Богдан Ліський
Антін Івахнюк входить до групи найвизначніших українських культурних діячів Хорватії. Автор статтей, літературних перекладів і засновник українських товариств. Разом з д-р Віталієм Петровським, Василієм Войтановським, Андрієм Пелліхом, інж. Михайлом Вінтонівим, д-р Зіновієм Патольом, д-р Надією Ружицькою, Осипом Коропейом, Михайлом Степчишиним, Євгеном Мацяхом, художником Яковом Гніздовським, о. Михайлом Фіраком, Григорієм Шевчуком, співаком заґребської опери Анатолієм Майлушевським він зробив великий вклад у розвиток української культури між хорватськими українцями, у краще ознайомлення і зближення українського та хорватського народів. Пізніше, у Торонто, найкращою ілюстрацією діяльності українців на південнослов’янських теренах і українсько-хорватського співробітництва.
Антон Івахнюк народився 25 січня 1906 року у селі Сморжів, що на Волині. Його батько Василь служив у мадярських драґунах, потім був наглядачем худоби, сільським писарем і дияконом у греко-католицькій церкві. Мати Емілія, за віросповіданням римо-католичка і за національністю полька, походила з родини українських шляхтичів Барановських, була домогосподаркою.
Родина Івахнюків спочатку складалася з батька, матері та 10-х дітей — 5 хлопчиків і 5 дівчаток. Антін був десятою дитиною. Найстарший брат і сестра переселилися до Канади, тому Антін їх не пам’ятає…
Село Сморжів розташоване 14 км. від Берестеча і 4 км. від м. Миколаїв і знаходилось біля колишнього австро-угорсько-російського кордону.
1914 р., коли почалася Перша світова війна, восьмирічний Антін зазнав усіх бід життя переселенців. Після невдач у боротьбі з російською армією, австро-угорська влада примусово виселила українське населення з місць, наближених до фронту. Залишитися, означало потрапити до концентраційного табору Талегроф, разом з москвофілами, підозрюваними у допомозі росії, або під артилерійський вогонь. Так родина Івахнюків жила евакуйована у с. Руде Сіелецька неподалік від Кам’янки Струмилової (пізніше Бузька), де Антін навчався у 4-річній народній школі і почав навчання у 8-річній гімназії, а батько його був дияконом у греко-католицькій церкві. Деякий час Івахнюки були евакуйовані і до с. Грабина біля Добротвору та Радехова.
1918 р. Україна проголосила свою незалежність. На сході почалася війна між українцями і росіянами, а на заході — між українцями і поляками. Румуни окупували Буковину, а чехи — Закарпаття. Після повернення родини у Сморжів 1919 року, де все було знищено, помер батько Антона. Піклуватися про родину почав брат Микола, православний священик з села Товстобаби Станіславського повіту на Галичині.
У польсько-українському конфлікті Антін підтримував поляків, але мама сказала йому: “Антоне, твій батько був русин і ти теж маєш бути русином.”
Слова матері дуже вплинули на нього і коли Західна Україна опинилася під Польщею, він зазнав дискримінації з боку польської держави, як і все українське населення.
1927 року Антін завершив гімназію у Станіславові. Після того рік служив у війську на півночі Польщі.
З війська вийшов унтер-офіцером. Пізніше вступив до Львівського університету на відділ славістики. На третьому курсі арештований, бо мешкав разом з Омеляном Тарновським, організатором української нелеґальної діяльності. Відсидів півтора року у в’язниці м. Чорткова. Після виходу з в’язниці більше не міг продовжити навчання на території польської держави. Тому, як і десятки інших українців, виїхав до Хорватії, де вже чекала на нього його дівчина Надія Ружицька.
Заґребський університет був досить дешевим для українських студентів, ціни були нижчими, ніж у інших державах, а хорвати були особливо прихильні до українців.
Антон Івахнюк прибув до Заґреба 1933 року. Там відразу приєднався до акцій українських студентів. 15 червня 1934 року став членом “Просвіти”, мав і членський квиток “Студентської Громади”. 29 жовтня 1934 р. запропонував управлінню “Просвіти” стати членом “Союзу українських Організацій” (заснованого 6 лютого 1929 р.) у Белґраді. У “Студентській Громаді” був членом “Секції Пропаґанди”, яка ліквідована 22 червня 1936 року через невиправданість свого існування і розпорошеність у праці окремих членів. Вийшов з “Просвіти” 7 серпня1937 року через розбіжності у поглядах з Василем Войтановським, та під впливом своєї дівчини Надії Ружицької, якій Войтановський не подобався.
За порадою Кравця, старшого українця зі Заґреба, одруженого з хорваткою, директора будинку для глухонімих, Антон Івахнюк почав писати. Видавався у Львові, де мав добрі зв’язки з редактором і літератором Богданом Кравцем. Його метою було ознайомлення південних слов’ян з українським народом, і українців з хорватами. Хорватське середовище йому подобалося, він встановив зв’ язки з кількома ведучими хорватськими працівниками і активно співпрацював з ними. Крім того зав’язав добрі стосунки з греко-католицьким владикою Діонізієм Няряді, римо-католицьким архиєпископом Алозієм Степінцом, русинами з Воєводини (Ілля Крайцар), українцями з Боснії (о. Григорій Біляк) і т. д.
