Олександр Сич, доповідь на ХІІІ Бандерівських читаннях
До сьогодні доктрина українського націоналізму вибудовувалася в рамках захисної парадигми. Тобто вона акцентувала на його захисному характерові, аби, зокрема, й дистанціюватись від агресивних доктрин фашизму і нацизму.
Мовляв, український націоналізм завжди тільки пропагував захист всього національного, а зокрема територій, і збройну визвольну боротьбу вів тільки на етнічних українських землях (а не десь, скажімо, під Варшавою, чи у Підмосковʼї).
Й навіть виправдовування речників українських націоналістичних організацій, що цим він відрізняється від фашизму й нацизму, є вже його захисною дією від ідентифікації з ними й від звинувачень у подібних із ними злочинах.
Однак, сучасна московсько-українська війна вже, здається, продемонструвала не тільки військовим, але й всьому українському суспільству, що глуха оборона – це не той шлях, який може привести до перемоги.
Що вже казати, що сучасне вживання термінів фашизм і нацизм має скоріше маніпулятивно-лайливий, а не науковий характер. Й кожен науковець, який себе поважає, не візьметься не тільки ототожнювати націоналізм з фашизмом, але й фашизм – з нацизмом.
Не слід займати позицію виправдовування і з тої рації, що в принциповому світоглядному протистоянні жодні аргументи не убезпечують від агресії супротивника. Адже, незалежно від їх наявності, він намагатиметься знищити опонента як суспільне явище.
Отож, не зважаючи на критику світоглядних опонентів й не перетворюючи боротьбу з нею на сенс існування, українському націоналізмові слід неухильно прямувати до досягнення органічних для нього цілей. Й мріяти великим, бо тоді велике дасться!
Принаймні тоді не слід брати участі в «Бандерівських читаннях», аби зайвий раз не турбувати пам’яті Степана Бандери. Бо ж сам він сповідував принцип доконаних фактів – діяв в інтересах національного визволення й ставив перед фактом вчиненої дії опонентів та ворогів. Саме так було з проголошенням Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р. у Львові, 85-ту річницю якого ми цьогоріч відзначаємо.
А його близький соратник і наступник на провідницькому пості С. Ленкавський з цього приводу влучно зазначав: «Треба вести політику доконаних фактів, бо доконані факти важать більше, ніж цілі томи писаної літератури».
Очевидно, вийшовши із комфортної зони захисної доктрини, українські націоналісти ризикують не тільки пожвавити критичний запал опонентів, але й в умовах тотального тиску ліволіберальної пропаганди бути незрозумілими навіть для української спільноти.
Однак, місійність за суттю своєю ніколи не втішалася підтримкою більшості. До того ж, перефразовуючи осоружну класику, слід усвідомлювати – українським націоналістам в сучасній ситуації вже нічого втрачати, окрім кайданів політичного забуття. А здобути вони зможуть якщо й не цілий світ, то принаймні таке ж місце в історії національної боротьби, як і їхні славні попередники з ОУН та УПА.
Наступальна парадигма доктрини сучасного українського націоналізму цілком закономірно передбачає опрацювання програми зовнішніх національних інтересів. Бо й сама Україна віддавна була і залишається обʼєктом національних інтересів багатьох інших держав. Й не тільки сусідніх…
Для прикладу, більшість націоналізмів наших сусідів мають великопростірні доктрини – московського «русскава міра», «Великої Польщі від можа до можа», «Великої Угорщини», «Великої Румунії» тощо. Й у кожній із них Україна присутня у ролі обʼєкта імперських інтересів.
А трохи далі від наших кордонів – проєкти «Великої Сербії», «Великої Хорватії», «Великого Азербайджану», «Великого Узбекистану», «Великої Албанії», «Великої Туреччини», «Великого Ірану», врешті – «Великого Китаю».
Натомість офіційна влада згаданих країн вправно використовує такі націоналістичні наративи в зовнішньополітичних перетрактаціях, відсилаючись на «складну внутрішньополітичну електоральну ситуацію». Бо ж у міжнародних відносинах лідери держав вкрай суб’єктивовані і з розумінням ставляться до такого аргументу, оскільки й самі залежать від рівня електоральної підтримки. Внутрішня електоральна ситуація диктує їм зовнішньополітичну поведінку навіть всупереч особистим переконанням.
