховання молоді і под.». Незабаром після цього під ґрифом ОУН-р з’явилися фахові розвідки, у яких пропонувалися шляхи розв’язання нових ідейних, політичних, економічних, морально-етичних проблем визвольного руху.
Від літа 1942 р. ОУН продовжила проведення аґітаційно-пропаґандистської роботи, але вже з урахуванням зауважень членів наддніпрянських підпільних клітин. Активізувалося видання місцевих оунівських часописів: «Вісті» (крайовий провід південноукраїнських земель, м. Дніпропетровськ), «За державність», «Чорноморський вісник» (провід ОУН-р Трансістрії, м. Одеса), «За самостійну державу», «За самостійну Україну» (КП ЦУЗ, м. Київ), «За соборну Україну» (Кіровоградський обласний провід ОУН-р), «Молода Україна» (КП ПдУЗ, м. Одеса), «Прапор молоді» (провід Юнацтва центрально українських земель).
Акцентувалася увага також на соціальних та етнонаціональних проблемах. Зокрема, в липневому випуску газети «За Самостійну Україну» було розміщено редакційну «Відозву до пригноблених народів Сходу», а у серпні 1942 р., видано листівку «Українці!» із закликом не допустити нового Голодомору на українських землях. Згідно з визначенням Лева Шанковського, нові напрямки аґітаційної роботи сприяли залученню до націоналістичного підпілля нових членів, зокрема серед національних меншин. У Донецькій області було створено підпільний видавничий осередок, що друкував самостійницьку літературу російською мовою. Після розгрому осередку німецькою поліцією у 1942 р. шахтарі-росіяни самочинно перенесли типографію до однієї із шахт, де продовжили друк націоналістичних видань. Указаний автор зазначав, що у зв’язку з діяльністю осередку ОУН в Донецьку та Макіївці ґестапо заарештувало близько 30 росіян.
В офіційному органі Проводу ОУН-р «Ідея і Чин» у 1943 р. було опубліковано вказівки для оунівців про ставлення до національних меншин. Члени ОУН-р повинні були пропаґувати ідею української держави на територіях, де компактно проживали національні меншини; ліквідувати шовіністичне ставлення до національних меншин, намагатися приєднати їх до української політичної справи; боротися з проявами нацистських расистських концепцій і практик. Необхідно було включити в програму українського націоналістичного руху життєві потреби всіх жителів України, без огляду на їх національно-культурну приналежність.
Аґітація ОУН-р знаходила відгук серед наддніпрянців. 10 квітня 1942 р. керівництво нацистської Айнзацгрупи С повідомляло начальника поліції безпеки та СД про масове цілеспрямоване поширення націоналістичної друкованої продукції на східноукраїнських землях. Восени 1942 р. ґестапо, аналізуючи український підпільний рух, зазначило: «гіпотеза, що арешт Степана Бандери, лідера ОУН, а також керівників у Рейху та Львові, суттєво зменшить діяльність цієї організації, не підтвердилась. Тон бандерівської пропаґанди, спочатку поміркований, став більш аґресивним. Листівки, поширені пізніше, направлені супроти Німеччини. Ця пропаґанда – збурення, підвела послідовників Бандери до замахів на життя деяких німців, особливо аґентів таємної поліції». Враховуючи це, зрозумілим є пункт № 1 таємної німецької інструкції в Україні, де ворогами німецької влади названі комуністи, послідовники Бандери та партизани. Оунівці визнані потенційно найбільш небезпечними й такими, що підлягали знищенню за будь-яку ціну.
Підсилив думку про небезпеку оунівського руху для нацистів один із працівників апарату Рейхскомісаріату «Україна» професор фон Грюнберґ, який здійснив тривалу робочу поїздку за маршрутом Рівне – Бердичів – Вінниця – Київ – Кіровоград – Дніпропетровськ – Запоріжжя – Кривий Ріг – Миколаїв – Херсон – Сімферополь – Севастополь. У своїй доповіді він, зокрема, відзначив надзвичайну активність українського самостійницького руху, що створює свої центри та розповсюджує свій вплив у трикутнику міст Київ – Вінниця – Полтава та Київ – Харків – Сталіно.