Перші його статті (1934 р.) написані українською мовою. То були рецензії на книжки, видані хорватською мовою з українською проблематикою, пізніше це тексти про націоналістичні рухи хорватських студентів, про боротьбу червоної москви з Україною, рецензії на фільми (наприклад, на радянський фільм “Тарас Бульба”), про культурне життя хорватських художників, про Харамбашіча, як співця хорватської свободи, коментарі на мемуари на той час відомого Вргоча, який під час Першої світової війни воював як австро-угорський солдат на Галичині, писав про Анте Старчевіча як ідеолога хорватського націоналізму. Пізніше почав друкувати тексти хорватською мовою про Тараса Шевченка. Українців на Західній Україні ознайомив з працями Анте Дукіча, полемізував з авторами, які у сербських виданнях заперечували існування окремої української нації, а признавали якийсь “триєдиний російський народ”, описував візити заґребських українських товариств у Боснії, писав про проблематику Карпатської України після проголошення незалежності, коментуючи вісті хорватського радіо. У 1939 році, з невідомих нам мотивів, писав у українських виданнях про турецького лідера Газ Кемала Ататурку. Переклав твори хорватського поета-націоналіста Юрая Павічевая тобто деякі частини його збірки під назвою “Рани”, яка появилася у Заґребі. Також переклав оповідання Міле Будака на українську мову під назвою “Чи віра?” і “Вовк Шкутилько”. Переклав для “Русинсько-українського альманаху бачко-сріємських письменників”, який видавало “Русинське просвітнє товариство” у Руськом Керестуру, оповідання на українську літературну мову. Крім того переклав на українську мову твір Дінка Шімуновіча “Боюн-оповідання древнього монаха” і Джуре Відовіча “Пташина й Ісусик”. Потрібно згадати і переклад “Записки” Олінко Делорке.
Працюючи на культурно-економічній ниві Антін Івахнюк заснував два українські студентські товариства: “Пробоєм” і “Лихвар”(1938). Товариство “Пробоєм”, пізніше перейменоване на “Дніпро”, мало досить добрий український хор, яким керував Михайло Вінтов. Хор користувався залом хорватської жіночої організації. Друге товариство було економічного спрямування. Метою “Студентського Лихваря” була фінансова допомога, у вигляді позик, для членів товариства. 6 березня 1938 р. члени “Студентського Лихваря” прийняли статут і товариство почало свою діяльність 1 квітня того ж року.
У журналі “Голос”, у двох номерах за 1937 рік, Антін Івахнюк видав статтю, в якій пояснював завдання українських студентів за кордоном. На його думку, українські студенти їдуть за кордон перш за все для того, щоб отримати освіту і кваліфікацію спеціаліста. Другим обов’язком є пропаґанда між іноземцями і українськими еміґрантами. Ці обов’язки повинні бути однаково важливими. Наголошує на тому, що батьківщина потребує добрих студентів, сильних, свідомих громадян. Вимагає від студентів серйозного відношення до навчання, на яке їхні батьки витрачають мінімум 50-70 злотих щомісяця, а за три-чотири роки навчання це буде 2,000-3,000 злотих, досить велика сума.
З життям за кордоном пов’язана і пропаґанда між іноземцями. Тому потрібно бути всеспоронньо обізнаним з українськими національними проблемами. Потрібно знати історію і географію України, розумітися на літературі і мистецтві, орієнтуватися в українській кооперації і торгівлі та інших актуальних питаннях. Іноземці цікавляться усім, тому часто виникає потреба пояснити дещо, доказати і переконати, зацікавити інших. Людина на чужині повинна бути “ходячою енциклопедією” і на будь-яке питання дати вичерпну відповідь. Від іноземців не потрібно відгороджуватися “китайською стіною”, а розвивати дружні стосунки. Потрібно знати відповідний край і народ, його життя, бо вивчаючи інших, краще розумієш і вивчаєш себе. Кожен українець повинен бути свідомим того, що він закордоном є представником своєї нації. Його поведінка створює відповідне ставлення до українців, і є вирішальною, яким це ставлення буде — позитивним чи неґативним. Враження від кожного вчинку залишається назавжди. Про це потрібно пам’ ятати і діяти так, щоб не осоромити свій народ.
Далі Івахнюк пише, що студенти повинні використати перебування закордоном для збільшення своїх знань і зміцнення характеру. Повинні засвоїти все найкраще і найкорисніше, щоби потім використати це на службі своїй нації. Він є проти сварок та інтриґ між студентами, які є неможливими через відсутність ідеологічних розходжень, але бачить поділ на два табори, що б не сміло статися. Тому потрібно покращити відносини між студентами, а цим повинні зайнятися центральні студентські організації, створивши для цього якийсь орган контролю, уповноважений вирішувати такі суперечки між студентами.
Далі буде…
