Хор українського студентського товариства «Пробоєм», Прнявор, Боснія 19-го серпня 1939 р. дир. М. Вінтонів copy 2.tif
Богдан Ліський
2 квітня 1939 р. товариство “Пробоєм” відзначило у залі Духовної семінарії 125-ту річницю від народження Тараса Шевченка. 2 березня 1939 р. організувало кадемію, присвячену пам’яті Симона Петлюри і Євгена Коловальця.
У журналі “Неділя” №9 з 9 до 12 березня 1939 року видано статтю “З рідною піснею до Боснії”. У вступі до статті розповідається про організацію студентів у Заґребі та про допомогу, надану владикою Діонізієм Няряді. Далі розповідається про можливості товариства та існування хору, про бажання виступити на Різдвяні Свята перед українцями Боснії. Члени відділу візитів писали листи і розсилали їх у різні міста Боснії, домовлялися з адміністративною владою і організовували житло та транспорт для більшої кількості людей. Друга група малювала і писала оголошення про концерт, а члени хору і оркестру проводили репетиції тричі на тиждень. 6 січня всі приготування було завершені. О 7-й ранку всі зібралися на вокзалі і вирушили до Боснії. Прибули до Дервені. Усі були зачаровані краєвидом, який дуже нагадував рідні українські Карпати. Всі думали про рідну землю. До Прнявору їхали автобусом. О сьомій годині прибули до Прнявору, де їх зустрів о. декан Біляк. Загрівшись, студенти розійшлися по місцевих українських родинах.
Наступного дня студенти продовжили подорож до Лішню, де повинен був відбутися перший концерт. Але приїхавши до Лішню, дізналися, що влада змінила своє рішення і заборонила концерт. Співали у церкві на Вечірні колядки, обіцяли людям, що приїдуть з концертом пізніше, коли отримають дозвіл і поїхали у Прнявор. Концерт у Прняворі викликав загальне зацікавлення, відбувся у найбільшому залі містечка і приїхало на нього багато іноземців та майже всі прняворські українці.
Антін Івахнюк слідкував за сербськими виданнями, і реаґував на деякі з них, бажаючи пояснити читачам і виправити помилкові твердження та погляди стосовно українського питання і заперечення існування української нації. Так, наприклад, реаґував на статтю у якій полемізувалося про те, чи русинів у Войводині (яких автор називає і малорусами) треба називати українцями, з огляду на те, що русини Карпатської України офіційно себе зараз називають українцями. Така стаття була надрукована у сербському виданні у Новому Саді 1939 року. У зв’язку з актуальністю теми і 60 і більше років після того, його відповідь також була надрукована у сербських газетах. Наводимо її повністю:
“Прочитав статтю п. Дімітрія Кліціна, який намагається довести, що українці не є окремим народом, а їхня мова не є окремою слов’янською мовою. Оскільки “День” вже видав статтю п. Кліціна, надіюся, що і мені буде дозволено викласти протилежні думки, історично обґрунтовані.
П. Кліцін твердить, що український народ є “складовою частиною єдиного російського народу”, а українська мова є тільки діалектом російської мови. Цю свою тезу намагається обґрунтувати якимись неіснуючими доказами, так Країною у Боснії, інтриґами Австрії і т. д. Але це тільки несерйозні докази, спрямовані на приховування дійсності. Обізнаний з історією Східної Європи ніколи не буде щось подібне твердити, особливо у наш час.
Те, що п. Кліцін помиляється, бачимо і з того, що назву “Україна” вважає синонімом слова “окраїна” (територія, що знаходиться на границі якоїсь держави). Але це тверження у своїй основі є помилковим, бо в українській мові слово “край”, “країна”, “україна” означають те ж, що і “земля” (нім. “land”; франц. “ter”), що дуже добре ілюструють українські народні пісні. Наприклад: “Каже орлу сивий сокіл: дам тобі усі свої землі та полечу у чужу Україну”, або “Козаку не охота у чужих українах бути” та багато інших прикладів. Також, видно, що “країна” у значенні “окраїни” сербською мовою повністю необґрунтована. Тому назва “Україна” не могла виникнути, як назва окраїнних земель, чи російської, чи то польської, чи будь-якої іншої держави. Мушу наголосити, що назва “Україна” таке ж давня, як і назва “Русь”. Вона згадується вже у ХІІ столітті у “Іпатієвському літописі”, де 1187 р. розповідається про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, і про те, що Україна дуже за ним сумувала. На другому місці літописець говорить як князь Ратислав Смоленський прибув (року 1189) на галицьку Україну і т. д. Тобто, ця назва не є вигадкою Австрії, поляків чи німців. Не варто наголошувати, що цю назву пізніше часто зустрічаємо, а стара назва “Русь” (країна), “русичі” або “русини” (народ), а від того і прикметник “руський” тобто і “русинський”.
Пан М. Кліцін, щоб доказати, що українці (русини) у Юґославії є росіянами, наголошує, що вони свою приналежність до росіян показали, називаючи поселення у Бачкой — Руський Керестур, а свою газету “Руське слово”. Тут ясно, що помилка зроблена через незнання української мови. Тобто, сербською мовою слово “руський” означає те ж саме, що й “російський”, чого немає в українській та інших мовах. Слово “руський” для українців означає те ж, що й “український”, тобто “русинський”, але ніяк не “російський”. Український народ називає росіян “росіянами” нар. “москалі”, а прикметники — “російський” або “москальський”.