Активізація антинацистської діяльності українського націоналістичного підпілля викликала негайну реакцію окупаційної влади. Протягом першої половини 1942 р. німецька поліція та ґестапо провели арешти членів та прихильників ОУН-р на Цетральній, Південній та Східній Україні. Зокрема, лише у Кіровоградській області за причетність до націоналістичного підпілля було розстріляно 120 осіб. Репресій також зазнали самостійники Криму. Згідно з інформаційною довідкою ОУН-р «Терор німецьких окупантів на Україні (від 1942 до 1944 року)», протягом другої половини 1942 – першої половини 1943 рр. на Наддніпрянщині нацистськими каральними органами було проведено масові арешти членів націоналістичного підпілля в областях, які були під юрисдикцією Крайового проводу ОУН південноукраїнських земель (листопад-грудень 1942 р.) та на Вінниччині й Кам’янець-Подільщині (травень-серпень 1943 р.). Інші області також перебували під пильним наглядом поліції безпеки.
У результаті ОУН-р втратила багато кваліфікованих підпільників, у тому числі серед керівного складу наддніпрянських осередків. Внаслідок нацистських репресій загинули П. Сак, керівник Крайового проводу центральноукраїнських земель; Черник, член окружного проводу центральноукраїнських земель; «Вій», окружний провідник Кам’янець-Подільщини; Л. Шостак, організатор ОУН на Кіровоградщині; Василь Гадада («Юрко»), член обласного проводу Дніпропетровщини; Г. Яворів, провідник Вінниччини й Полтавщини; Ярослав Петречко («Граб»), керівник Служби безпеки ОУН на Наддніпрянщині; Богдан Мовчан («Степан Лисавка»), заступник провідника ОУН Запорізької області.
Враховуючи такі обставини, задля збереження кадрів від репресій керівництво ОУН мусило вжити ще більшої конспірації. З літа 1943 р. заборонялося збирати на наради понад 4-5 осіб та заборонялося писати протоколи та будь-які документи про роботу ОУН-р.
Незважаючи на посилення репресій німецької окупаційної влади, націоналістичне підпілля продовжило активну діяльність. У постановах ІІІ Конференції ОУН-р (17-21 лютого 1943 р.) відзначалося, що 1942-й в діяльності Організації позначився скріпленням самостійницької акції та наростанням єдиного фронту боротьби українського народу. На думку Проводу ОУН-р, це проявилося у зростанні національної свідомості під впливом самостійницької пропаґанди, ліквідації компартійних впливів серед населення України та участі у національно-визвольній боротьбі різних верств українського народу та зростанні кадрів борців за Українську самостійну соборну державу на всіх українських землях.
Як політична сила, що претендувала на першість у боротьбі за визволення України, ОУН-р повинна була швидко реаґувати на виклики часу. Зокрема, під час засідання Проводу ОУН-р у Львові в листопаді 1942 р. представники центрально- та східноукраїнських осередків Організації у своїх виступах наголошували на необхідності активних антинімецьких дій у зв’язку з надзвичайним нацистським терором.
Постанови та рішення центрального керівництва знайшли відображення у діяльності низових ланок ОУН-р на Наддніпрянщині. Донецький обласний провід ОУН довів до відома своїх низових організацій наступні вказівки: забезпечити розмноження й поширення листівок та відозв, організувати збір зброї та грошей у фонд створюваної повстанської армії. Крім того, провід займався вирішенням питання формування збройних загонів, створення широко розгалуженої мережі підпільних осередків та посилював роботу з ідеологічного вишколу своїх кадрів та молоді. У Донецькій області в 1942 р. за сприянням оунівців було видано сім наказів про впровадження української мови як офіційної в шести районах. Відомо про аналогічний наказ кінця 1942 р. про впровадження української мови на всій території Луганської області.
Серед загальноукраїнських заходів ОУН-р, які були проведені на Наддніпрянщині, найпомітнішими, за визначенням самих членів націоналістичного підпілля, були: організована акція проти вивозу молоді на примусові роботи до Німеччини, акція проти вислужництва німцям з боку місцевих людей та аґітація за збирання й переховування врожаю від окупаційної влади. Під час проведення першої акції було видано листівку із закликом до українців зберегти українську молодь від вивозу до Німеччини. Листівка також містила заклик до росіян-працівників поліції сприяти молоді ухилятися від вивезення.
