Валерій Залужний
Посол України в Великій Британії, колишній головнокомандувач Збройних сил України
Промова Надзвичайного і повноваженого посла України у Великій Британії і Північній Ірландії, Головнокомандувача України (2021–2024) Валерія Залужного у Королівському інституті міжнародних відносин (Chatham House)
Доброго усім дня. Я радий усіх вітати і насамперед дякую за запрошення у таке чудове місце. Це велика честь для мене знаходитися не тільки тут, а посеред вас, дуже розумних і відомих людей.
Перш як перейти до свого виступу. Вже традиційно, користуючись нагодою, кожну зустріч із своїми друзями і партнерами я розпочинаю і закінчую словами вдячності за підтримку. Я дякую за те, що ми вистояли, дякую за те, що ми продовжуємо боротися, і сподіваюся, що не зважаючи на слабкість політиків, продовжимо боротьбу і здобудемо Перемогу, не лише України, а й для усього цивілізованого світу, над чумою, яка прийшла у цей світ в 21 столітті.
Отже, Шановні присутні, прошу вибачення, але знаходячись у цих стінах, я хотів би, щоб наша розмова була чесною. Лише чесність приведе нас до правильного розуміння тих процесів, що відбуваються. Тоді, я сформую декілька фактів дійсності, які можуть претендувати на емпіричні судження. Але чи є вони науковими, звісно, вирішувати вам.
Отже, перший факт дійсності, думаю ви зі мною погодитеся, це існування визначення “колективний Захід”. Він дійсно існує, і ми вважаємо це групою розвинутих західних країн, з високо розвинутими економіками і демократіями та власною системою безпеки. Такими як НАТО.
У світі існує низка авторитарних країн, з високою концентрацією влади в одних руках. Ці країни позбавлені демократії. Їхні економіки базуються на запасах корисних копалин, або на плановому регулюванню, і призначені для обслуговування інтересів правлячого лідера або парії чи руху.
У світі є країни, яким внаслідок історичних подій та прагнення власного народу вдалося вийти зі складу авторитарних імперій та режимів. Деякі з них приєдналися до колективного Заходу. Деякі, в основному через супротив авторитарних імперій, продовжують свою боротьбу за приєднання до цивілізованого світу, при цьому зберігають небезпеку втрати власної незалежності. Деякі, такі як Грузія, Білорусь вже втратили формальну незалежність. Така країна як Україна, внаслідок шаленого опору росії та власної нерішучості, опинилася у війні за власну незалежність від авторитарної імперії.
Дуже важливе ствердження для розуміння війни в Україні. На відміну від Білорусі та Грузії, що втратили свою незалежність майже безкровно, Україна вже 10 років зі зброєю в руках бореться саме за свою незалежність. Повномасштабна війна вже триває майже три роки. Більше 30 тисяч людей вже загинуло. Сотні тисяч отримали поранення, але ми продовжуємо боротися. Цей факт, мабуть є головним доказом того, що ми, українці, прагнемо жити у цивілізованому західному світі. І попри усі негаразди, ми маємо право на своє власне майбутнє. Наш ворог, зневажаючи наше власне бажання, заперечує нашу історію та культуру, намагається саме знищити нас як націю. Підтвердженням цього є не лише події з історії минулого століття. Такі як голодомор, наприклад, зовсім нещодавні події у Бучі та Гостомелі, події на окупованих територіях. Саме цей факт унеможливлює будь-яке мирне співіснування у майбутньому і відповідно не може розглядати будь-які варіанти зупинення війни на основі будь-яких намірів про взаємну безпеку.
Причиною того, що відбувається сьогодні в Україні, є закономірні наслідки небажання саме колективного Заходу впливати на глобальну систему безпеки. Саме користуючись слабкістю Заходу і безпосередньо США, росія у 2008 році розпочала розширення “простору безпеки”. Вже згодом у 2014 році, під мовчання все того ж колективного Заходу росія розпочала війну проти України, яка врешті стала самою кривавою війною 21 століття в центрі Європи.