Слід, очевидно, й офіційній українській владі навчитися вправно використовувати такий прийом та перестати на догоду зовнішнім чинникам, що мають свої інтереси в Україні, гальмувати розвиток українського націоналізму. Бо згідно висновків Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) ще з 2005 р. він не те, що не є загрозою для внутрішньої стабільності, але його насправді не вистачає в Україні і це є тим важливим чинником, який гальмує розвиток української нації.
Зайве нагадувати, що держави, які є лідерами світового процесу, для забезпечення свого світового чи регіонального домінування мають відповідні геополітичні доктрини.
Так, США виступаючи в образі світового місіонера свободи й демократії, не цураються підтримувати махрові авторитарні режими, або ж вчиняти акти агресії проти інших країн, якщо цього вимагають їхні національні інтереси. Декларативно засуджуючи імперіалізм, вони для їх забезпечення використовують аналогічні імперські методи, хоча й називають це «актом Божого Провидіння для блага розвитку мільйонів».
Тільки в XXI столітті США здійснили масштабні військові вторгнення та військові операції в Афганістані (2001-2021), Іраку (з 2003), на Гаїті (2004) й наносили повітряні удари для підтримки союзницьких політичних сил під час громадянських протистоянь у Лівії, Сирії, Іраку, Сомалі та Ємені.
А сьогодні національні інтереси США спонукають президента Дональда Трампа відверто заявляти про намір приєднати в якості ще одного штату Канаду, анексувати Гренландію, провести військову спецоперацію по захопленню президента Венесуели та оголосити всю західну півкулю «винятковою зоною своїх інтересів». Цим самим він реанімовує до життя імперську доктрину Монро, що ось уже два століття є засобом американської експансії в Латинській Америці.
Можливо, Україні також при захисті своїх національних інтересів слід брати приклад з цього «форпосту демократії», а її лідерам затямити слова 26-го президента США Теодора Рузвельта, що «якщо нація не може, або не бажає діяти на захист власних інтересів, їй не варто очікувати на повагу інших країн».
Велика Британія вже декілька сотень років задля збереження свого впливу на Європейському континенті дотримується у міжнародній політиці доктрини балансу сил й завжди займає сторону слабшої коаліції, аби не допустити монопольного домінування ситуаційно сильнішої. Й при цьому не виявляє жодних сентиментів до союзників чи ворогів, а лишень переслідує мету задоволення національних інтересів Британської корони. Лорд Пальмерстон з цього приводу недвозначно заявляв: «У нас немає вічних союзників і в нас немає вічних ворогів. Наші інтереси є вічними і постійними, і цих інтересів ми зобов’язані дотримуватися».
Нинішній націонал-комуністичний Китай також має геополітичну доктрину «Великого Китаю», складовими якої є як поєднання в одну цілість материкового Китаю з територіями, що мають велику китайську діаспору (Гонконг, Макао, Тайвань, Сінгапур Малайзію), так і реанімацію історичної ідеї світового панування Піднебесної.
Для її реалізації лідери Китаю розробили й з 2013 р. невтомно впроваджують глобальну інфраструктурну стратегію «Один пояс, один шлях», в рамках якої пастками дешевих кредитів і спільних проєктів обплутують країни Азії, Африки, Європи.
Цю стратегію можна вважати прикладом застосування т. зв. «м’якої сили». Водночас Китай динамічно й технологічно розвиває свої збройні сили. Американський військовий експерт Шон Макфейт вважає, що в цьому він навіть обійшов США і вже «воює в ХХІ столітті, в той час як Америка застряла у ХХ».
Утвердившись не тільки континентальною, але й морською державою, Китай регулярно захоплює в Південно-китайському морі менші і більші острівці, активно створює там штучні острови, перетворюючи рифи на повноцінні військові форпости з портами й злітно-посадковими смугами, й при цьому промацує боєготовність американських військових та повітряних суден.
Й от на тлі такої глобальної картини боротьби національних великопростірних проєктів лишень український націоналізм, закрившись в мушлі захисної неагресивної доктрини, не має власного концепту «Великої України». Незважаючи на те, що поза її нинішніми кордонами знаходяться значні українські історичні етнічні території: на московії, в Білорусі, Польщі, Румунії, Молдові, Словаччині, Угорщині.