Нє є правдивим тверження п. Кліціна, що Австрія створювала “українську чи русинську народність”, бо Австрії ще взагалі не було, коли така народність виникла.
Цікавим є той факт, що українці, які зазнали більшого впливу російського (московського) імперіалізму, швидше змінили своє старе ім’ я “Русь” (країна), “русичі” або “русини” (народ) на ім’ я “Україна, українці”, ніж ті українці, які зазнали менш інтенсивної русифікації (Галичина, Буковина, Карпатська Україна і т. д.).
П. Кліцін не вважає український народ, який зараз нараховує близько 50-ти мільйонів населення, окремою нацією. Виникає цікаве питання, чому інші слов’янські народи, які нараховують 2,5 або 10 млн. є окремими народами, а український ні? Хіба дійсно український народ є “складовою частиною єдиного російського народу”, а українська мова є тільки діалектом російської мови? Чому ж не навпаки? Бо відомо, що виникнення московського князівства відбулося пізніше ніж виникнення київського, а у ньому жили русичі (русини), але аж ніяк не росіяни. Землі, населені українцями, ніколи не були російськими (московськими). Тільки М. Карамзін, російський (московський) історик (1766- 1826), пишучи велику історію росії в імперіалістичному дусі, просто додав історію Київської (тобто української) Русі до історії росії (московії). З того часу почали росіяни зараховувати “київську добу” української історії до російської історії. До того часу ніхто з росіян навіть не думав про це, а на географічних картах того часу бачимо дві держави на Сході: “Україна” і “московія”.
А стосовно української мови, згадаємо тільки те, що 1905 р., на запит російської влади, російська академія у Санкт-Петербурзі визнала її окремою мовою. Те ж відповіла і чеська академія, коли виникло питання, якою мовою розмовляє населення Карпатської України.
Ще кілька слів про Карпатську Україну, в якій, за словами п. Кліціна народ “відчуває себе російським”. На це українець може тільки здвигнути плечима і сказати: “Блаженний, хто вірує”. П. Кліцінові не зашкодило б використати запрошення карпатсько-української влади, яке вона надала іноземцям, щоб ті завітали до Карпатської України і особисто впевнилися у “російській свідомості” місцевого населення”.
Цікаво, що Антін Івахнюк слідкував і за текстами військових журналів Королівства Юґославії. У його архіві знайдено і статтю генерала Мілана Недіча “Українська проблема”. Текст виданий у квітні 1939 р. на перших 13-х сторінках військового журналу “Ratnik (Борець)”. Цю статтю Антін детально проаналізував, підкреслив неточності та неправильно подану інформацію. Особливо виділив параґраф, у якому Недіч переживає за майбутнє ссср:
“Невже б радянська росія змирилася з від’єднанням її України? Що б це означало для неї? Добровільно — ніколи. Тільки ціною війни чи кривавої революції… Якими були б наслідки для союзу, якщо йому з рук вислизне Україна? Без сумніву це би був початок, якщо не розпаду росії, то принаймі кінець її існування як європейської держави. Відрізана від Чорного, Азовського і Каспійського морів, вона б втратила свій безпосередній вплив на європейську політику, перетворилася б у більш азіатську державу. Пропали б її величезні українські природні багатства. Втрата України означала б початок поділу, розпаду росії. Тим більше, що на території Кавказу панує незадоволення радянською владою. Далі цим шляхом легко опановується Мала Азія і прямується через Персію аж до Індії”.
Під час візиту президента Карпатської України д-р Авґустина Волошина у Заґребі 1939 р. і його зустрічі з Влатком Мачеком та українськими студентами, Антін не згадується між присутніми. У той час він мав зустріч зі своїм шкільним товаришем, командантом Карпатської Січі, Романом Шухевичем (пізніше леґендарним командиром Української Повстанської Армії Тарасом Чупринкою), який тоді перебував у Заґребі, як член делеґації Волошина, але під вигаданим прізвищем. Дядько Романа, Володимир Шухевич, раніше мешкав у Заґребі, а потім у Белґраді. Найбільше запам’яталася його промова на урочистості з нагоди 1000-ї річниці хорватського королівства і Всесокільського Злету. Він у своїй промові наголосив: “…вітаємо хорватських соколів з нагоди цього ювілею, тим більше, що ідеологія хорватського та українського народу однакова: БОРОТЬБА ЗА СВОБОДУ…”
Коли почалися переговори між москвою та Белґрадом про налагодження дипломатичних стосунків, юґославська влада 1940 р. на кілька місяців ув’язнила у Главнячі велику кількість українських активістів з усієї держави. Антін Івахнюк уникнув ув’язнення і звернувся з проханням про допомогу для ув’язнених українських студентів до архиєпископа Степінця. Адвокат Ілля Крайцар з канцелярії у Дервенті проінформував його 9 червня, що і він звернувся до Мар’ яна Тумира у Белґраді з проханням надати інформацію про ув’язнених.