Окремої уваги заслуговує діяльність на Наддніпрянщині спеціальної служби розвідки та контррозвідки ОУН-р – референтури Служби безпеки. За свідченнями В. Кука, до завдань Служби безпеки у період нацистської окупації входило вивчення методів роботи німецької розвідки. З цією метою працівників референтури засилали для роботи в органи німецької розвідки та контррозвідки. Якщо на початковому етапі функціонування націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині антинімецькі заходи Служби безпеки носили здебільшого пасивний характер (це було зумовлено загальною тактичною лінією ОУН-р того часу), то з 1942 р. робота оунівської спецслужби активізувалася. Зокрема, восени 1942 р. за вказівкою представника Проводу ОУН-р М. Прокопа на засіданні у Києві було ухвалено рішення про створення спеціальних аґентурних груп для збору інформації про німецьку окупаційну владу та спецслужби. Кожний референт Служби безпеки мав двічі на місяць подавати керівництву звіт про роботу німецьких карально-репресивних органів, проведені ними арешти або розшукові заходи, про осіб, запідозрених в аґентурних стосунках, або тих, що офіційно співпрацювали з окупантами. Збір подібної інформації допомагав виводити підпільників з-під ударів нацистських спецслужб.
Спецслужба ОУН постійно проводила операції зі знищення аґентів, що брали участь в антиукраїнських акціях: українських помічників СД, членів охоронних підрозділів, радянських аґентів на німецькій службі. Після проведених замахів члени націоналістичного підпілля поширювали листівки із закликом до населення допомагати українським революціонерам, а в окремій листівці містилися погрози: «На терор відповімо терором».
Референтом Служби безпеки при Крайовому проводі південноукраїнських земель був Іван Білик («Кость»). Під його керівництвом у 1943 р. вдалося звільнити в’язнів з концтаборів в Ігрені, Мелітополі, Кривому Розі та отримати харчі для підпільників з німецьких магазинів. У серпні 1943 р. він організував широку «атентатну акцію» проти ряду працівників ґестапо та їх прислужників. Розмах акції занепокоїв німецьку окупаційну владу. На території Південної України було проголошено розшук «Костя» та його групи. Занепокоєння поліції викликав і місцевий українець «Жора», який провів низку вдалих замахів.
Влітку 1943 р. на Наддніпрянщині активізувалася військова робота ОУН-р. Це було пов’язано із переходом націоналістичного підпілля до активних бойових дій проти окупаційної влади. Оунівцям вдалося організувати перші боївки на Київщині, Полтавщині, Вінниччині та Дніпропетровщині, які, однак проіснували недовго. Причинами цього були безліса місцевість, брак зброї та наступ Червоної армії. Одним з характерних напрямків діяльності націоналістичних боївок у цей час була ліквідація працівників німецьких адміністрацій.
12 квітня 1943 р. було розроблено проект створення повстанської армії «До ситуації», де планам поширення УПА (в документі УВА – Українська визвольна армія) на Наддніпрянську Україну приділено значну увагу. Перехід ОУН до збройної боротьби автори документу відносять до другого тактичного ступеня діяльності – самооборонного. У рамках цього ступеня планувалося, зокрема, ліквідувати комуністичний вплив серед українського населення Наддніпрянщини. Також пропонувалося почати організацію осередку у Холодноярських лісах та Дніпровських плавнях. Завдання цього осередку полягало у гуртуванні боєздатних втікачів (з примусових робіт, таборів полонених тощо) і переправлення їх на Полісся. Діяльність осередку планувалася і на Лівобережжі. Координувати діяльність повстанських сил повинен був центр у Галичині.
На початку свого існування Українська повстанська армія охоплювала територію Волині-Полісся. На кінець 1943 р. тут було створено чотири воєнні округи, серед них і округа «Тютюнник» на чолі із поручником Федором Воробцем («Верещакою»), яка охоплювала територію Житомирщини. З літа 1943 р. волинські й подільські відділи йшли рейдами в центральноукраїнські землі, зокрема у Житомирську, Кам’янець-Подільську й Вінницьку області, де їхнім завданням була допомога місцевій мережі ОУН-р у боротьбі з нацистами. Це сприяло створенню місцевих повстанських відділів, із яких восени 1943 р. почали формуватися окремі підрозділи на Вінниччині, Уманщині та Черкащині.