Й хоча до цього питання зверталися у своїх працях такі провідні представники націоналістичної думки як М. Міхновський, Д. Донцов, Ю. Липа, М. Колодзінський, воно так і не знайшло повноцінного вираження в офіційних націоналістичних доктринах – як історичної ОУН, так і сучасних націоналістичних організацій.
Однак, концепція «Великої України», на нашу думку, не повинна обмежуватися тільки її етноісторичною повнопростірністю. Насправді вона може бути реалізована хіба в останню чергу і тільки після досягнення стану економічної та військової могутності Української держави і її геополітичної ваги. Бо всі найкращі ідеї залишатимуться деклараціями, якщо не будуть підкріплені реальною силою.
На мою думку концепт «Великої України» структурно мав би мати трирівневу конструкцію по вертикалі й чотиривимірну міжгалузеву по горизонталі.
Перший рівень по вертикалі – локальний, внутрішньо-український. Перш, ніж йти походом «на підбій світу», як часто до цього закликають недалекі піар-«націоналісти», слід спочатку навести лад у власній хаті, спорядити належним чином армію і забезпечити її тили.
При цій нагоді згадується Лі Куан Ю: «Нація є великою не лише своїми розмірами. Почесне місце в історії їй забезпечують воля, згуртованість, життєздатність, дисципліна народу та якості його лідерів».
Отож, перш, ніж дискутувати на питанням забезпеченням національних інтересів за межами Української держави, слід домогтися описаного легендарним лідером Сінгапуру стану українського суспільства й домінування інтересів української нації в самій Україні – у кожній, без виключення, сфері її життя.
І в цьому контексті одним із найбільших пріоритетів для українського націоналізму ще довший час залишатиметься здійснення реальної дерашизації нашого суспільства.
Другий рівень – регіональний. З уваги на загрозливу безпекову ситуацію, Україна має потенційну можливість стати тим регіональним лідером Центрально-Східної Європи, навколо якого може сформуватися новий військово-політичний альянс, як альтернатива яловому і забюрократизованому НАТО, що є інструментом глобальної політики США. Від завершення Другої світової війни вони вважають Європу своєю вотчиною й все відвертіше комерціалізують її перебування під безпековою парасолькою НАТО.
До складу такого альянсу могли б увійти ті держави-сусіди, яким реально загрожує Московщина, – перш за все Польща й країни Балтії. А ще – доєднатися провідні світові гравці, які симпатизують нам з уваги на свої геополітичні інтереси (як от Велика Британія). Можливо, ним би зацікавилися і держави, що розташовані по периметру кордонів Московщини і які відчувають від неї загрозу сьогодні або ж зазнали кривд вчора (як от Грузія, Молдова, Японія тощо).
Історичною підставою таких міркувань є концепція балто-чорноморської осі, яку в ХХ ст. активно розробляли С. Рудницький, М. Грушевський й, особливо, мислитель з націоналістичним світоглядом Ю. Липа. А ще польська концепція Міжмор’я, яка сьогодні трансформувалася в проєкт Тримор’я. В її основі лежить ідея створення союзу держав Центральної та Східної Європи, розташованих між Балтійським, Чорним й Адріатичним морями для спільної протидії домінуванню на цьому просторі таких великих держав як московія і Німеччина. З уваги на це напрошується й назва такого військово-політичного альянсу – Балто-Чорноморський Союзом (БЧС).
Стати регіональним безпековим лідером Україна має шанс перш за все з уваги на свій військовий потенціал, з яким на просторі між московією і Німеччиною сьогодні не може зрівнятися жодна інша держава. Потенційні можливості має тільки Польща. Але вона сьогодні за цим критерієм значно відстає від України. До того ж нещодавні соціологічні дослідження засвідчують, що в разі виникнення реальної воєнної загрози тільки 10-11% поляків готові стати на захист своєї батьківщини.
Очевидно, одним із тих факультативних, але вкрай доцільних, завдань України в БЧС, що випливають з її національних інтересів, мала б стати дерашизація, а при потребі й демілітаризація, політичних режимів в деяких сусідніх країнах.