Вже сьогодні, щоб Захід продовжував боятися далі, путін говорить то про червоні лінії, то про ядерну зброю, а західні політики все частіше, знаходячись у заручниках своїх виборців, читають молитву про необхідність уникнення ескалації. Це знову, лише факт дійсності. Але, чи обмежиться ця війна саме апетитами путіна, тільки Україною, на це вже повинні дати відповідь якраз західні політики. Своїм виборцям.
Колективний Захід не вірив в Україну. Тому західна преса, боячись путіна, давала Україні спочатку три години, потім три доби. Потім, прийшовши на допомогу Україні, Захід, боячись чи то ядерної війни, чи то ескалації не забезпечив Україну необхідною кількістю зброї, тому ми не змогли досягти у 23-му році якихось значущих успіхів у розгромі росії і увійшли у стан затяжної війни, вихід із якою вже сьогодні здається неможливим. Я не буду зупинятися на цьому. Сподіваюся, що ви могли ознайомитися із моїми статтями. До речі, я писав їх саме для вас. Бо саме тоді ми втратили можливість самотужки підійти до завершення війни. І ось чому.
Цей факт дійсності вже стосується усіх нас, хто знаходиться у цьому залі. Це вже стосується кожного з вас. Скажіть, будь ласка, чи є сьогодні секретом, що навколо росії об’єдналися Китай, Північна Корея та Іран? Чи хтось вважає, що вони об’єдналися проти України? Якщо так, то хай я буду першим, хто сумнівається. Більшість у цих країнах навіть не знає, де знаходиться Україна. А якщо уважно подивитися на таку організацію як БРІКС, а особливо на її перспективи? Він буде розширюватися. А що ж колективний Захід? Він все ще боїться ескалації?
Важливий факт дійсності. Війна. Хочете ви цього чи ні. Хочуть цього ваші виробники зброї з контрактами на руках, чи ні, війна, на жаль, змінилася. Війни зразка 1953 року вже не буде. Вона закінчилася влітку 23-го року в Україні. У той момент, коли на поле бою прийшли роботи, а західна преса і натівські генерали сміялися з мене. Вже в 2024 році в бій прийшли технології. Їх привів штучний інтелект. З мене вже ніхто не сміється. Навіть тут у Британії вже переглядають стратегію національної безпеки. НАТО мовчить. А що тоді з глобальною безпекою? Чи вона досі тримається на винищувачах, авіаносцях і наддорогих ракетах? Я вас трохи засмучу. Ні. На жаль. Але не зупиняюся на цьому. Сподіваюся, ви читали, що я публікував для вас.
Ми, українці, що воюємо за власну свободу вже 10 років, бачимо перемогу дуже просто. Нам необхідно отримати три базові відчуття.
Відчуття власної безпеки. Ми маємо бути впевнені, що хоча б 100 років на Україну ніхто не нападе. Ми хочемо мати гарантію власної безпеки для себе і своїх дітей. Це можна зробити найшвидше найпростіше. Україні потрібно вступити в НАТО. Або зробити з України НАТО. Як наприклад Ізраїль. Так, сьогодні альтернативи НАТО немає. Спірне питання щодо військових спроможностей НАТО. Але альтернативи сьогодні немає.
Ми маємо отримати відчуття необмежених можливостей розвитку. Будь-хто в Україні має мати необмежені можливості. А це – відновлення післявоєнної України. Це те, про що зараз багато розмов на Заході. Але чи можливе відновлення без безпеки? Чи згоден інвестор вкладати кошти в країну, де завтра може бути знову війна? І тут я вас засмучу. Ні. Ніяких довгих перспектив без безпеки не існує апріорі.
Кожний українець має відчувати, що він знаходиться у власній домівці. Що він вдома. Де він народився і виріс, де поховані його батьки і де живуть його діти. У мирі і спокої.
Я прийшов сюди не критикувати Захід чи НАТО. Я абсолютно розумію, що Україні, навіть за Будапештським меморандумом, ніхто нічого не винен. Україна щодня б’ється за виживання. Я всього лиш хочу, щоб пан Джордж Сантаяна був не правий. Або ми, людство, у чиїх руках доля 21 століття, були розумними і пам’ятали своє минуле, щоб не пережити його в майбутньому.
Текст: УП