За даними Лева Шанковського, початком створення групи УПА-Південь став рейд направленого з Волині відділу, який пройшов Житомирщину, Трипільщину і через Черкащину прибув до Кіровоградщини. Тут відбулася зустріч із місцевим обласним провідником ОУН-р М. Мартином. Влітку 1943 р. на території центральноукраїнських областей було створено два відділи УПА: в Холодному Яру під командуванням І. Білика та на Уманщині під командуванням Осипа Безпалька («Остапа»). Наприкінці літа до них долучився відділ із Полтавщини під командуванням «Діда Тараса» – колишнього учасника повстансько-партизанського руху на Наддніпрянщині у 1920-1923 рр. Для підсилення повстанської групи в жовтні 1943 р. із Волині на Наддніпрянщину була відправлена сотня під командуванням Омеляна Грабця («Батька»), сферою діяльності якої було визначено Вінницьку область.
Один з творців та керівників УПА Василь Чижевський вказував, що у грудні 1943 р. відбулося завершення організації УПА, й цим підсумовується перший етап організації та роботи повстанської армії. На той час УПА складалася з трьох груп: Північ, Захід та Південь. Запланована група Схід створена не була. Територія Наддніпрянщини підпадала під юрисдикцію двох груп – Північ та Південь. До території впливу першої входила північна Житомирщина до Дніпра. УПА-Південь мала охопити Вінницьку, Кам’янець-Подільську, Дніпропетровську, Одеську, Херсонську, Миколаївську області та Бесарабію. Командиром групи став провідник ОУН цих земель В. Кук.
На кінець 1943 р. воєнна округа «Тютюнник» охоплювала Житомирську область і західні райони Київської області та поділялася на Житомирський, Бердичівський, Андрушівський, Новоград-Волинський, Овруцький й Фастівський воєнні надрайони. Групу «Тютюнник» у поширюваній на підконтрольній їй території пропаґандистській літературі повстанці ідентифікували як УПА-Схід. Однак вона не мала свого крайового командування.
Структура УПА-Південь також була сформована на основі виокремленої зі складу воєнної округи «Богун» УПА-Північ групи «Кодак», що діяла на Хмельниччині та Вінниччині, та Крайового проводу південноукраїнських земель, який станом на кінець 1943 р. включав охоплену діяльністю ОУН-р територію центральних, південних й східних реґіонів України. Основним тереном діяльності УПА-Південь були Камянець-Подільська, Вінницька та південна частина Київської області.
Командування УПА часто відправляло на Наддніпрянщину рейдуючі відділи. Протягом травня-жовтня 1943 р. відділи повстанської армії на території Житомирської, Кам’янець-Подільської, Вінницької та Київської областей провели близько сорока боїв, не враховуючи дрібних сутичок, із німецькою жандармерією, поліцією та загонами червоних партизанів. Згідно з організаційними звітами, протягом другого півріччя 1943 р. повстанські відділи діяли у Чорнобильських, Чернігівських та Київських лісах, де організовували свою «республіку», не допускаючи втручання німецької адміністрації та радянських партизанів на цій території.
Присутність відділів УПА на Наддніпрянщині викликала занепокоєння совєтської влади. Починаючи з травня 1943 р. командири партизанських загонів постійно інформували ЦК КП(б)У та Український штаб партизанського руху про просування на схід у бік Дніпра українських повстанських відділів. Зокрема, у вересні 1943 р. генерал-майор О. Федоров повідомляв про рух у район Києва та Білої Церкви загону «Залізняка», завдання якого полягало у тому, щоб «піти у підпілля, потім активізуватися і залишившись у тилу Червоної армії нищити залізничні мости, підривати ешелони і паралізувати комунікації». Враховуючи потенційну небезпеку поширення дій УПА на територію Лівобережжя, нарком внутрішніх справ УССР В. Рясний 4 жовтня 1943 р. підписав директиву обласним управлінням НКВД щодо поліпшення оперативної роботи стосовно ОУН.
Питання аґентурної розробки націоналістичного підпілля не було новим для органів державної безпеки совєтської України. Під час німецької окупації на Наддніпрянщині було створено широку мережу аґентури та резидентури НКВД для проникнення в оунівське підпілля. Особлива увага приділялася організації оперативної роботи проти ОУН у великих промислових та адміністративних центрах: у Києві, Харкові, Одесі та інших містах. У Києві та Київській області для організації боротьби з націоналістичним підпіллям НКВД УССР було залишено близько 50 аґентів, багато з яких увійшли до складу резидентур. З конкретним завданням органів безпеки на окупованій території були залишені такі резидентури: у Харкові – 3 у складі 11 аґентів; в Одесі – 2 (12 аґентів); у Полтаві, Миколаєві, Дніпропетровську, Житомирі та інших областях – по одній резидентурі. Аґент 4 Управління НКГБ УССР «Якорь», який перебував у тилу німецьких військ до жовтня 1942 р. зібрав відомості про націоналістичне підпілля в кількох окупованих областях, зокрема в Житомирській, Київській, Кіровоградській, Дніпропетровській та Запорізькій.