Завдяки своїм збройним силам, Україна може стати центральною ланкою навітьзагальноєвропейської архітектури безпеки. Свого часу ще держсекретар США З. Бжезінський стверджував, що партнерство з Україною збільшувало б геостратегічну потужність Європи. А сьогодні, в розпалі московсько-української війни й реальної загрози безпеці Європейського Союзу, вже й єврочиновники високого рангу однозначно стверджують, що українська армія мала б стати найважливішою складовою системи європейської безпеки.
З цього приводу Д. Золотухін влучно відзначає, що в нинішній геополітичній війні Україна є учасником європейської онтологічної платформи з амбіцією стати її лідером. І в умовах, коли Європа вже не може розраховувати на США, вона готова оплачувати українське безпекове донорство.
Безпекові інституції старого світового порядку зруйновані. Україні слід брати предметну участь у творенні нових й «кувати залізо, допоки гаряче»! Й не заглядати очікувально до рота нібито сильних геополітичного світу. Бо, як виявилося, вони насправді доволі слабкі. Перестаньмо бути об’єктом геополітики і ставаймо її впливовим суб’єктом!
Третій рівень – глобальний. Займаючи вигідне геополітичне положення, Україна не має адекватної йому амбітної доктрини світового впливу. Можливо й тому, що такі доктрини притаманні націоналізмам націй, які мають довшу державницьку історію. Натомість націоналізми поневолених націй замикаються на значно вужчому завданні національного визволення й навіть після побудови власної національної держави інерційно перебувають у цьому ж дискурсі. Тож зрілість державного українського націоналізму може проявитися з появою таких концепцій.
ОУН ще від часу свого заснування стверджувала, що Україна є вирішальним чинником східноєвропейського політичного простору. Більшість політологів сьогодні також концептуально сходяться на тому, що вона посідає унікальне геополітичне положення.
Насправді воно є дихотономічно унікальним. З одного боку Україна, за твердженням З. Бжезінського, належить до п’яти країн, які є осьовими для визначення політики на цілому Євразійському континенті. «Осьовими» у його розумінні – це такими, що є найбільш вразливими для геополітичних гравців. А з іншого він відзначав, що московія, як один з таких гравців, без України просто не може бути присутньою у Європі та приречена стати вигнанцем у Євразії.
А тому, реалізувавшись на двох перших рівнях концепту «Велика Україна» й вибивши з геополітичної гри московію, наша держава сама може зайняти належне їй місце під геополітичним сонцем. Що вже казати, що за правом історичної прабатьківщини слов’ян (а вони, як відомо, розселилися з території нинішнього українського Полісся), вона також мала б витіснити московію і з ніші їхнього «захисника».
Натомість чотиривимірна міжгалузева конструкція концепту «Велика Україна» по горизонталі означає, що підставою її самореалізації на кожному з названих вертикальних рівнів може бути лишень сила Української держави у поєднанні її політичної, економічної та військової могутності й адекватного їм ментально-психологічного стану суспільства.
Ганс Морґентау, класик американської політичної науки в галузі міжнародних відносин і один із засновників школи «політичного реалізму» (якого, на жаль, не перекладають і не видають в Україні), та інші її представники розглядають силове протистояння держав як природний стан міжнародних відносин, а потужність держави на міжнародній арені визначають через три головні види сили – військову, економічну та політичну.
Очевидно, що детальний виклад кожної із них – це справа окремих професіоналів у кожній із цих галузей. Однак, безсумнівним є те, що для досягнення вище описаних місійних цілей український націоналізм потребує ще й відповідного ґатунку українців. А тому ці три класичні види сили слід доповнити також елементом відповідного ментально-психологічного стану суспільства.
І в цьому сенсі український націоналізм постає перед вкрай важливим завданням формування такого національного характеру, якому під силу вище описані місійні завдання. А це означає викорінювати в ньому риси сентиментального й довірливого споживача спекулятивних гасел т. зв. «світової справедливості» й натомість формувати риси воїна, готового боротися за майбутнє своєї нації.
Одним словом, як про це стверджував український консервативний мислителя В. Кучабський, українському національному характеру бракує того позитивного державотворчого мілітаризму і «пульсу тієї волі, що хоче сама формувати дійсність».
Отож, для повноцінної реалізації національних інтересів в умовах руйнування світового порядку український націоналізм стоїть перед завданням зміни захисної парадигми своєї доктрини на наступальну й розробки та реалізації концепту «Великої України».