Наявність совєтської аґентури неґативно впливала на роботу підпілля. Зокрема, на думку Олександра Добровольського, головним недоліком діяльності Донецького обласного підпілля була максимальна інфільтрація аґентів НКВД до його керівного складу, як у містах області, так і у самому Донецьку. Наприклад, заступником голови обласного проводу ОУН-р та фактичним керівником мережі в Донецьку у 1942–1943 рр. був аґент «Дорошенко». Не кращою була ситуація і у Крайовому проводі ОУН-р південноукраїнських земель, де на совєтські спецслужби працював провідник Криворіжжя, згодом політичний референт Донбасу Михайло Кривошапка («Козик»).
Через свою аґентуру совєтські органи безпеки отримали первинну інформацію про оунівське підпілля та його активістів. Зусиллями аґентів було виявлено 57 націоналістичних організацій різного рівня, а під час наступу Червоної армії виявлено й піддано репресіям 153 члени ОУН-р. За матеріалами місцевої аґентури Управлінням НКГБ в Одеській області було заведено справи, за якими розроблялися більше 50 членів націоналістичного підпілля, 26 з яким були заарештовані й засуджені. Завдяки інформації «Дорошенка» вже у жовтні 1943 р. совєтськими спецслужбами було розгромлено 5 районних проводів ОУН-р, що базувалися навколо Донецька, та взята під повний контроль НКВД Донецька міська організація ОУН-р.
В Орієнтуванні НКВД УССР за №6 від 11 січня 1944 р., адресованому обласним Управлінням НКВД зазначалося, що «Відділом ББ УНКВД Дніпропетровської області за результатами вдалого вербування аґента-внутрішника й ряду послідовних, уміло проведених аґентурно-оперативних заходів за аґентурною справою «Соборники» викрито й ліквідовується крупне повстанське підпілля ОУН, що своїм впливом охопило значну територію області (Дніпродзержинський, Криничанський, Перещепинський, Верхньодніпровський, Магдалинівський, Петриківський, Криворізький та інші райони). Під час ліквідації організації вилучено: склад зброї (бойові ґвинтівки з набоями, автомати, ручні ґранати тощо); дві схованки, де у великій кількості зберігалася спеціальна література ОУН (газети, брошури підпільного видання); друкарська машинка, на якій друкувалися націоналістичні листівки, прокламації та відозви, розгорнута політична програма ОУН, пароль й пропуск для доправлення добровольців у повстанську армію; таємний код для листування, портрети провідника ОУН Степана Бандери й інші документи й предмети, які характеризують методи й розміри підривної діяльності організації».
На кінець 1943 р. Червона армія контролювала значну частину українських земель. Совєтські органи безпеки пильно стежили за діяльністю мережі ОУН-р. Після Сталінградської битви розвідка почала збирати детальну інформацію про український націоналістичний рух. У квітні 1943 р. при комісаріаті оборони ссср було утворене Головне Управління контррозвідки СМЕРШ («Смерть шпигунам»), одним із завдань якого була боротьба з ОУН та УПА. Розпочалася планомірна ліквідація осередків ОУН.
З наближенням Червоної армії до східноукраїнських областей, охоплених мережею націоналістичного підпілля, ОУН-р почала готуватися до збройного опору і відправляти молодь до відділів УПА, здебільшого на Правобережжя та Полісся. Основним напрямком маршруту щойно сформованих груп повстанців були райони Чорного лісу на Кіровоградщині та Холодного Яру Черкаської області. Найбільш продуктивно в цьому питанні працював Дніпропетровський обласний провід. Цими акціями часто керував М. Кривошапка та колишній офіцер Червоної армії Тарасов («Доктор»). Із Дніпропетровської області восени 1943 р. до відділів УПА вирушили групи із Широківського, Солонянського районів, самого Дніпропетровська, Нижньодніпровська та Кривого Рогу.
Юрій Щур,
кандидат історичних наук,
керівник науково-
дослідницького проєкту “Повернута спадщина”.
